І

Головним ворогом волелюбного світу, культури і релігії, нації і людини, свободи творчости і соціяльної справедливости – є московський імперіялізм у його новітній формі комунізму. Використовуючи людський потенціял, економічний резервуар, геополітичне становище поневолених ним народів в СССР і в т.зв. сателітних країнах, а одночасно розкладаючи частину населення держав вільного світу обманливими ідеями комунізму, матеріялістичною філософією життя – ненаситний московський імперіялізм намагається загарбати цілий світ.

Московський імперіялізм – явище історичне, іманентне московській нації, зовсім не пов’язане з тим чи іншим державним або соціяльно-політичним режимом. Концепція «ІІІ-го Риму», оборона «православ’я», «панславізм», «визволення» пролетаріяту всього світу, «визволення» т.зв. поневолених народів по цей бік залізної заслони, цезаропапізм і екуменізм т.зв. російської православної церкви, що була і є знаряддям московських самодержців, – зливаються в одне річище теперішнього московського імперіалізму, як обманливі ідеї, якими замаскований нагий імперіялізм-колоніялізм Росії. У жодній уярмленій країні нашого континенту не запроваджено комуністичної влади інакше, як тільки московськими багнетами або з їхньою допомогою, а подекуди ще й з допомогою деяких західніх чинників.

Большевизм – синтеза московського імперіалізму і комунізму, що відповідає московському способові життя. Москва силою накидає його іншим народам, як засіб і форму панування над ними. Московський імперіялізм – унікальний в історії, бо ні один европейський імперіялізм не накидав своєї системи життя, свого мислення і своїх вірувань підкореним народам. Москалі ніколи не боролися, і не боряться, за тривалий поділ сфер впливу між надпотугами, а тільки за повне загарбання цілого світу.

В обличчі банкрутства марксизму і його прогноз про захоплення влади пролетаріятом, московські імперіялісти за вказівками Леніна змодернізували стратегію загарбання чужих країн, зберігши основний засіб: насильством здобути владу. Міською партизанкою, бандами («червона армія»), грабунками і вбивствами вони тероризують населення різних країн і підготовляють ґрунт, щоб захопити владу у свої руки.

Коли в 1959 році Москва вбила у Мюнхені Степана Бандеру, провідника революційної ОУН, офіційний Захід мовчав. Коли ж тепер банди «червоної армії» застосовують вбивства і терор уже в західніх вільних країнах (що ми передбачали), то державні мужі говорять про «анархістів», не мавши відваги назвати поіменно московську п’яту колону.

Коли ж додати до цього ще й периферійні війни, різнорідні диверсійні дії, політичні страйки, комплекс психологічної і політичної війни, розклад молоді, поборювання патріотизму і релігії, моралі та героїки життя усередині кожної нації вільного світу, то бачимо, що Москва вже здійснює свої пляни, як альтернативу до термонуклеарної війни. Президент Ніксон, бувши в Москві, говорив про т.зв. мирне співіснування, яке, нібито, врятує світ від атомової небезпеки. Насправді ж для волелюбних сил світу такою альтернативою є тільки національно-визвольні революції, повстання поневолених московським імперіялізмом і комунізмом націй, які зсередини розвалять московську імперію і усунуть комуністичну систему, давши поневоленим народам змогу стати самостійними і суверенними у своїх національних державах.

ІІ

Імперіялізм і колоніялізм – це анахронізми, реакційні явища вчорашнього дня. Імперії розвалюються, в цілому світі вже домінує національний принцип організації людських спільнот над принципом імперіялістичним. Національні держави стають знам’ям епохи, а імперії належать до минулого. Московська імперія (СССР) і т.зв. її сателіти розгублюються у внутрішніх суперечностях: з одного боку бачимо наступ визвольних націоналізмів, зудар традиційного, волелюбного, притаманного кожній нації змісту життя із московською системою життя, з большевизмом, а з другого боку – Москва, нібито, захищає антиколоніяльні ідеї і пропагує національне визволення по той бік залізної заслони. В самій же московській імперії (СССР) посилюється національне гноблення, русифікація, великодержавний шовінізм, комуністичний протиприродний тоталітаризм. Але це бумеранг, який вдаряє в самі основи московської імперії. Втеча московських імперіялістів уперед від внутрішніх національно-визвольних революційних сил не є доказом їхньої сили, а тільки ознакою їхньої слабости.

Комунізм і ліберал-капіталізм споріднені тим, що дають примат не людині, а техніці. Термонуклеарний «пат» і одночасна гонка зброєнь атомових держав, особливе значення у термонуклеарній добі воєн повстанського типу – висувають на перший плян людину і націю, а не техніку і імперію. Ідеї і люди сильніші за атомові бомби. Ідейне банкрутство комунізму в поневолених націях, відродження їх молодого покоління у дусі традиціоналізму, визвольного націоналізму, героїки життя і релігії підтверджують тезу про те, що комунізм за залізною заслоною провалюється, хоч у деяких західніх країнах приходить духове збольшевичення. Натомість боротьба молодих національних сил в Україні та в інших поневолених Москвою країнах позначена приматом духу над матерією.

Денаціоналізація означає дегероїзацію життя і воююче безбожництво. Обезрелігійнення людини означає обезкультурнення, варваризацію життя. Колективізація означає насильницьке переселювання людей із села до міста, а колоніяльна індустріялізація приводить до нищення традиційних структур нації і до далекосяжних катастрофічних наслідків… Такі позиції молодої генерації України та інших поневолених в СССР народів.

III

Тільки справедливі національні й соціяльні візії та їх здійснювання у т.зв. недорозвинених країнах, включно з усуненням февдалізму і справедливим розподілом матеріяльних дібр – елімінують внутрішню підривну московську дію, а з нею і громадянські війни.

Комунізм не перемагає власними ідеями, а лише насильством або ідеями краденими. Національне визволення, національна держава, національна суверенність і соборність, ліквідація февдалізму і поміщицтва та передання землі на приватну власність хліборобам – це антикомуністичні, а не комуністичні гасла. Лише в самій етнічній Росії-Московщині большевизм-ленінізм віддзеркалює колективістичні, отарні тенденції, включно з безбожництвом москалів, що підтверджує навіть російський філософ Н. Бердяєв.

Без здійснювання ідеї національно-державної суверенности народів (базованої не на архаїчному антинаціональному адміністративному принципі, встановленому ще імперіями в їх колоніях, а на живому національно-етнічному, історично-традиційному принципі), без національно-соціяльного реформаторства в новопосталих на руїнах західніх імперій державах та усунення старого февдального ладу, без розподілу землі на приватну власність поміж хліборобів і визнання народам права на такий державний і соціяльний лад, який відповідає їхній духовості, – важко перемогти внутрішню комуністичну агресію. Так, наприклад, у В’єтнамі Москва переходово і єхидно висунула некомуністичні гасла – проповідує соборність, антифевдалізм, заперечує штучні паралелі, а США захищають «статус кво» поділу живого тіла нації.

Передумовою успішної політичної офензиви вільного світу є ідеологічне і моральне оновлення Заходу. Замість культу мамони – мусить прийти культ героїки життя, замість гедоністичного змісту життя – жертовне служіння спільноті, замість поверхового християнства – глибоке християнство неофітів, замість культу машини – культ людини, замість культу цивілізації – культ культури, замість примату матерії – примат духу, замість кляс визискувачів і визискуваних – справедливий соціяльний лад без визискувачів і визискуваних, примат приватної власности працюючих і справедливий розподіл зисків, замість імперіялізму – націоналізм, замість торгування з тиранами, загарбницькими імперіями і їх сателітами – матеріяльна і моральна допомога національно-визвольним рухам у їх боротьбі проти імперій і тираній, замість безтрадиційности – культ багатовікових творчих традицій і респектування їх у кожній нації, замість культу вигоди – культ творчої праці і самопосвяти, замість безбожництва – воююче християнство, віра в Бога, у надприродне. Замість орієнтації на Москву, як на Мекку – орієнтація на власну столицю, на власних пенатів, замість Маркса, Леніна, Фройда – Шекспір, Сократ, Гете, Шевченко, Данте, Конфуцій, Мойсей…

Московська загарбницька воєнна стратегія побудована на основі модерних засобів ведення війн під час т.зв. мирного співжиття із Заходом і має наочні успіхи поза московською тюрмою народів і людей. Так московська імперія розбудовує на крові, праці та багатствах уярмлених народів свої збройні сили, включно з воєнною фльотою, опановує Середземне море, Індійський океан, колишні імперські британські і французькі позиції, Північний Атлантик, Арктику, Тихий океан, Індо-Китай, індійський субконтинент (хитрою загрою з Бенґлядеш), інфільтрує Латинську Америку, Африку, розбудовує свої воєнні причілки на різних континентах, збільшує продукцію стратегічної зброї, яка в певному змислі уже перевищує американську.

Проте це зброєння і опановування чужих земель пригадує нам загарбництво Гітлера і… його кінець. Не зважаючи на постійне поширювання кордонів московської імперії і її сфери впливів вона – як кожна тюрма народів і людей – стоїть на глиняних ногах! Тому не вона незмінна реальність, а нація і людина. Не тиранія природний закон життя націй і людини, а воля і справедливість! Не воююче безбожництво, а віра в Бога вічна! Трагедія світу в тому, що відповідальних за його долю лідерів (включно з деякими лідерами Церков) огорнув страх перед всемогутністю тиранії, перед силою московських чи взагалі комуністичних імперіялістів. Це наслідок браку віри у всемогутність Божої правди і справедливости, в їх остаточну перемогу, наслідок браку віри у незнищенність нації, у незнищенність – без Божої волі – людства і людини, якщо вона (людина) буде здійснювати дане їй Богом призначення: жертовно служити своїй Батьківщині, а через неї Богові. Ані нації, ані люди, ані взагалі людство ніколи не стануть в термоядерному Гармаґедоні, якщо виконуватимуть дане їй Богом призначення, Божі заповіді – будуть героїчно жити, будуть служити правді й справедливості. Доля людства не в руках московських злочинців, а в руках Бога!

Зрештою, розвиток воєнної техніки дійшов до абсурду – до «пату» між надпотугами. І з волі провидіння приходять до вирішального слова людина і нація, а не техніка і імперія, не термонуклеарний спосіб ведення війни, не стратегічна зброя, а психологічна війна, повстанський тип війни, зброя повстанців і партизанів…

Рівновага сил між надпотугами (США, СССР, Китай, а тепер і Японія та Західня Европа), імітування системи Маттерніха в Европі у вигляді «священного альянсу», як гарантія буцімто тривалого, хоч і несправедливого миру, – це реакційні й анахронічні явища. СССР і червоний Китай – імперії, тюрми народів і людей. Концепція «священного альянсу» – концепція «миру мертвих», вона заперечує основну надпотугу – ідейну, моральну, політичну, а також економічну і геополітичну силу поневолених націй і людей, заперечує їхнє право на державну самостійність і суверенність, заперечує духовий первень, ролю нації і людини у міжнаціональних взаєминах, а бере до уваги, як вирішальну силу, тільки технологію, машину, капітал і технократію. Така концепція випливає з тези термонуклеарного «пату» і загрози знищення людства атомовою зброєю, а не з істини про необхідність боротьби за всяких умов із злом, несправедливістю, рабством, тиранією і неволею…

Призабута надпотуга – це десятки націй і сотні мільйонів людей, що поневолені московським імперіялізмом і комуністичною безбожницькою тиранією. Саме їй, цій надпотузі, належить вирішальна роля в порядкуванні світом завтрішнього дня, а не технократичній, технологічній, анаціональній, обездуховленій, комуністичній чи капіталістичній матеріялістичній потузі. Нація і людина, націоналізм і людський дух – вирішальні сили історії.

Кошут переміг Меттерніха. Чупринка, Бандера, Малетер[1], Макух, Палях, Каланта[2], Сорока і взагалі молода генерація борців поневолених націй, яка в дії здійснює з’ясовані тут ідейно-політичні позиції, переможуть не лише мезальянс Заходу з московською тиранією, а й знищать московську імперію. У 1947 році Москва була створила «союз трьох» (СССР–ЧССР–ПНР), щоб знищити УПА, проте повстанські збройні сили, як всенародне повстання, проіснували аж до 1953 року.

Повстання в’язнів у концтаборах СССР (1953-1959 рр.) загрожувало московській імперії розвалом, тому Хрущов рятував її реорганізацією концтаборів і т.зв. десталінізацією.

Духово-ідейна надпотуга розриває зсередини технократичні і термонуклеарні надпотуги, зокрема СССР – московську імперію. Термонуклеарна сила сама по собі не зло і тільки людська воля, людська мораль визначає добре чи злочинне її використання. З розвитком термонуклеарної зброї закономірно зростає значення озброєного народу, повстанських війн, як війн наймодерніших, пристосованих до об’єктивного розвитку людства, до теперішньої доби, в якій національні ідеї перемагають ідеї імперіялістичні й інтернаціоналістичні та одночасно елімінують засоби масового нищення народів і людей.

Національні революції в СССР – єдиноправильна концепція поневолених народів. Окупант не може здушити національних повстань термоядерною зброєю, бо вона двосічна для нього самого, себто – від неї і його чекає смерть. Що більше нагромаджується стратегічної зброї і в імперіяльних надпотугах, які невтралізують одні одних аж до абсурду, то більше зростає значення нації, людини, її духу, віри і героїки життя. Таким чином вирішальна роля належить концепції повстанських війн, себто – одночасним національно-визвольним координованим революціям поневолених народів.

__________________________________________

[1] Малетер Пал (4.09.1917, Епер’єш – 16.06. 1958, Будапешт) – угорський військовий діяч, генерал. Міністр оборони в уряді Імре Надя (листопад 1956). Див. Пал Малетер [Електронний ресурс] // Вікіпедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Пал_Малетер.

[2] Каланта Ромас (22.02.1953 року, Алітус – 14.05.1972 року, Каунас) – 17-річний литовський націоналіст, відомий після політичного акту самоспалення. Символ литовського руху опору 1970-тих років, національний герой. Див. Ромас Каланта [Електронний ресурс] // Вікіпедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Ромас_Каланта.

Джерело: Архів ОУН. - Бібліотека. - Журнали. - Визвольний Шлях Кн.8-9(293-94) серпень-вересень 1972, ст.899-906

Опубліковано в Публікації
Понеділок, 22 січня 2024 21:22

Ярослав Стецько. Київ проти Москви [1967]

Відомий великий британський державний діяч і мислитель Е. Бирке, що жив у важкій післямазепинській добі (1729-1796), писав: «Епоха лицарства минула, епоха софістів, крамарів і калькуляторів приходить…»

Він писав правду, але чи назавжди минула епоха лицарства? Чи не відживає ось у нашому народі дух Мазепи?

Нікіта Сергієвич Хрущов, теж великий, але великий кат України і різник Будапешту, в 1964 році в Ґетеборзі (Швеція) кричав: «Мертві встають із гробів! Чи прагнете йти слідами Мазепи і Карла XII війною на Росію?» – вказуючи пальцем на прем’єра Швеції.

Чого ж був злякався Хрущов? Коли з могил встають мертві, а він мав на думці таки нас живих, українців, чи треба ж було підіймати такий крик? Коли ж Мазепа, мовляв, належить неповторній минувшині, чи треба боятися його великого духу?

Цих дві картини – сумна резиґнація Е. Бирке, що епоха лицарів-героїв минає, і переляк Хрущова перед воскресаючим духом Мазепи в наші дні – вказують на те, що вже скінчилася доба наших упадків і неслави, упокорення і безпросвітної безнадії, що на наших очах відроджується величне й героїчне змагання українського народу за волю і державність: слідом борців за волю України в 1910-1921 роках пішли нові когорти борців УПА, членів ОУН, ідуть і сучасні нові покоління в Україні…

Тінь великого гетьмана Мазепи, якого ідеї воскресли в українському визвольному русі, впала на володаря-тирана Московської імперії гнітючим маревом. Примара комунізму ще бродить по Європі, але страх перед новим мазепинством, страх перед воскресаючим Києвом, вивів із рівноваги тирана, що великою мірою причинилося й до того, що він невдовзі полетів коміть-головою із свого трону.

Єдине, що досягнув своїм виступом Хрущов у Ґетеборзі, було те, що він змобілізував москалів усіх кольорів на протиукраїнський фронт, пригадавши їм загрозу з боку України для Московської імперії.

Москву налякав також наш другий фронт за кордоном, який ми, спільно з однозвучними елементами у вільному світі, організуємо на допомогу першому фронтові на Рідних Землях.

«Ідея Росії – ідея справедливого суспільного життя, ідея здійснення правди на землі. В тому – самобутність і історичне призначення Росії… її відвічний ідеал…», – лементують ідеологи НТС.

Отже, ще не зник комунізм, як імперіалістична і месіяністична ідея Росії, а вже НТС проповідує «новий» месіанізм і нову форму російського імперіалізму, якщо не згадувати «християнського месіанізму» Бердяєва (Росія, мовляв, має «навернути світ на правдиве християнство»).

Наша визвольна концепція, концепція розвалу Московської імперії і відновлення на її руїнах незалежних суверенних національних держав – повністю відповідає історичному процесові: вона справедлива, найбільш поступова у нашу епоху. Вона не протиставиться історичному розвиткові, навпаки, йде з ним в парі, стимулює його.

Київ проти Москви! – найбільш революційне гасло наших днів, що означає відновлення національних держав і розвал тюрми народів; іншими словами – визвольний націоналізм проти загарбницького імперіалізму.

Київ проти Москви! – гасло, що означає героїчне воююче християнство проти воюючого безбожництва, ідею людини, як Богоподібної істоти проти бездушної, звіроподібної істоти, члена безформної отари.

Київ проти Москви! – гасло, що означає ідеалістичний, героїчний шлях життя під знаком благородних ідей, вічних, непроминальних вартостей та соціальної справедливості проти звірячого людоненависництва, матеріалізму, визиску і гноблення.

Київ проти Москви! – гасло, що означає світ правди, волі й честі, нагадує козацький бойовий клич «Слави добувати, братів визволяти» у боротьбі проти тиранії, рабства, брехні й облуди, проти фальшивого большевицького грабіжницького гасла: «Грабуй награбоване».

Наше універсальне гасло «Воля народам – воля людині!» повністю гармонізує з гаслами «Київ проти Москви!», «Свята Софія проти Кремля!», – які вимовні символи двох протиставних світів: світу волі й справедливості та світу тиранії і рабства.

Цей смертельний багатогранний конфлікт Києва з Москвою проходить в Україні та в усьому СССР в усіх ділянках життя української нації і української людини. Україна незмінно в постійній, передусім ідеологічній, війні з Москвою.

І той конфлікт Києва з Москвою позначається майже в цілому світі, всюди там, де сили добра, справедливості, віри в Бога і націю зударяються із силами протилежними. У світово-політичному перекрою Київ символізує одну систему ідей, а Москва другу, протилежну. Київ символізує ідею вільних національних держав, а Москва – світову тюрму народів, рабство і підкорення всіх націй, до чого вона прямує всіма шляхами, використовуючи всі методи й засоби.

В найяскравішому згущенні цей конфлікт позначається на наших рідних землях, боротьба в Україні є тими істотними чинниками і елементами, що на них ми розраховуємо в нашій зовнішньополітичній діяльності та відкликаємось до них. Без цього елементу сили на Рідних Землях наша зовнішня політика не могла б мати успіху.

Іншим елементом сили є масова дія нашої еміграції, кожної української установи чи організації, кожної української людини, яка своєю протиросійською і протикомуністичною настановою документує окремішність, суверенність українського підмету, всупереч довговіковій російській псевдонауці, всупереч усім фальсифікаторам історії українського народу. Ані наші вчені, ані політики не могли б упродовж такого короткого часу виправити всіх тих фальсифікацій червоних і білих москалів у вільному світі, якби вони не мали за собою очевидно, крім капіталу визвольної боротьби в Україні, підтримки українського суспільства на чужині.

Чи не з волі Провидіння сталося так, що у вільних країнах західного світу появилася масова українська еміграція, щоб у вільних демократичних країнах, де має значення і опінія широких народних мас, сказати правду про Московську колоніальну імперію, про її терор і переслідування поневолених народів та визвольну боротьбу нашого народу.

Наша визвольна боротьба увійшла в нову стадію – стадію спротиву широких народних мас, робітників, інтелігенції, молоді, зокрема студентської, в стадію зударів з московсько-большевицькими тиранами-імперіялістами. 1942-1950 роки – це була стадія широких повстанських дій, відвертої збройної боротьби з окупантом, яка – почавши з 1950 року – перейшла в стадію змодифікованої, глибокої політичної, соціальної боротьби, що виявляється в усіх ділянках життя українського народу. Відповідна внутрішня чи зовнішня нагода, або обидві разом, може створити сприятливі умовини для збройної національно-визвольної революції і її успішного завершення.

Москва, непевна за дальшу долю своєї імперії, яка переживає важку внутрішню кризу, викликану революційними силами поневолених націй, шукає підтримки і скріплення у західних вільних держав, зокрема в США, щоб добитися в них підтвердження непорушності й неподільності володінь її імперії.

Це розуміємо не тільки ми, українська політична еміграція, розуміє сучасну політику Москви й молоде покоління України, яке стає на захист українських ідей і українського народу. Русифікація і большевизація в Україні постійно провалюються. Москві не вдалося «перевиховати» українську молодь у дусі ідей марксизму-ленінізму та московського імперіалізму, вона, хоч і приховано, живе ідеями Києва, ідеями Хмельницького, Мазепи, Шевченка, Петлюри, Бандери. Бо це ідеї правди, волі, справедливості, ідеї національного патріотизму, ідеї глибокої віри в Боже Провидіння, якими жила на протязі багатьох століть і далі живе наша нація.

Ідеї українського визвольного руху ОУН, УПА, АБН реалізуються тепер на всіх землях України, доказом чого є все масовіші спротиви московським окупантам. Протидія русифікації в українських університетах шляхом спротиву і маніфестацій студентів Києва і Львова – відома усім, відомий нам і протест працівників культури в Україні проти русифікації, що викликав минулого року масові арешти в Києві, Львові та інших містах України. Отже, Україна живе і бореться.

Геройська боротьба ОУН-УПА створила передумови для всенаціонального спротиву, удари якого Москва відчуває все сильніше й дошкульніше. Москві вже не поможуть масові депортації українських патріотів у Сибір і Казахстан, бо концепція АБН-у, себто концепція спільного фронту поневолених народів у боротьбі з Москвою, уможливлює дію і на чужій території проти спільного ворога.

Наш клич: Київ проти Москви! – клич священний, що мобілізує українську націю та інші поневолені Москвою народи до боротьби проти московських тиранів-імперіалістів, за знищення московської тюрми народів і відновлення самостійних суверенних національних держав у «колі вільних народів світу».

Джерело: Архів ОУН. - Бібліотека. - Журнали. - Визвольний Шлях Кн.5(230) травень 1967, ст. 515-519

Опубліковано в Публікації
Середа, 03 січня 2024 18:19

Stepan Bandera. The Enslaved Nations Front

One of the greatest achievements of the revolutionary policy of Ukrainian nationalism in the last decade is the effective implementation of the ideas of a joint national liberation front of all nations enslaved by the Russian Empire. The idea of ​​the sovereignty of a nation in its own state, on which Ukrainian nationalism is based, is universal. But, like every idea, it has real meaning when it is consciously applied in practical life.

The universality of the idea of ​​nationalism for all nations of the whole world in the history of modern Ukrainian nationalism and Ukrainian political thought is not new. The brilliant Shevchenko in his works clearly formulated it about the whole world and every nation, but this universality of the idea of ​​nationalism did not find its embodiment in real national liberation politics and struggle. Moreover, in 1917, in the practical policy of the then-national leadership, the universality of the idea of ​​nationalism was used to serve anti-nationalism. The organic unity of ideas and actions of all the nations enslaved by Moscow was used to convene a congress of representatives of the enslaved nations in Kyiv on the initiative of the Central Rada to deliberate and coordinate the political actions of the nations enslaved by Moscow to save the integrity of “democratic” Russia. Such political distortion of the very idea of ​​nationalism, the Idea of ​​state-political independence of enslaved nations, of course, could not only contribute to the creation of a united front of enslaved nations to fight for their right to exist but also kill the very idea of ​​Ukrainian nationalism.

Also, in the period between the two world wars, Ukrainian political thought and Ukrainian nationalism did not pay due attention to the issue of the effective mobilization of the idea of ​​cooperation between the nationalisms of the enslaved nations into a specific political system. Moreover, in the period between the two world wars, the political forces hostile to nationalism strongly spread distorted and false substitutes for international cooperation in the form of all kinds of small ententes of petty imperialists (Poland, Romania, Czechoslovakia) — satellites of great imperialist powers. For the mutual imperialist struggle, the imperialists and the enemies of nationalism put forward all sorts of ideas for the enslaved nations – of a federation, inter-seas, etc.

It seems that we will not be mistaken when we say that the policy of a revolutionary front of enslaved nations, as a real factor and a conscious system of action, was born and took root on the battlefields of the Ukrainian Insurgent Army against Moscow. Sometimes enemy propaganda denounces the UPA, that an “international rabble” (a mob) was fighting in its ranks. This propaganda knows perfectly well what kind of “mob” it is. These are the nationalist soldiers of almost all nations enslaved by Moscow, who are fighting for their national goals in the ranks of the UPA, as individuals or separate national associations with their own team and political leaders.

One of the UPA soldiers (pseudonym Kolya) is perfectly aware of these goals when, telling his Ukrainian comrades in arms about his Kazakhstan, his homeland, barely mastering the Ukrainian language, he says: “Kolia is a Kazakh UPA soldier!”

It was these soldiers and officers of the nations enslaved by Moscow, being in the ranks of the UPA and fighting for free Kazakhstan, Azerbaijan, Georgia, Belarus – for their nation, in the break between battles, characteristically in their struggle, in 1943 created ABN – organizational and political completion of ideas of joint revolutionary and liberation struggle of all nations enslaved by Moscow.

These great national politicians, in the uniforms of ordinary soldiers, sergeants, lieutenants, majors of the UPA, completed a great deed: they turned the ideological universality of nationalism into an effective system of international revolutionary-liberation cooperation of enslaved nations in their struggle for their goals. The spiritual and ideological solidarity of the nationalisms of various nations found its practical culmination in a common, coordinated system of struggle.

From an ethical and moral point of view, any nationalism of a nation free from foreign enslavement is morally responsible for any violence and enslavement of another nation; wherever it happens on the globe. The greater and more concrete is the political and moral responsibility of Ukrainian nationalism, as the greatest force opposed to Moscow’s imperialism, for the fate of other nations enslaved by Moscow, which are in the same situation as Ukraine.

This political-moral, spiritual unity of enslaved nations in their struggle for their goals, as an inseparable whole, coincides with the selfish, healthy interest of each enslaved nation. The highest moral foundations are only the expression of the highest, reasonable and expedient egoism. Is the wisdom: “Do not wish for a friend what you do not wish for yourself!” not an expression of the highest moral norm for the whole of humanity, every nation, every person and at the same time a norm of a healthy individual and national egoism?

The complete and supreme victory of Ukrainian nationalism will happen when the Russian Empire ceases to exist and all the nations enslaved by it will gain national-state freedom. Without that, Ukraine cannot have a complete victory, or this victory will be partial and doubtful.

If, for example, Ukraine broke away from the Russian Empire, and Kazakhstan or the nations of the Caucasus remained part of this empire, it would be tantamount to the fact that the sovereignty of the Ukrainian nation and state is in great danger from Moscow’s imperialism. Therefore, a state in which Ukraine would become free, and some other nation enslaved by Moscow, would remain among those enslaved by the empire, should be considered a failure of Ukraine to achieve the goals of Ukrainian nationalism, and only a stage towards that, a state of temporary respite in the struggle, a pause.

The realization of this by the political opinion of Ukrainian nationalism and its acceptance of the political postulate that without the defeat of the Moscow empire and its distribution into national states of all the nations enslaved by the empire without exception, the liberation of Ukraine cannot be achieved – one of the main postulates of the Ukrainian national liberation policy.

At the same time, this principle is the cornerstone of the national liberation policy of every other nation under the yoke of Moscow: without the national-state liberation of Ukraine, the national-state sovereignty of Estonia, Lithuania, Latvia, Poland, Belarus, the nations and their states of the Caucasus cannot emerge or hold firm. Turkestan (Azerbaijan, Georgia, Armenia, the Cossack State, Kazakhstan, Uzbekistan, Turkmenistan) and others, and the sovereignty of Bulgaria, Romania, Hungary, to a large extent Turkey, Greece and others, not to mention the nations and states located along the Asian border of the USSR, is under the question mark.

It is precisely in this that the organic nature and irrevocability of the political system and ideas of the front of enslaved and threatened nations for their victory over Moscow imperialism lies.

Due to the fact of its geopolitical position in the system of the Moscow empire, and its size, Ukraine forms the core of the system of organizing the front of the nations enslaved by Moscow. A decisive part of the overall victory depends on the actual struggle of Ukraine and its contribution to the national liberation revolutions of all enslaved nations. This objective role of the Ukrainian national liberation struggle at the front of enslaved nations cannot be denied or limited without endangering the ultimate goals of Ukrainian nationalism and the national interests of all enslaved nations.

This circumstance imposes on Ukraine, on its national liberation policy, extremely large and decisive tasks for the success of the struggle of the front of enslaved nations.

The front of the enslaved nations, at the heart of which is Ukraine, embraces vast areas inhabited by different nations, different races, different religious systems, and diverse cultural and historical backgrounds. Often, relations between neighbouring nations are complicated and burdened by various disputes and antagonisms that have accumulated over the ages; often these antagonisms between enslaved nations were inspired and fuelled by the enslaver of the antagonizing nations on the principle of “divide and conquer!” In these conditions, the adoption by the front of the enslaved nations of single unifying political ideas for action, a single strategy of the national liberation struggle, and a single tactic of struggle is the most important basis for victory.

“In one’s own house, one’s truth” (T. Shevchenko) translated into political language ” the sovereign unified national state” of each nation in the area of its national seat, as the foundation of Ukrainian and every other nationalism, became the ideological and political basis of the front of enslaved nations, organized by ABN in 1943 in Ukraine.

The greatest enemy and danger for the front of enslaved nations is the poisoning of its individual members with imperialism against their neighbours, who are also enslaved. The unity and cohesiveness of the front of enslaved nations weaken the imperialism of the national liberation policy of individual nations: the imperialism of the Polish policy against Ukraine, Belarus, Lithuania, the imperialism of the Czech policy against Slovakia and Ukraine, the imperialism of the Romanian policy against Ukraine, etc., traces or manifestations of which can be found in the relations between the politics of other enslaved nations, they create those openings in the front through which the enemy penetrates the middle, into the recesses of this front.

It is impossible to look at Poland’s policy towards Ukraine, Belarus, and Lithuania without moral disgust, it is impossible to understand the suicidal content of this policy for the Polish nation, in the wake of which the Polish policy towards Ukraine three hundred years later is a miserable satellite of Moscow’s policy, and in the wake of which for Poland itself, irreparable damage has been done and will be done to the historical fate of the entire nation for many centuries to come.

For centuries, Poland destroyed itself in Ukraine, wasting its best human active resources on the conquest of Ukraine, neglecting its national interests, in its own lands, to achieve a state in which not a single material thing remained in Ukraine from that domination, from that expansion, not a single cultural trace, not a single physical bearer of Polish expansion and culture, not a single Pole, but instead there remained a bloody scar of historical wrongs and a feeling of disgust of the Ukrainian people towards Poland. The common enemy is using this immediately for even greater enslavement and destruction of the Polish people on their own lands.

Pathetic Czech policy against Slovakia, and Slovaks and Ukrainians in Transcarpathia. This policy has now ended with pro-Moscow, pro-communist Prague destroying anti-communist, anti-Moscow, Catholic-Christian Slovakia with the hands of Moscow puppets.

Thus, the policy of an enslaved nation, poisoned by imperialism against another enslaved nation, leads its own people to destruction, suffering and even greater enslavement. Classic examples are the politics of Poversai Poland, Czechoslovakia, Romania, and some others, which, in pursuit of alleged imperialism, a caricature of imperialist politics, became pitiful satellites of foreign, primarily Moscow politics, only to later fall victim to it.

The policy of alleged imperialism of individual nations significantly weakens the united front of the enslaved nations and puts the politics and national potential of the enslaved nations of Poland, the Czech Republic and some others against the front of the enslaved nations, on the side of the enemies of the enslaved nations, in the final pursuit of the enemies of their own nation. Poland, which is fighting or will fight with Ukraine for Lviv, with Belarus and Lithuania for Vilna, will thereby be fighting against its own sovereignty. When Polish politics considers the current state of Poland as the state after the fourth partition of Poland, the same “Lviv and Vilna” policy is preparing the fifth partition of Poland, not seeing the simple fact that after each such partition even the ethnographic state of the possession of the Polish nation shrinks more and narrows.

Polish politics is trying to poison other nations and states, including the Ukrainian one, with alleged imperialism. It, for example, inspires Ukrainian politics and suggests the “idea” of ceding Ukraine’s western areas in the west – by compensating Ukraine with a “cut” of “no man’s land” in the east. This infamous policy was followed by the Treaty of Warsaw, which then ended with the Treaty of Riga, to finally become sealed by Marshal Rokossovsky after the last war. All these are links of the same chain. Inspired and financed by the same Poles, all kinds of “eastern, Black Sea, grey, green” Ukrainians in Warsaw tried, and have not abandoned this thankless task, to instil the “idea” of imperial expansion to the East in Ukrainian thought and politics. The ultimate goal of this inspiration is to fundamentally undermine the political positions of Ukraine on the front of the enslaved nations, to tear out the core from this front and thereby clear the way for Polish pseudo-imperialism, which rejoices in the hope of “wresting something” when “someone” will knock down Moscow.

Forgetting that in the east of Ukraine, on its eastern borders, the territory between Ukraine, the lower reaches of the Volga and the Transvolga, the Caspian Sea, the Caucasian ridge and the Black Sea are largely permeated with the Ukrainian national element, and the area of the Kuban creates a solid Ukrainian national massif,  i.e. Ukraine in that area has justified natural interests, — Ukrainian politics in that area is also nationalistically consistent: since in the territory of these lands their Cossack population has, since 1917, carried out the nation-state separation from Muscovite based on the creation of an independent Cossack state, so Ukraine follows this trend of the political development of the Cossack territory, unconditionally recognizes, supports and will support it.

Ukraine will unconditionally recognize the national-state sovereignty of the Cossack federal state until Moscow encroaches on it. In this last case, Ukraine will join forces with those forces of the national and state liberation of the Cossack area, which will be opposed to Moscow, for a joint struggle for the state independence of the Cossack lands.

Ukraine is ready to renounce the national area and population that gravitates towards it – the Kuban in the name and for the good of the whole large Cossack territory, which would create its Cossack federal state, in which the Ukrainian Cossack Kuban would invest in the development of its Ukrainian culture, Ukrainian spirituality, Ukrainian system of internal organization. In the sovereign Cossack state, Ukraine will gain a loyal, historically traditional, good neighbour.

Thus, solving the issue of the area in which Ukraine is historically, geopolitically, and directly ethnographically closely interested, solving its consistently nationalistic one, Ukraine thereby inspires and directs the practical solution and application of the principle “in one’s own house one’s own truth” and the relations between nations of the front of enslaved nations.

Ukraine did not have, does not have, and will not have any imperial or imperialistic goals against its neighbours or other nations. And this determines its unshakable core position on the front of the enslaved nations.

The second principle, which follows from the principle of national-state sovereignty of every nation, even the smallest one, in its ethnographic area, is the principle of sovereign resolution of all, without exception, problems of the internal organization and life of an enslaved nation, which is a member of the front of enslaved nations. Therefore, the front of enslaved nations, united in the ABN, does not bind its members and does not impose any problems of intra-national relations — religious, organizational, social, or other. Each nation solves these problems as it considers best for itself.

Ukraine, on the front of the enslaved nations, fights all kinds of ideas of messianism, historical vocation, universal justice, social liberation, etc., as ideas based on falsehoods, behind which the invading imperialist goals are hidden and disguised. Each nation “in its own house” has and must establish “its own right”. From this point of view, Ukrainian nationalism considers attempts of external political pressure on national states, aimed at changing the system of internal relations within national states, as unacceptable interstate discrimination. Since Spain is a national state and does not subjugate another nation politically, the international discrimination of this state under the guise of the undemocratic nature of its system is nothing but immoral sabotage.

The strategic principle of the front of enslaved nations is the basis of their own forces and the revolutionary national liberation struggle based on them. This principle can be briefly formulated as follows: “Enslaved nations will free only themselves!”

Based on this, the front of enslaved nations in principle rejects the system of liberation politics of the so-called “bloodless” liberation of enslaved nations, that is, a policy that does not end in a direct revolutionary liberation war of an enslaved nation with its occupier. Many nations “liberated” after the First World War, primarily Czechs, Magyars, and even Poles, lost their state sovereignty so quickly in the course and aftermath of the Second World War, primarily because they did not pay the proper price for their “liberation” in advance – the blood of the nation, or this “liberation” was simply obtained from someone else’s hands, “bloodlessly”. Isn’t that why the Finns kept their state sovereignty, that after the first war, they paid very dearly for it with their own blood of this small, but heroic nation? Before the beginning of the Second World War, in 1940, in the Soviet-Finnish war, they paid even more blood to maintain this sovereignty, in order to prevent Kuusinen’s “government of the Finnish Nation’s Republic” formed in Helsinki and proclaimed in Moscow. In the Second World War, the Finns once again gave a lot of their blood in the fight for their sovereignty. In proportion to the size of their nation, in our opinion, compared to all other nations enslaved by Moscow — Ukrainians, Poles, Belarusians, not to mention the Czechs — the Finns paid the greatest blood price for their freedom and sovereignty. And that is why they are now sovereign, even though they have been cut off and robbed.

Over the past thirty years, several “national” governments have been formed in Moscow – for Kyiv, Sofia, Warsaw, Bucharest, Budapest, Tiflis and several other capitals, but the “government” created under the leadership of Kuusinen, formally proclaimed in Moscow and with which Moscow established diplomatic and state-legal relations and laid down conditions, in Helsinki since 1940 and has not sat until now. There are no signs that it will ever sit there at all.

In our age of political primitivism, general wildness and dulling of public morality, this fact in 1940 of creating Kuusinen’s “government” went unnoticed by the people of Helsinki. This puppet disappeared and has not appeared to this day. Meanwhile, the “failed plans” with Kuusinen’s “government” show that Moscow, the USSR of almost two hundred million people, suffered an unexpected and unheard-of defeat against the Finnish nation of three million people.

This model of sovereign national liberation policy at all costs and sacrifices of the nation is a concrete example of the implementation of the postulate of the strategy of the front of enslaved nations: “the strategy of own forces and revolutionary war with the occupier.”

In the national liberation policy of the Ukrainian nationally active public, in the practice of national life abroad, in the practice of too many Ukrainian organizations, parties, cultural institutions, and the Ukrainian press, the most important aspect of our national liberation struggle — the front of enslaved nations — is almost completely neglected. Our institutions and our political organizations do not realize in practice the unity of the front of enslaved nations, our press does not inform its readers about the struggle of this front, our press is filled with descriptions and information about Indochina, Venezuela, Malaya, Indonesia, about the life and struggle of these nations, but this press of ours does not provide the Ukrainian reader with anything about the struggle with Moscow of Georgia, Kazakhstan, Tajikistan, the Cossacks, about the struggle of Shamil, about the Basmachi uprising in Turkestan in the 1930s, etc., it does not inform about the history of these nations, about their struggles, their victories, their sacrifices. Ukraine and Ukrainians are already united with Kazakhs and Azerbaijanis by bloodshed together in the ranks of the UPA, we are already blood brothers with these nations, we are united with them by the unity of national destiny and common struggle.

On the front line of the enslaved nations, we are largely in the fairway of Moscow, Polish and generally “international” rather than national politics. Just like Moscow, we write and politicize about Vietnam, the African Moors and Abyssinians, on whom Moscow focuses our attention as if following its instructions, and we forget about Kazakhstan, Azerbaijan, Georgia, Armenia, Tajikistan, Belarus and other nations, — in fate and misfortune, in the successes and failures of which lies the dependence of the fate and misfortune of Ukraine.

Ukraine is the backbone of the front of the nations enslaved by Moscow in their struggle for their national-state liberation. The success and victory of this front primarily depend on the active pivotal role of Ukraine in it.

The international politics of Ukrainian political circles, their press, their social and public activities, and even culture, art, and theatre are confused in the dumps of international socialism (URDP and its organ “Forward”), Russian unified and non-divisional federalism (contacts and relations of the Ukrainian left currents with the Kerensky and Muscovites), discuss “inter-sea”, deal with the “Oceanic Ukraine” (publications of the “Black Sea and Oceanic Institutes” from Warsaw), compete for the happiness of Ukraine and the world with “collectivism”, which V. Vynnychenko and the like, i.e. Ukrainian political opinion on the international policy of inter-ethnic relations is withdrawn and rearranged on foreign, anti-Ukrainian, anti-national, objectively pro-Moscow and Moscow garbage cans.

The Front of Enslaved Nations is a mutual understanding of the history, culture, international relations, economy, social systems, and religion of the nations enslaved by Moscow, from the national sources of these nations, and not through Moscow’s thick sieve or in its crooked mirror; the front of the enslaved nations is the crystallization and mutual coordination of the policy, strategy and tactics of the national liberation struggle of these nations among themselves, and not snobbish fortune-telling over black coffee about the “politics of the great” and on which foot Trumien or Churchill got out of bed today, or what was Stalin’s complexion at his last parade. The Front of Enslaved Nations is the creation of revolutionary-insurgent armies from all enslaved nations, these are national Uzbek, Azerbaijani, Georgian hundreds, Kuren, regiments, divisions in the UPA and the same national Ukrainian, Belarusian, maybe Polish, Lithuanian, Latvian hundreds, regiments, divisions in the Kazakh, Uzbek or unified Turkestan UPA. The Front of Enslaved Nations is the national liberation revolution of dozens of enslaved nations from the Iron Curtain to the Pacific Ocean, in which all enslaved nations in this territory will participate – a Kazakh or Korean thrown into Ukraine by the occupier is and will be a soldier of the UPA, just like a Ukrainian thrown by an occupier to distant Kazakhstan or Korea or Karelia, or another land of enslaved people, will become a soldier of the national UPA there, fighting for Ukraine.

Realize this, study it, justify it and apply it in practice, realize through concrete action the idea of ​​the front of the nations enslaved by Moscow, make the entire area of the USSR — the prison of the enslaved nations — a continuous area of national liberation revolutions directed and controlled by a single strategy and tactics — this is the basis of international politics of Ukrainian nationalism, the national duty of every Ukrainian, every Ukrainian institution, organization, political group, individual political figure.

When the Ukrainian community abroad perceives and implements the idea of ​​the front of enslaved nations in this way, it will thereby strengthen and consolidate this front, thereby helping the successful operation of this front in the Motherland, which by military action, the brotherhood of blood of the soldiers of the UPA with the soldiers of all enslaved nations in united ranks is so widely implemented.

From the “Iron Curtain” to the Pacific Ocean.

Source: Архів ОУН. - Бібліотека. - Книги. - Бандера С. Перспективи Української революції. — Мюнхен: Видання ОУН, 1978, С.197-207

Опубліковано в Публікації

Одним із найбільших осягів революційної політики українського націоналізму в останньому десятиріччі є чинна реалізація ідей спільного національно-визвольного фронту всіх поневолених російською імперією народів.Ідея суверенности нації у власній державі, на яку спирається український націоналізм, є універсальною світовою, вселюдською ідеєю. Але, як і кожна ідея, вона має реальне значення тоді, коли вона свідомою волею і чинами застосовується в практичне життя.

Універсальність ідеї націоналізму для всіх націй цілого світу в історії новітнього українського націоналізму й української політичної думки не є новою. Вже геніяльний Шевченко в своїх творах її виразно сформулював відносно до всього світу і кожної нації, але реальній національно-визвольній політиці і боротьбі ця універсальність ідеї націоналізму не находила свого втілення. Більше того, в 1917 році в практичній політиці тодішнього національного проводу, універсальність ідеї націоналізму була поставлена на службу антинаціоналізмові. Органічна єдність ідеї і чинів усіх поневолених Москвою націй було використано для того, щоб з ініціятиви Центральної Ради скликати в Києві з’їзд представників поневолених народів для обміркування й узгіднення політичних дій поневолених Москвою народів для врятування цілости «демократичної» Росії. Таке політичне спотворення самої ідеї націоналізму, Ідеї державно-політичного унезалежнення поневолених націй, розуміється, не могло не тільки сприяти створенню єдиного фронту поневолених народів для боротьби за своє право на існування, але й вбивало саму ідею українського націоналізму.

У часі між двома світовими війнами українська політична думка, український націоналізм теж належної уваги не приділили питанням чинного урухомлення в певній політичній системі ідеї співпраці націоналізмів поневолених націй. Більше того, в часі між двома світовими війнами, ворожими націоналізмові політичними силами, посилено ширились викривлені і фальшиві підмінки міжнаціональної співпраці в вигляді всіляких малих антант дрібних імперіялістів (Польща, Румунія, Чехо-Словаччина) — сателітів великих імперіялістичних потуг. Для взаємної ж імперіалістичної боротьби імперіялісти і вороги націоналізму висували для поневолених націй всілякі ідеї федерації, міжморів, і т. п.

Здається, ми не помилимось, коли скажемо, що політика революційного фронту поневолених націй, як реальний чинник і усвідомлена система дії, зродилась і закорінилась на полях боїв Української Повстанської Армії з Москвою. Інколи ворожа пропаганда денунціює на адресу УПА, що в ній, в її рядах боровся «інтернаціональний зброд» (збиранина). Ця пропаганда прекрасно знає, що це за «збиранина». Це вояки-націоналісти майже всіх поневолених Москвою народів, що в рядах УПА, як поодинокі особи або окремі національні з’єднання зі своєю командою і політичним проводом, борються за свої національні цілі.

Ці цілі прекрасно усвідомлює один з вояків УПА (псевдо Коля), коли він, розказуючи своїм українським побратимам зброї про свій Казахстан, про свою батьківщину, ледве опанованою українською мовою, каже: «Коля є вояк казахської УПА!»

І саме ці вояки і старшини поневолених Москвою націй, перебуваючи в рядах УПА і воюючи за вільний Казахстан, Азербайджан, Грузію, Білорусь — за свою націю, в перерві між боями, властиво у їхньому вогні, в 1943 році створили АБН — організаційно-політичне завершення ідеї спільної революційно-визвольної боротьби всіх поневолених Москвою націй.

Ці великі національні політики, в мундирах рядових вояків, сержантів, ляйтенантів, майорів УПА, довершили великого діла: ідейну універсальність націоналізму перетворили в чинну систему міжнаціональної революційно-визвольної співпраці поневолених націй в їх боротьбі за свої цілі. Духово-ідейний солідаризм націоналізмів різних націй найшов своє дійове вивершення в спільній, координованій системі боротьби.

З етично-морального погляду всякий націоналізм вільної від чужоземного поневолення нації є морально відповідальним за всяке насильство і поневолення іншої нації; де б воно на земній кулі не відбувалось. Тим більшою і тим конкретнішою є політична і моральна відповідальність українського націоналізму, як найбільшої сили протиставної московському імперіялізмові за долю інших поневолених Москвою націй, які перебувають в однаковому стані з Україною.

Це політично-моральне, духове єднання поневолених націй в їх боротьбі за свої цілі, як нерозривна цілість, збігається з егоїстичним, здоровим, інтересом кожної поневоленої нації. Найвищі моральні основи є лише висловленням найвищого, розумного і доцільного, егоїзму. Хіба мудрість: «Не бажай другому того, чого собі не бажаєш!» не є одночасно висловом і найвищої моральної норми для цілого людства, кожної нації, кожної людини і одночасно нормою здорового індивідуального і національного егоїзму?

Повною і найвищою перемогою українського націоналізму буде стан, коли російська імперія перестане існувати і всі народи, нею поневолені, дістануть національно-державну волю. Без того повної перемоги Україна мати не може, або ця перемога буде частковою і сумнівною.

Коли б, наприклад, Україна державне відірвалась від російської імперії, а Казахстан чи нації Кавказу залишились в складі цієї імперії, то це було б рівнозначним з тим, що суревенність української нації і держави перебуває у величезній небезпеці від московського імперіялізму. Тому стан, коли Україна стала б вільною, а якась інша поневолена Москвою нація, залишилась в складі поневолених імперією, треба було б уважати за неосягнення Україною цілей українського націоналізму, а лиш етапом до того, станом часового перепочинку в боротьбі, павзою.

Усвідомлення цього політичною думкою українського націоналізму і прийняття ним політичного постуляту про те, що без розгрому московської імперії і розподілу її на національні держави всіх без вийнятку поневолених імперією народів, не може бути осягнене визволення України, є одним з основних постулятів української національно-визвольної політики.

Це заложення одночасно є наріжним каменем національно-визвольної політики кожного іншого, уярмленого Москвою, народу: без національно-державного визволення України не може постати чи реально втриматись національно-державна суверенність Естонії, Литви, Латвії, Польщі, Білорусі, націй і їх держав Кавказу і Туркестану (Азербайджан, Грузія, Вірменія, Козацька Держава, Казахстан, Узбекистан, Туркменістан) і інші, а суверенність Болгарії, Румунії, Угорщини, великою мірою Туреччини, Греції і інших, не кажучи про нації і держави, розташовані вздовж азійського кордону СССР, перебуває під знаком запиту.

Саме в цьому є закладена органічність і невідкличність політичної системи й ідей фронту поневолених і загрожених поневоленням націй для перемоги їх над московським імперіялізмом.

Фактом свого геополітичного становища в системі московської імперії, своєю величиною Україна творить стрижень системи організації фронту поневолених Москвою народів. Від фактичної боротьби України і її вкладу в національно-визвольні революції всіх поневолених націй залежить вирішальна частина в загальній перемозі. Цієї об’єктивної ролі української національно-визвольної боротьби у фронті поневолених націй не можна ні неґувати, ні обмежити без загрози для остаточних цілей українського націоналізму і національних інтересів усіх поневолених націй.

Ця обставина накладає на Україну, на її національно-визвольну політику виключно великі і вирішальні, для успіху боротьби фронту поневолених народів завдання.

Фронт поневолених народів, в осередку якого стоїть Україна, обіймає собою велечезні простори, населені різними націями, різних рас, різних релігійних систем, різноманітного культурного й історичного укладу. Часто відносини між сусідніми націями є ускладнені й обтяжені різноманітними суперечками й антагонізмами, що нашаровувались віками; часто ці антагонізми між поневоленими націями інспірувались і підсичувались поневолювачем антагонізуючих націй за принципом «поділяй і володій!» В цих умовах прийняття фронтом поневолених націй єдиних об’єднуючих для дії політичних ідей, єдиної стратегії національно-визвольної боротьби, єдиної тактики боротьби є найважливішою підставою перемоги.

«В своїй хаті своя правда» (Т. Шевченко) перекладене на політичну мову «суверенна соборна національна держава» кожного народу на просторі його національного посідання, як підставова засада українського і кожного іншого націоналізму, стала ідейно-політичною основою фронту поневолених народів, оформленого організацією АБН в 1943 році в Україні.

Найбільшим ворогом і небезпекою для фронту поневолених народів є затруєння його поодиноких учасників імперіялізмом супроти своїх, також поневолених, сусідів. Єдність і спаяність фронту поневолених народів ослаблює імперіялізм національно-визвольної політики поодиноких народів: імперіялізм польської політики супроти України, Білорусі, Литви, імперіялізм чеської політики супроти Словаччини й України, імперіялізм румунської політики супроти України і т. п., сліди чи прояви чого можна знайти і в відносинах між політикою інших поневолених народів, — творять собою ті отвори у фронті, через які в середину, в запілля цього фронту, проникає ворог.

Не можна без моральної огиди дивитись на політику Польщі супроти України, Білорусі, Литви, не можна зрозуміти самовбивчого для польської нації змісту цієї політики, у висліді якої польська політика супроти України через триста років є жалюгідним сателітом московської політики, і в висліді якої для самої Польщі, для історичної долі цілої нації завдано і завдається непоправної шкоди на довгі століття вперед.

Польща століттями винищувала себе в Україні, розтрачуючи на загарблення України найкращі свої людські активні ресурси, занехуючи у себе, на власних землях власні національні інтереси, щоб у висліді дістати стан, при якому з того панування, з тієї експансії в Україні не залишилось жодного ні матеріяльного, ні культурного сліду, ні одного фізичного носія польської експансії і культури, ні одного поляка, а натомість залишився кривавий рубець історичної кривди і відчуття відрази українського народу до Польщі. Цю відразу спільний ворог використовує для ще більшого поневолення і знищення польського народу і на його власних землях.

Жалюгідна чеська політика супроти Словаччини і словаків та українців на Закарпатті. Ця політика нині завершилась тим, що промосковська, прокомуністична Прага руками московських маріонеток винищує антикомуністичну, антимосковську, католицько-християнську Словаччину.

Так політика поневоленого народу, отруєна імперіялізмом проти іншого поневоленого народу, веде власний народ до згуби, страждань і ще більшого власного поневолення. Клясичними зразками є політика поверсайської Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії і деяких інших, які у висліді нібиімперіялізму, карикатури на імперіялістичну політику, стали жалюгідними сателітами чужої, передусім московської політики, щоб потім впасти її жертвами.

Політика нібиімперіялізму поодиноких народів значно послаблює єдиний фронт поневолених народів, а політику і національний потенціял поневолених народів Польщі, Чехії і деяких інших ставить проти фронту поневолених народів, ставить по боці ворогів поневолених народів, цебто в остаточному висліді ворогів своєї власної нації. Польща, яка воює чи воюватиме з Україною за Львів, з Білоруссю і Литвою за Вільно, тим самим воюватиме проти своєї власної суверенности. Коли сучасний стан Польщі польська політика розцінює як стан після четвертого розбору Польщі, то ця ж політика «Львова і Вільна» приготовляє п’ятий розбір Польщі, не добачаючи того простого факту, що після кожного такого розбору навіть етнографічний стан посідання польської нації дедалі більше корчиться і звужується.

Польська політика намагається отруїти нібиімперіялізмом і інші нації і держави, в тім числі й українську. Вона, наприклад, українській політиці інспірує і суґерує «ідею» уступлення на заході західніх просторів України- коштом компенсації Україні «дорізкою» «нічиїх земель» на сході. У висліді цієї горезвісної політики постав Варшавський договір, що потім завершився Ризьким, щоб остаточно стати припечатаним маршалом Рокоссовським після минулої війни. Все це ланки одного ланцюга. Тими ж поляками інспіровані і фінансовані всілякі «східні, чорноморські, сірі, зелені» України у Варшаві намагались, і нині не покинули цього невдячного зайняття, защепити українській думці і політиці «ідею» імперіяльної експансії на Схід. Остаточною ціллю цієї інспірації є засадничо підірвати політичні позиції України у фронті поневолених народів, вирвати з цього фронту стрижень і цим розчистити дорогу для польського нібиімперіялізму, який тішить себе надією «щось вирвати», коли «хтось» буде валити Москву.

Поминаючи те, що на сході України, на її східніх кордонах, простори між Україною, нижньою течією Волги і Заволжям, Каспієм, кавказьким хребтом і Чорним морем великою мірою просякнуті українським національним елементом, а простір Кубані творить суцільний український національний масив, цебто Україна в тому просторі має оправдані природні зацікавлення, — українська політика і на тому просторі є націоналістичне послідовною: оскільки на просторі цих земель їхнє козацьке населення вже від 1917 року реальними чинами доконує національно-державної сепарації від Московщини на основі створення там незалежної козацької держави, то Україна цю тенденцію політичного розвитку козацького простору беззастережно визнає і підтримує та підтримуватиме.

Україна беззастережно визнаватиме національно-державний суверенітет козацької федеративної держави до тієї пори, поки на нього не сягатиме Москва. В цьому останньому випадку Україна з’єднає свої сили з тими силами національного і державного визволення козацького простору, що будуть протиставні Москві для спільної боротьби за державну незалежність козацьких земель.

Україна є готовою зректися гравітуючого до неї національного простору і населення — Кубані в ім’я і для добра цілого великого козацького простору, що створив би свою Козацьку федеральну державу, в якій українська козацька Кубань вклала б у розбудову її українську культуру, українську духовість, українську систему внутрішньої організації. В суверенній козацькій державі Україна здобуде вірного, історично-традиційного, доброго сусіда.

Так розв’язуючи питання простору, в якому Україна історично, геополітично і безпосередньо етнографічне тісно зацікавлена, розв’язуючи її послідовно націоналістичне, Україна тим самим інспірує і унапрямлює практичне розв’язання і застосовання принципу «в своїй хаті своя правда» й у взаєминах між всіма народами фронту поневолених націй.

Україна не мала, не має і мати не буде супроти своїх сусідів чи інших народів жодних імперіяльних і імперіялістичних цілей. І це зумовлює незахитаність її стрижневих позицій у фронті поневолених націй.

Другим принципом, що випливає з засади національно-державної суверенности кожної, кількісно навіть найменшої, нації на її етнографічному просторі, є принцип суверенного розв’язання всіх без вийнятку проблем внутрішньої організації і життя поневоленої нації, яка учасником фронту поневолених націй. Тому фронт поневолених націй, об’єднаний в АБН, не зв’язує своїх учасників і їм не накидає жодних проблем внутрішньо-національних відносин — релігійних, устроєвих, соціяльних і інших. Ці проблеми кожна нація розв’язує так, як вона це вважає для себе за найкраще.

Україна у фронті поневолених націй поборює всі види ідеї месіянізму, історичного покликання, всесвітньої справедливости, соціяльного визволення і т. п., як ідей в ґрунті фальшивих, за якими укриваються, маскуються, загарбницькі імперіялістичні цілі. Кожна нація «в своїй хаті» має і повинна встановити «своє право». З цього погляду український націоналізм уважає неприпустимою міждержавною дискримінацією спроби зовнішньо-політичного тиску на національні держави, скеровані до зміни системи внутрішніх відносин всередині національних, держав. Оскільки Еспанія є національною державою і не поневолює державно-політично іншої нації, то міжнародня дискримінація цієї держави під покришкою недемократичности її устрою є нічим іншим як аморальною диверсією.

Стратегічним принципом фронту поневолених націй є засада власних сил і революційної національно-визвольної боротьби на їх підставі. Цей принцип коротко можна сформулювати так: «поневолені нації визволять себе лише самі!»

Виходячи з цього, фронт поневолених націй у принципі відкидає систему визвольної політики так званого «безкровного» визволення поневолених націй, цебто політику, яка не завершується безпосередньою революційно-визвольною війною поневоленої нації зі своїм окупантом. Багато «визволених» після першої світової війни націй, передусім чехи, мадяри, навіть поляки в ході й у висліді другої світової війни так швидко втратили свою державну суверенність передусім тому, що за своє «визволення» попереду вони не заплатили належної ціни — крови нації, або це «визволення» просто дістали з чужих рук, «безкровно». Чи не тому фіни втримали свою державну суверенність, що після першої війни вони за неї дуже дорого заплатили власною кров’ю цієї невеликої, але такої героїчної нації. Перед початком другої світової війни, в 1940 році, в совєтсько-фінській війні вони за втримання цієї суверенности заплатили ще більше крови, щоб не допустити в Гельсінкі зформованого і проголошеного в Москві «уряду фінської народної республіки» Куусінена. В процесі другої світової війни в боротьбі за цю свою суренність фіни знову дуже багато віддали своєї крови. Пропорційно до величини свого народу фіни, на нашу думку, в порівнянні з усіми іншими поневоленими Москвою націями — українцями, поляками, білорусами, не кажучи вже про чехів, за свою свободу і суверенність заплатили найбільшу ціну крови. І тому власне вони нині суверенні, хоч обкраяні і пограбовані.

На протязі останніх тридцяти років у Москві було зформовано кільканадцять — «народніх» урядів — для Києва, Софії, Варшави, Букарешту, Будапешту, Тифлісу і ще для кільканадцяти столиць, але «уряд» створений під проводом Куусінена, формально проклямований в Москві і з яким ця Москва встановила дипломатичні і державно-правні відносини та склала умови, в Гельсінках від 1940 року і понині не засів. Немає виглядів, щоб він взагалі колинебудь там засів.

У наш вік політичного примітивізму, загального здичавіння і отупіння суспільної моралі, цей факт створення в 1940 році для Гельсінок «уряду» Куусінена прийшов непоміченим. Ця маріонетка зникла і не появилась донині. А між тим «провал нумера» з «урядом» Куусінена свідчить про те, що Москва, майже двісті-мільйоновий СССР, потерпіла несподівану і нечувану для неї поразку від тримільйонової фінської нації.

Цей зразок суверенної національно-визвольної політики всякою ціною і жертвами нації конкретним прикладом реалізації постуляту стратегії фронту поневолених націй: «стратегії власних сил і революційної війни з окупантом».

В національно-визвольній політиці українського національно-активного загалу, в практиці національного життя на чужині, в практиці аж надто численних українських організацій, партій, культурних установ, в українській пресі найважливіший відтинок нашої національно-визвольної боротьби — фронт поневолених націй є майже в повному занедбанні. Наші установи, наші політичні організації повсякденно не реалізують в практиці єдности фронту поневолених націй, наша преса не інформує своїх читачів про боротьбу цього фронту, наша преса заповнена описами й інформаціями про Індокитай, про Венесуелю, про Маляї, про Індонезію, про життя і боротьбу цих народів, але ця наша преса нічого не подає українському читачеві про боротьбу з Москвою Грузії, Казахстану, Таджикістану, козаків, про боротьбу Шаміля, про повстання в 1930 роках у Туркестані басмачів і т. п., не інформує про історію цих народів, про їх змагання, їх перемоги, їх жертви. Україну й українця вже нині з казахом і азербайджанцем єднає спільно пролита кров у лавах УПА, ми вже нині з цими народами є побратимами крови, нас з ними лучить єдність національної долі і спільної боротьби.

На відтинку фронту поневолених націй ми високою мірою перебуваємо у фарвотері московської, польської і взагалі «інтернаціональної», а не національної політики. Ми так же, як і Москва, немов би за її вказівками пишемо, політикуємо про В’єтнам, про африканських муринів і абісинців, нашу увагу до яких приковує Москва, а забуваємо про Казахстан, Азербайджан, Грузію, Вірменію, Таджикистан, Білорусь і інші нації, — в долі і недолі, в успіхах і неуспіхах яких лежить залежність долі і недолі України.

Україна є стрижнем фронту поневолених Москвою народів в їх боротьбі за своє національно-державне визволення. Успіх і перемога цього фронту передусім залежить від активної стрижневої ролі в ньому України.

Міжнаціональна політика українських політичних середовищ, їх преса, їх суспільно-громадська діяльність, навіть культура, мистецтво, театр плутається на смітниках міжнароднього соціялізму (УРДП і її орган «Вперед»), російського єдино-неділимського федералізму (контакти і стосунки лівих українських течій з керенскіядою і москалями), дискутують «мєндзиможжя», займаються дурійками «Україн океанічних» (публікації «чорноморських і океанічних інститутів» з варшавського кореня), змагають до ущасливлення України і світу «колективізмом», що на шпальтах «Українських Вістей» другої УРДП проповідує В. Винниченко і тому подібне, себто українська політична думка в міжнародній політиці міжнаціональних відносин стягається і переставляється на чужі, антиукраїнські, антинаціональні, об’єктивно промосковські і московські смітники.

Фронт поневолених націй — це взаємопізнання історії, культури, міжнаціональних відносин, економіки, соціяльних систем, релігії поневолених Москвою націй, з національних джерел цих націй, а не крізь московське густе сито або в її кривому дзеркалі; фронт поневолених націй — це кристалізація і взаємоузгіднення політики, стратегії і тактики національно-визвольної боротьби цих націй між собою, а не снобістичне вороження на чорній каві про «політику великих» і на яку ногу нині встав з постелі Трумєн чи Черчіл, або який колір обличчя був на останній параді у Сталіна. Фронт поневолених націй — це творення революційно-повстанських армій з усіх поневолених націй, це національні узбекські, азербейджанські, грузинські сотні, курені, полки, дивізії в УПА і такі ж національні українські, білоруські, може й польські, литовські, латвійські сотні, курені, полки, дивізії в Казахській, Узбекських чи єдиній туркестанській УПА. Фронт поневолених народів — це національно-визвольні революції десятків поневолених народів від залізної заслони до Тихого Океану, в яких прийматимуть участь всі поневолені нації на цьому просторі — казах чи кореєць, закинутий окупантом в Україну, є й буде вояком УПА, як і українець, закинутий окупантом у далекий Казахстан або Корею чи Карелію, або інший край поневоленого народу, стане вояком тамошньої національної УПА, воюючи за Україну.

Усвідомити це, вивчити, обґрунтувати і застосувати на практиці, реалізувати в конкретній дії ідею фронту поневолених Москвою націй, зробити увесь простір СССР — тюрми поневолених націй — суцільним простором національно-визвольних революцій, унапрямлюваних і кермованих єдиною стратегією і тактикою — це є основою міжнародньої політики українського націоналізму, національним обов’язком кожного українця, кожної української установи, організації, політичного угруповання, поодинокого політичного діяча.

І коли українська спільнота на чужині так сприйматиме і реалізуватиме ідею фронту поневолених націй, то цим самим вона зміцнить і скріпить цей фронт, цим самим вона допоможе успішній дії цього фронту на Батьківщині, який бойовими чинами, побратимством крови вояків УПА з вояками всіх поневолених народів в єдиних лавах так широко є здійснюваним.

Від «залізної заслони» до Тихого океану.

Джерело: Архів ОУН. - Бібліотека. - Книги. - Бандера С. Перспективи Української революції. — Мюнхен: Видання ОУН, 1978, С.197-207

Опубліковано в Публікації

Визвольний Фонд. В 40-ліття АБН 1943-1983.

На фото: Ростислав Волошин, Голова 1-ї Конференції Поневолених Народів в лісах Житомирщини 1943-го року.

Номінал: 10 $

Опубліковано в Інформаційні листівки

Ярослав Стецько, Голова Українського Державного Правління, Голова ОУН, Голова Антибольшевицького Блоку Народів.

Похований на кладовищі Вальдфрідгоф, Мюнхен.

Photo: N.Zykaluk. Munchen

Опубліковано в Вітальні листівки

У лютому – березні ц. р. відбулося кілька пресових конференцій представників УПА із представниками організацій народів АБН. На одній із таких конференцій представник редакції “Набату” отримав наступне інтерв’ю з одним командиром частини УПА:

Запитання: У які країни та з якою метою робили рейди УПА?

Відповідь:
УПА зі своїми наскрізь прогресивними ідеями не вела боротьбу виключно на своїх етнографічних територіях, але прагнула того, щоб ці священні ідеї та боротьба були відомі по всьому СРСР та у всьому світі. УПА, яка поставила за мету включити всі народи, поневолені СРСР, у збройну боротьбу, провела цілу низку рейдів до сусідніх країн. Мені відомо про рейди наших частин до Білорусії, Румунії, Угорщини, Словаччини, Польщі та Литви (Віленщина).
Завданням рейдуючих частин УПА було нав’язати дружбу між українським та сусідніми народами, поінформувати їх про визвольну боротьбу українського народу, його гасла та ідеї, зобразити життя в СРСР (головним чином тим народам, які самі не пережили жахів більшовицького режиму). Наступним завданням УПА було активізувати антибільшовицькі сили цих народів у єдиному антибільшовицькому блоці.
Під час рейдів наші частини прибрали спеціальну літературу різними мовами, яку поширювали між населенням. Література наша висилалася також видатним особам цього народу, які жили легально.

2. Яке становище в Білорусії згідно з даними рейдуючих частин УПА?

Взимку та навесні 1949 р. рейдували загони УПА Білорусією. У загальному комюніке про цей рейд сказано:
» У січні в. м. Пінську (БРСР) українські повстанці підклали міну під будівлю клубу, де відбувалося партійне засідання. Усі партійці вилетіли у повітря. Білоруське населення ставиться вкрай вороже до сталінських прихильників. Воно ніяк не може змиритися з більшовицькою окупацією. Коли до цих районів приходять українські повстанці, селяни здобувають зброю і разом із повстанцями чи самостійно проводять революційні акції. Вони спалюють сільради та вбивають сталінських прислужників. У зв’язку з революційними настроями населення навесні 1946 р. місцева влада в Пінській області видала розпорядження, в якому було сказано, що кожен, хто говоритиме про можливу війну, буде покараний 5-річним ув’язненням.

Білоруський колгоспник, який стільки натерпівся під час німецької окупації від сталінської граб-партизанщини, зустрівши українських повстанців, заявив: “Ви наші, бо не грабуєте”.

3. Якщо УПА мала якийсь зв’язок із підпіллям балтійських народів (Литва), то які відомості про боротьбу за свободу балтійських народів?

У 1946 р. у жовтні було у нас (на Закарпатті) повідомлення про те, що наші загони (УПА) взимку та навесні 1946 р., які рейдували Білорусією, відвідали також Литву, головним чином райони старої литовської столиці Вільна. Тоді було сказано, що литовці дружньо зустрічали загони УПА своєї землі. Це свідчить про те, що відповідні литовські підпільні організації підготували свій народ до дружнього прийому загонів УПА, які рейдують Литвою.

Серед литовців поширювалася наша революційна література російською мовою, яку вони охоче читали, а слава про наші загони та бої ходила по всій країні. У той самий час були комюніке у тому, що балтійські народи активно протестували проти виселення литовців на Сибір. Створювали бойовки, які оперували навіть містами (Таллін) і вбивали зрадників свого народу — місцевих комуністів і надісланих Москвою членів комуністичної партії.

4. Що відомо в УПА про боротьбу на Кавказі?
У 1945 р. восени поверталися бійці Червоної Армії, які лікувалися на Кавказі і розповідали про те, що більшовицька влада не дозволяла нікому віддалятися за госпітальний двір, пояснюючи це тим, що на цій території банди, які нападають на червоноармійців, вбивають їх і грабують. У той же час наші комюніке повідомляли, що на Кавказі відбувається повстання. Тоді масово піднялися чеченці та кабардинці.

У тому року і наступного 1946 р. було проведено масові виселення цих народів на Сибір. Людей ловили обманом, заманювали усілякими реєстраціями тощо.

Тоді ж (у грудні 1945) радіостанція УПА повідомляла: «Повстання охопило також частину Кубані, Грузії, Азербайджану. Революційні повстання мають місце також на Дону в районі Калача та Новопечерська.
Особливо на Кавказі боротьба набула гострих форм. Більшовицька Москва кинула туди великі сили і почала масово виселяти чеченців та кабардинців та ін. кавказькі народи. Боротьба тривала цілий 1946 р. При масовому виселенні цих народів на Сибір, а також і татар (Крим) більшовики звинувачували їх у співпраці з Гітлером та “бандерівцями” (зв’язки).

На Кубані козацтво також палко і діяльно відгукнулося. Козачі станиці стали сильними твердинями у боротьбі з більшовизмом. Боротьба ця очевидно має своє глибоке коріння в психіці козацтва. Про це свідчить пісня, яка виникла серед кубанських козаків, а співали її вже 1946 р. влітку та у західних областях України:

«Стелилися в небо хмари громові
Громом гримнув постріл у ранкову далечінь.
Гей, звучить закликом бойова пісня
Сколихнулась вільна Кубань.
Не кричи, голубко, ми розвіємо хмари
Розіб’ємо комуну — нашого ворога.
Гей, незламною силою, могутнім ударом
Ми зметемо проклятого ворога».

Дуже цікавою є історія цієї пісні. Один командир відділення УПА, що складався з кубанських козаків, восени 1944 р. відійшов на Кубань. Вже навесні 1945 р. цей командир з’явився у волинських лісах із цілим куренем добірного козацтва. Пробувши тут якийсь час, розповівши про боротьбу кубанського козацтва з більшовиками, знову пішов зі своїм відділенням на рідну Кубань.

Питання:
Які відомі дані про такі країни як Румунія, Угорщина та чи були проведені туди рейди УПА?

Відповідь:
Румунія та Угорщина межують із територіями, на яких оперували частини УПА — Південь і ці частини робили туди свої рейди. Обидві країни потрапили під вплив більшовицьких вельмож. Сталінські агенти розповсюджували тут свою брехливу пропаганду, ховаючись за спину комуністичних партій цих народів. Але розсудливі елементи обох згаданих країн не пішли на привабливі слова своїх та сталінських агітаторів, а закликали народ до боротьби з новим загарбником.

У Румунії діє антибільшовицька організація, яка має свої озброєні загони. Найбільше вони діяли в районі міста Яси. У містах вони здійснювали терористичні акти на більшовицьких офіцерів та партійців. Під час рейдів УПА на румунські території на південь від Буковини або в прикордонну смугу Закарпаття румунське населення ставилося до нас з великими симпатіями. Українські повстанці знаходили там щиру допомогу та всіляку підтримку. Румуни ховали поранених, давали потрібні інформації, служили провідниками тощо.

І в Угорщині діють антибільшовицькі сили. Угорське населення, поневолене більшовиками, симпатизує нашій боротьбі. Ось факт, а він далеко не єдиний, що ілюструє ставлення до УПА угорського населення. Б с. Кобиляуска Поляна повстанці влаштували мітинг для угорського населення. Присутні угорці бурею аплодисментів переривали повстанські виступи, повністю підтримували боротьбу УПА, а молодь, захоплена її ідеями, сама знищила всі портрети Сталіна та його соратників та більшовицькі гасла, що висіли у залі зборів.

Навесні 1945 р., коли я був у рейді на Закарпатті, я також зустрічав там угорців, які ставилися до нас дружньо та допомагали нам.

Питання:
Який стан у Польщі та в яких відносинах перебуває українське та польське підпілля?

Відповідь:
Польща належить до тих новоосвоєних держав, у яких більшовики найбільше втручаються в їхні внутрішні справи. У Польщі більшовиків видно всюди. Їх можна бачити в адміністрації, головним чином на вищих постах, у МО (Міліція Обивательська), в УБП, у лавах КБВ (Корпус Безпечності Вевнентшнього), ВОГ1 (прикордонники) та БП. В останніх формаціях — вони не лише на офіцерських постах, а й мають своїх людей серед рядових. Кожен офіцер-більшовик організовує сексотів, обплутуючи ними ненадійних офіцерів — поляків. Пам’ятаю, як писала польська підпільна преса, що на п’ятдесят із чимось польських генералів — лише 9 поляків.
Усі штаби обсаджені переважно “старшими братами”. Польське вугілля зі Шлезська, фабрикати – йдуть в основному в СРСР. Деякі польські фабрики демонтовані та вивезені до Росії. Більшість польської громадськості спочатку розцінювала більшовиків як союзників, як визволителів, а чи не як імперіалістів. Частина поляків розпочала співпрацю з більшовиками у боротьбі проти українського національно-визвольного руху, взяла активну участь у виселенні українців — на захід від лінії Керзона, яке УПА рішуче засудила, як таке, що йде в розріз за згодою обох народів, відповідає лише імперіалістичним цілям сталінської кліки та її агентів. Польські агенти Сталіна вдало розпалювали пристрасті польських мас та нацьковували їх проти українців.

І ті, що пішли за цими закликами, не давали собі звіту в тому, що вони тим самим лиють воду на більшовицький млин.
У такій важкій ситуації УПА, керована У Г В Р і вірна її принципам, з неменшою наполегливістю та послідовністю переконувала у правильності своєї роботи та її корисності для обох народів, продовжувала роз’яснювати польському народу, що більшовицькі імперіалісти готують поневолення для польського народу, що польський народ повинен відмовитися від штучно прищеплюваного йому імперіалізму та шовінізму та стати на шлях співпраці з іншими поневоленими народами, і що польський народ має відкинути всі половинчасті, парламентаристські методи боротьби, як такі, що не відповідають боротьбі з більшовизмом, та обрати революційний шлях боротьби.

З таким методом загони УПА та кадри революційної ОУН проводили багато зборів, бесід, зустрічей з польським населенням та розповсюджували наші брошури, листівки, обидва слова. До керівних польських громадян надсилали спеціальні листи. Наші твердження наочно підтверджувало саме життя у новій дійсності.

Наполеглива та послідовна робота УПА на польському відрізку протягом 1945-46 р. р. поступово впливала на покращення взаємин між обома народами. Ми отримували листи від певних груп польського населення, в яких вони висловлювалися за співпрацю, надсилали УПА свої побажання, таврували тих, хто перешкоджав цій співпраці, та засуджували злочини ублюдків польського суспільства. У польських селах приймали наших повстанців дуже привітно та надавали всіляку допомогу.
Велику роз’яснювальну акцію провела УПА та серед т. зв. Війська Польського (У МР), яке під командуванням енкаведистських офіцерів проводило виселення та воювало з УПА.

Політична акція УПА, започаткована серед польського народу та війська, довела наприкінці до політично-військової співпраці УПА з польськими підпільними націоналістичними організаціями та їх збройними загонами. Наші загони УПА разом із польськими боролися проти виселенської акції, знищували енкаведистських бандитів та їхніх польських агентів, звільняли ув’язнених, ставали в обороні мирного польського та українського населення, вели спільно політично-пропагандивні акції тощо. Напр., 27.У.1946 р. загальними силами польських та українських загонів знищено сильний центр польсько-більшовицьких грабіжників — місто Грубешів.— Акція закінчилася повним успіхом.

На це запитання можна відповідати дуже широко, бо я сам мав можливість говорити з різними верствами польського суспільства та з підпільними діячами, але це не вдасться до цього інтерв’ю.

Про взаємне розуміння та співпрацю багато кричали польські сталінські агенти у пресі. Вони чудово розуміють, що взаєморозуміння між українським та польським народами та їхня тісна співпраця з іншими поневоленими народами покладуть край їхнім спекуляціям та завдадуть рішучого удару їхній імперіалістичній політиці.

Питання:
Які враження та факти винесли бійці УПА , які рейдують, зі Словаччини та Чехії?

Відповідь:
Хоча в прикордонній смузі Дукля—Закарпаття стояла чеська армія у складі 14.000 бійців і охороняла кордони, проте наші повстанські групи легко прокралися між заставами і опинилися в їхньому тилу. Надавало нам допомогу мирне населення, яке завжди інформувало нас про розміщення чеських частин і проводило через небезпечні території.

Загалом словацьке населення надавало нам велику допомогу на кожному кроці, тому ми навіть не помічали, що опинилися серед чужого населення.
Більшість словацького населення стоїть ясно на антикомуністичних позиціях. Воно здебільшого гарячі шанувальники католицизму і йдуть за своїм духовенством, яке не може погодитися з тими, хто заперечує релігію. Більш комунізовані елементи є у тих областях Словаччини, де компактною масою живуть євангелісти.
В одній місцевості я випадково зустрів професора університету та кількох інженерів. Говорив із ними цілу ніч, дав їм нашу літературу різними мовами, яку вони дуже охоче прийняли. Вони показали себе також ворогами більшовизму, скаржилися на чеських комуністів, які за допомогою більшовиків захопили владу в руки та панують над словацьким народом. З глибокою повагою згадують вони президента Тисо та часи незалежності. Між нами був також підпорутник технічних частин словацької армії, який заявив, що «словацькі бійці проти Вас не воюватимуть, бо вони тих поглядів, що й Ви».
Біля містечка Л. зустріли нас у лісі словацькі бійці. Вони не стріляли по нас, а поговорили з нами, почастували цигарками і заявили, що вони не воюватимуть проти нас і щоб ми також не стріляли по них.
До одного млина над Вагою приходила НБ (поліція) і казала, що якщо прийдуть бандерівці, щоб їх нагодували, показали дорогу, а за два дні — доповісти їм.

Вся Словаччина, головним чином нагірні та лісові райони, були переповнені чеським військом, поліцією та спеціально мобілізованими комуністичними партизанами. Вони блокували села, проводили облави, напр., через низькі Татри, починаючи від річки Попрад до Гроца лежала розстрільна. Подібна розстрільна була розташована від польського кордону, по Вагу, за мадярським кордоном. Відрізком тим керував бриг. генерал Носько.

Також були застави на Мораві. Всі вони прагнули того, щоб не допустити наші групи на Захід.

У районах Братислави я зустрічав людей зі словацької підпільної організації. Вони допомагали нам, як своїм, давши нам зв’язківців навіть за кордон.

Словацьке населення надавало нам допомогу у всіх потребах. Жінки виносили нам їжу до лісів, чоловіки проводили з однієї місцевості до іншої. Коли ми були в селі, то селяни просили нас зайти до них і ображалися, якщо хтось цього не виконав.

Селяни заздалегідь готували продовольство та чекали зручного моменту, щоб передати його нам.

Всі вони говорили:
“Ви зі зброєю виступаєте проти нашого спільного ворога і ми Вам вдячні за це і допомагатимемо вам чим можемо.”

Чеське населення приймало нас гірше. Щоправда, я не проходив через усю Чехію, а був лише в Моравії, але бачив, що чеське населення більшою мірою комунізовано. Воно доносило війську, де нас бачило, куди ми пішли. Якщо ж допомагали нам — то лише члени опозиційних партій, але й боялися, щоб хтось не підглянув.

Питання:
Яке ставлення до УПА бійців радянської армії та в якому стані вона сьогодні (з політичної точки зору)?

Відповідь:
УПА з самого початку звернула особливу увагу на лави червоної армії, які набираються з різних національностей СРСР, бо там знаходяться наші брати та брати інших поневолених народів, яких сталінські слуги кидають на боротьбу проти революційно-озброєних груп народів СРСР. Хоча сталінські Геббельси поширювали усно і в пресі найбрехливіші повідомлення про УПА, все ж таки червоноармійці, які зустрічалися безпосередньо з населенням, чули від нього зовсім протилежне.
Те саме читали вони в наших листівках, які видавалися різними мовами. Наші великі прогресивні ідеї глибоко проникали в душу мільйонним масам різних народів у червоноармійських мундирах. Результатом цієї широкої політичної роботи УПА серед Ч.А. було те, що УПА познайомила червоноармійців із дійсними цілями нашої боротьби та вплинула на дружнє ставлення червоноармійців до УПА. На доказ цього можу сказати, що самі червоноармійці поширювали нашу літературу, везли її далеко на схід, відмовлялися воювати з нами, саботували накази своїх командирів.
Далі червоноармійці популяризують нашу боротьбу по всьому СРСР. При цьому розповідали все у правдивому висвітленні. Не дивно, що сьогодні наша боротьба, наші ідеї є так широко відомими у всьому СРСР. Вони будять і штовхають на боротьбу все, що революційно та патріотично у всіх народах, вони групують навколо себе симпатії всіх поневолених народів СРСР.

Зрештою наші ідеї спричинили значне революціонування червоноармійців і вказали на потребу революційної боротьби проти сталінської імперіалістичної кліки. Червоноармійці зараз вголос висловлюють своє незадоволення сталінським режимом і вже не розрізнено, а масово й бачать єдиний вихід у поваленні цього режиму. Червоноармійці знищують партійців, енкаведистів, ненависних офіцерів, що активно виступають в обороні народу.

У нашій підпільній літературі було багато зареєстрованих фактів, які показували, як червоноармійці самі розправляються зі сталінськими катами поневолених народів.
До наших лав приходило багато червоноармійців. Вони розповідали, що всі бійці поневолених народів ненавидять сталінський режим, проклинають сталінські колгоспи, в яких у 1946 р. померло з голоду багато людей. У СРСР тримається все лише терором. Червоноармійці і всі поневолені народи СРСР проклинають Сталіна та його кліку вельмож і чекають того моменту, щоб з ними розправитися.

(Переклад з російської)

Джерело: Архів ОУН. - Бібліотека. - 

Запитання: У які країни та з якою метою робили рейди УПА?

Відповідь:
УПА зі своїми наскрізь прогресивними ідеями не вела боротьбу виключно на своїх етнографічних територіях, але прагнула того, щоб ці священні ідеї та боротьба були відомі по всьому СРСР та у всьому світі. УПА, яка поставила за мету включити всі народи, поневолені СРСР, у збройну боротьбу, провела цілу низку рейдів до сусідніх країн. Мені відомо про рейди наших частин до Білорусії, Румунії, Угорщини, Словаччини, Польщі та Литви (Віленщина).
Завданням рейдуючих частин УПА було нав’язати дружбу між українським та сусідніми народами, поінформувати їх про визвольну боротьбу українського народу, його гасла та ідеї, зобразити життя в СРСР (головним чином тим народам, які самі не пережили жахів більшовицького режиму). Наступним завданням УПА було активізувати антибільшовицькі сили цих народів у єдиному антибільшовицькому блоці.
Під час рейдів наші частини прибрали спеціальну літературу різними мовами, яку поширювали між населенням. Література наша висилалася також видатним особам цього народу, які жили легально.

2. Яке становище в Білорусії згідно з даними рейдуючих частин УПА?

Взимку та навесні 1949 р. рейдували загони УПА Білорусією. У загальному комюніке про цей рейд сказано:
» У січні в. м. Пінську (БРСР) українські повстанці підклали міну під будівлю клубу, де відбувалося партійне засідання. Усі партійці вилетіли у повітря. Білоруське населення ставиться вкрай вороже до сталінських прихильників. Воно ніяк не може змиритися з більшовицькою окупацією. Коли до цих районів приходять українські повстанці, селяни здобувають зброю і разом із повстанцями чи самостійно проводять революційні акції. Вони спалюють сільради та вбивають сталінських прислужників. У зв’язку з революційними настроями населення навесні 1946 р. місцева влада в Пінській області видала розпорядження, в якому було сказано, що кожен, хто говоритиме про можливу війну, буде покараний 5-річним ув’язненням.

Білоруський колгоспник, який стільки натерпівся під час німецької окупації від сталінської граб-партизанщини, зустрівши українських повстанців, заявив: “Ви наші, бо не грабуєте”.

3. Якщо УПА мала якийсь зв’язок із підпіллям балтійських народів (Литва), то які відомості про боротьбу за свободу балтійських народів?

У 1946 р. у жовтні було у нас (на Закарпатті) повідомлення про те, що наші загони (УПА) взимку та навесні 1946 р., які рейдували Білорусією, відвідали також Литву, головним чином райони старої литовської столиці Вільна. Тоді було сказано, що литовці дружньо зустрічали загони УПА своєї землі. Це свідчить про те, що відповідні литовські підпільні організації підготували свій народ до дружнього прийому загонів УПА, які рейдують Литвою.

Серед литовців поширювалася наша революційна література російською мовою, яку вони охоче читали, а слава про наші загони та бої ходила по всій країні. У той самий час були комюніке у тому, що балтійські народи активно протестували проти виселення литовців на Сибір. Створювали бойовки, які оперували навіть містами (Таллін) і вбивали зрадників свого народу — місцевих комуністів і надісланих Москвою членів комуністичної партії.

4. Що відомо в УПА про боротьбу на Кавказі?
У 1945 р. восени поверталися бійці Червоної Армії, які лікувалися на Кавказі і розповідали про те, що більшовицька влада не дозволяла нікому віддалятися за госпітальний двір, пояснюючи це тим, що на цій території банди, які нападають на червоноармійців, вбивають їх і грабують. У той же час наші комюніке повідомляли, що на Кавказі відбувається повстання. Тоді масово піднялися чеченці та кабардинці.

У тому року і наступного 1946 р. було проведено масові виселення цих народів на Сибір. Людей ловили обманом, заманювали усілякими реєстраціями тощо.

Тоді ж (у грудні 1945) радіостанція УПА повідомляла: «Повстання охопило також частину Кубані, Грузії, Азербайджану. Революційні повстання мають місце також на Дону в районі Калача та Новопечерська.
Особливо на Кавказі боротьба набула гострих форм. Більшовицька Москва кинула туди великі сили і почала масово виселяти чеченців та кабардинців та ін. кавказькі народи. Боротьба тривала цілий 1946 р. При масовому виселенні цих народів на Сибір, а також і татар (Крим) більшовики звинувачували їх у співпраці з Гітлером та “бандерівцями” (зв’язки).

На Кубані козацтво також палко і діяльно відгукнулося. Козачі станиці стали сильними твердинями у боротьбі з більшовизмом. Боротьба ця очевидно має своє глибоке коріння в психіці козацтва. Про це свідчить пісня, яка виникла серед кубанських козаків, а співали її вже 1946 р. влітку та у західних областях України:

«Стелилися в небо хмари громові
Громом гримнув постріл у ранкову далечінь.
Гей, звучить закликом бойова пісня
Сколихнулась вільна Кубань.
Не кричи, голубко, ми розвіємо хмари
Розіб’ємо комуну — нашого ворога.
Гей, незламною силою, могутнім ударом
Ми зметемо проклятого ворога».

Дуже цікавою є історія цієї пісні. Один командир відділення УПА, що складався з кубанських козаків, восени 1944 р. відійшов на Кубань. Вже навесні 1945 р. цей командир з’явився у волинських лісах із цілим куренем добірного козацтва. Пробувши тут якийсь час, розповівши про боротьбу кубанського козацтва з більшовиками, знову пішов зі своїм відділенням на рідну Кубань.

Питання:
Які відомі дані про такі країни як Румунія, Угорщина та чи були проведені туди рейди УПА?

Відповідь:
Румунія та Угорщина межують із територіями, на яких оперували частини УПА — Південь і ці частини робили туди свої рейди. Обидві країни потрапили під вплив більшовицьких вельмож. Сталінські агенти розповсюджували тут свою брехливу пропаганду, ховаючись за спину комуністичних партій цих народів. Але розсудливі елементи обох згаданих країн не пішли на привабливі слова своїх та сталінських агітаторів, а закликали народ до боротьби з новим загарбником.

У Румунії діє антибільшовицька організація, яка має свої озброєні загони. Найбільше вони діяли в районі міста Яси. У містах вони здійснювали терористичні акти на більшовицьких офіцерів та партійців. Під час рейдів УПА на румунські території на південь від Буковини або в прикордонну смугу Закарпаття румунське населення ставилося до нас з великими симпатіями. Українські повстанці знаходили там щиру допомогу та всіляку підтримку. Румуни ховали поранених, давали потрібні інформації, служили провідниками тощо.

І в Угорщині діють антибільшовицькі сили. Угорське населення, поневолене більшовиками, симпатизує нашій боротьбі. Ось факт, а він далеко не єдиний, що ілюструє ставлення до УПА угорського населення. Б с. Кобиляуска Поляна повстанці влаштували мітинг для угорського населення. Присутні угорці бурею аплодисментів переривали повстанські виступи, повністю підтримували боротьбу УПА, а молодь, захоплена її ідеями, сама знищила всі портрети Сталіна та його соратників та більшовицькі гасла, що висіли у залі зборів.

Навесні 1945 р., коли я був у рейді на Закарпатті, я також зустрічав там угорців, які ставилися до нас дружньо та допомагали нам.

Питання:
Який стан у Польщі та в яких відносинах перебуває українське та польське підпілля?

Відповідь:
Польща належить до тих новоосвоєних держав, у яких більшовики найбільше втручаються в їхні внутрішні справи. У Польщі більшовиків видно всюди. Їх можна бачити в адміністрації, головним чином на вищих постах, у МО (Міліція Обивательська), в УБП, у лавах КБВ (Корпус Безпечності Вевнентшнього), ВОГ1 (прикордонники) та БП. В останніх формаціях — вони не лише на офіцерських постах, а й мають своїх людей серед рядових. Кожен офіцер-більшовик організовує сексотів, обплутуючи ними ненадійних офіцерів — поляків. Пам’ятаю, як писала польська підпільна преса, що на п’ятдесят із чимось польських генералів — лише 9 поляків.
Усі штаби обсаджені переважно “старшими братами”. Польське вугілля зі Шлезська, фабрикати – йдуть в основному в СРСР. Деякі польські фабрики демонтовані та вивезені до Росії. Більшість польської громадськості спочатку розцінювала більшовиків як союзників, як визволителів, а чи не як імперіалістів. Частина поляків розпочала співпрацю з більшовиками у боротьбі проти українського національно-визвольного руху, взяла активну участь у виселенні українців — на захід від лінії Керзона, яке УПА рішуче засудила, як таке, що йде в розріз за згодою обох народів, відповідає лише імперіалістичним цілям сталінської кліки та її агентів. Польські агенти Сталіна вдало розпалювали пристрасті польських мас та нацьковували їх проти українців.

І ті, що пішли за цими закликами, не давали собі звіту в тому, що вони тим самим лиють воду на більшовицький млин.
У такій важкій ситуації УПА, керована У Г В Р і вірна її принципам, з неменшою наполегливістю та послідовністю переконувала у правильності своєї роботи та її корисності для обох народів, продовжувала роз’яснювати польському народу, що більшовицькі імперіалісти готують поневолення для польського народу, що польський народ повинен відмовитися від штучно прищеплюваного йому імперіалізму та шовінізму та стати на шлях співпраці з іншими поневоленими народами, і що польський народ має відкинути всі половинчасті, парламентаристські методи боротьби, як такі, що не відповідають боротьбі з більшовизмом, та обрати революційний шлях боротьби.

З таким методом загони УПА та кадри революційної ОУН проводили багато зборів, бесід, зустрічей з польським населенням та розповсюджували наші брошури, листівки, обидва слова. До керівних польських громадян надсилали спеціальні листи. Наші твердження наочно підтверджувало саме життя у новій дійсності.

Наполеглива та послідовна робота УПА на польському відрізку протягом 1945-46 р. р. поступово впливала на покращення взаємин між обома народами. Ми отримували листи від певних груп польського населення, в яких вони висловлювалися за співпрацю, надсилали УПА свої побажання, таврували тих, хто перешкоджав цій співпраці, та засуджували злочини ублюдків польського суспільства. У польських селах приймали наших повстанців дуже привітно та надавали всіляку допомогу.
Велику роз’яснювальну акцію провела УПА та серед т. зв. Війська Польського (У МР), яке під командуванням енкаведистських офіцерів проводило виселення та воювало з УПА.

Політична акція УПА, започаткована серед польського народу та війська, довела наприкінці до політично-військової співпраці УПА з польськими підпільними націоналістичними організаціями та їх збройними загонами. Наші загони УПА разом із польськими боролися проти виселенської акції, знищували енкаведистських бандитів та їхніх польських агентів, звільняли ув’язнених, ставали в обороні мирного польського та українського населення, вели спільно політично-пропагандивні акції тощо. Напр., 27.У.1946 р. загальними силами польських та українських загонів знищено сильний центр польсько-більшовицьких грабіжників — місто Грубешів.— Акція закінчилася повним успіхом.

На це запитання можна відповідати дуже широко, бо я сам мав можливість говорити з різними верствами польського суспільства та з підпільними діячами, але це не вдасться до цього інтерв’ю.

Про взаємне розуміння та співпрацю багато кричали польські сталінські агенти у пресі. Вони чудово розуміють, що взаєморозуміння між українським та польським народами та їхня тісна співпраця з іншими поневоленими народами покладуть край їхнім спекуляціям та завдадуть рішучого удару їхній імперіалістичній політиці.

Питання:
Які враження та факти винесли бійці УПА , які рейдують, зі Словаччини та Чехії?

Відповідь:
Хоча в прикордонній смузі Дукля—Закарпаття стояла чеська армія у складі 14.000 бійців і охороняла кордони, проте наші повстанські групи легко прокралися між заставами і опинилися в їхньому тилу. Надавало нам допомогу мирне населення, яке завжди інформувало нас про розміщення чеських частин і проводило через небезпечні території.

Загалом словацьке населення надавало нам велику допомогу на кожному кроці, тому ми навіть не помічали, що опинилися серед чужого населення.
Більшість словацького населення стоїть ясно на антикомуністичних позиціях. Воно здебільшого гарячі шанувальники католицизму і йдуть за своїм духовенством, яке не може погодитися з тими, хто заперечує релігію. Більш комунізовані елементи є у тих областях Словаччини, де компактною масою живуть євангелісти.
В одній місцевості я випадково зустрів професора університету та кількох інженерів. Говорив із ними цілу ніч, дав їм нашу літературу різними мовами, яку вони дуже охоче прийняли. Вони показали себе також ворогами більшовизму, скаржилися на чеських комуністів, які за допомогою більшовиків захопили владу в руки та панують над словацьким народом. З глибокою повагою згадують вони президента Тисо та часи незалежності. Між нами був також підпорутник технічних частин словацької армії, який заявив, що «словацькі бійці проти Вас не воюватимуть, бо вони тих поглядів, що й Ви».
Біля містечка Л. зустріли нас у лісі словацькі бійці. Вони не стріляли по нас, а поговорили з нами, почастували цигарками і заявили, що вони не воюватимуть проти нас і щоб ми також не стріляли по них.
До одного млина над Вагою приходила НБ (поліція) і казала, що якщо прийдуть бандерівці, щоб їх нагодували, показали дорогу, а за два дні — доповісти їм.

Вся Словаччина, головним чином нагірні та лісові райони, були переповнені чеським військом, поліцією та спеціально мобілізованими комуністичними партизанами. Вони блокували села, проводили облави, напр., через низькі Татри, починаючи від річки Попрад до Гроца лежала розстрільна. Подібна розстрільна була розташована від польського кордону, по Вагу, за мадярським кордоном. Відрізком тим керував бриг. генерал Носько.

Також були застави на Мораві. Всі вони прагнули того, щоб не допустити наші групи на Захід.

У районах Братислави я зустрічав людей зі словацької підпільної організації. Вони допомагали нам, як своїм, давши нам зв’язківців навіть за кордон.

Словацьке населення надавало нам допомогу у всіх потребах. Жінки виносили нам їжу до лісів, чоловіки проводили з однієї місцевості до іншої. Коли ми були в селі, то селяни просили нас зайти до них і ображалися, якщо хтось цього не виконав.

Селяни заздалегідь готували продовольство та чекали зручного моменту, щоб передати його нам.

Всі вони говорили:
“Ви зі зброєю виступаєте проти нашого спільного ворога і ми Вам вдячні за це і допомагатимемо вам чим можемо.”

Чеське населення приймало нас гірше. Щоправда, я не проходив через усю Чехію, а був лише в Моравії, але бачив, що чеське населення більшою мірою комунізовано. Воно доносило війську, де нас бачило, куди ми пішли. Якщо ж допомагали нам — то лише члени опозиційних партій, але й боялися, щоб хтось не підглянув.

Питання:
Яке ставлення до УПА бійців радянської армії та в якому стані вона сьогодні (з політичної точки зору)?

Відповідь:
УПА з самого початку звернула особливу увагу на лави червоної армії, які набираються з різних національностей СРСР, бо там знаходяться наші брати та брати інших поневолених народів, яких сталінські слуги кидають на боротьбу проти революційно-озброєних груп народів СРСР. Хоча сталінські Геббельси поширювали усно і в пресі найбрехливіші повідомлення про УПА, все ж таки червоноармійці, які зустрічалися безпосередньо з населенням, чули від нього зовсім протилежне.
Те саме читали вони в наших листівках, які видавалися різними мовами. Наші великі прогресивні ідеї глибоко проникали в душу мільйонним масам різних народів у червоноармійських мундирах. Результатом цієї широкої політичної роботи УПА серед Ч.А. було те, що УПА познайомила червоноармійців із дійсними цілями нашої боротьби та вплинула на дружнє ставлення червоноармійців до УПА. На доказ цього можу сказати, що самі червоноармійці поширювали нашу літературу, везли її далеко на схід, відмовлялися воювати з нами, саботували накази своїх командирів.
Далі червоноармійці популяризують нашу боротьбу по всьому СРСР. При цьому розповідали все у правдивому висвітленні. Не дивно, що сьогодні наша боротьба, наші ідеї є так широко відомими у всьому СРСР. Вони будять і штовхають на боротьбу все, що революційно та патріотично у всіх народах, вони групують навколо себе симпатії всіх поневолених народів СРСР.

Зрештою наші ідеї спричинили значне революціонування червоноармійців і вказали на потребу революційної боротьби проти сталінської імперіалістичної кліки. Червоноармійці зараз вголос висловлюють своє незадоволення сталінським режимом і вже не розрізнено, а масово й бачать єдиний вихід у поваленні цього режиму. Червоноармійці знищують партійців, енкаведистів, ненависних офіцерів, що активно виступають в обороні народу.

У нашій підпільній літературі було багато зареєстрованих фактів, які показували, як червоноармійці самі розправляються зі сталінськими катами поневолених народів.
До наших лав приходило багато червоноармійців. Вони розповідали, що всі бійці поневолених народів ненавидять сталінський режим, проклинають сталінські колгоспи, в яких у 1946 р. померло з голоду багато людей. У СРСР тримається все лише терором. Червоноармійці і всі поневолені народи СРСР проклинають Сталіна та його кліку вельмож і чекають того моменту, щоб з ними розправитися.

(Переклад з російської)

Архів ОУН. - Бібліотека. - 

Запитання: У які країни та з якою метою робили рейди УПА?

Відповідь:
УПА зі своїми наскрізь прогресивними ідеями не вела боротьбу виключно на своїх етнографічних територіях, але прагнула того, щоб ці священні ідеї та боротьба були відомі по всьому СРСР та у всьому світі. УПА, яка поставила за мету включити всі народи, поневолені СРСР, у збройну боротьбу, провела цілу низку рейдів до сусідніх країн. Мені відомо про рейди наших частин до Білорусії, Румунії, Угорщини, Словаччини, Польщі та Литви (Віленщина).
Завданням рейдуючих частин УПА було нав’язати дружбу між українським та сусідніми народами, поінформувати їх про визвольну боротьбу українського народу, його гасла та ідеї, зобразити життя в СРСР (головним чином тим народам, які самі не пережили жахів більшовицького режиму). Наступним завданням УПА було активізувати антибільшовицькі сили цих народів у єдиному антибільшовицькому блоці.
Під час рейдів наші частини прибрали спеціальну літературу різними мовами, яку поширювали між населенням. Література наша висилалася також видатним особам цього народу, які жили легально.

2. Яке становище в Білорусії згідно з даними рейдуючих частин УПА?

Взимку та навесні 1949 р. рейдували загони УПА Білорусією. У загальному комюніке про цей рейд сказано:
» У січні в. м. Пінську (БРСР) українські повстанці підклали міну під будівлю клубу, де відбувалося партійне засідання. Усі партійці вилетіли у повітря. Білоруське населення ставиться вкрай вороже до сталінських прихильників. Воно ніяк не може змиритися з більшовицькою окупацією. Коли до цих районів приходять українські повстанці, селяни здобувають зброю і разом із повстанцями чи самостійно проводять революційні акції. Вони спалюють сільради та вбивають сталінських прислужників. У зв’язку з революційними настроями населення навесні 1946 р. місцева влада в Пінській області видала розпорядження, в якому було сказано, що кожен, хто говоритиме про можливу війну, буде покараний 5-річним ув’язненням.

Білоруський колгоспник, який стільки натерпівся під час німецької окупації від сталінської граб-партизанщини, зустрівши українських повстанців, заявив: “Ви наші, бо не грабуєте”.

3. Якщо УПА мала якийсь зв’язок із підпіллям балтійських народів (Литва), то які відомості про боротьбу за свободу балтійських народів?

У 1946 р. у жовтні було у нас (на Закарпатті) повідомлення про те, що наші загони (УПА) взимку та навесні 1946 р., які рейдували Білорусією, відвідали також Литву, головним чином райони старої литовської столиці Вільна. Тоді було сказано, що литовці дружньо зустрічали загони УПА своєї землі. Це свідчить про те, що відповідні литовські підпільні організації підготували свій народ до дружнього прийому загонів УПА, які рейдують Литвою.

Серед литовців поширювалася наша революційна література російською мовою, яку вони охоче читали, а слава про наші загони та бої ходила по всій країні. У той самий час були комюніке у тому, що балтійські народи активно протестували проти виселення литовців на Сибір. Створювали бойовки, які оперували навіть містами (Таллін) і вбивали зрадників свого народу — місцевих комуністів і надісланих Москвою членів комуністичної партії.

4. Що відомо в УПА про боротьбу на Кавказі?
У 1945 р. восени поверталися бійці Червоної Армії, які лікувалися на Кавказі і розповідали про те, що більшовицька влада не дозволяла нікому віддалятися за госпітальний двір, пояснюючи це тим, що на цій території банди, які нападають на червоноармійців, вбивають їх і грабують. У той же час наші комюніке повідомляли, що на Кавказі відбувається повстання. Тоді масово піднялися чеченці та кабардинці.

У тому року і наступного 1946 р. було проведено масові виселення цих народів на Сибір. Людей ловили обманом, заманювали усілякими реєстраціями тощо.

Тоді ж (у грудні 1945) радіостанція УПА повідомляла: «Повстання охопило також частину Кубані, Грузії, Азербайджану. Революційні повстання мають місце також на Дону в районі Калача та Новопечерська.
Особливо на Кавказі боротьба набула гострих форм. Більшовицька Москва кинула туди великі сили і почала масово виселяти чеченців та кабардинців та ін. кавказькі народи. Боротьба тривала цілий 1946 р. При масовому виселенні цих народів на Сибір, а також і татар (Крим) більшовики звинувачували їх у співпраці з Гітлером та “бандерівцями” (зв’язки).

На Кубані козацтво також палко і діяльно відгукнулося. Козачі станиці стали сильними твердинями у боротьбі з більшовизмом. Боротьба ця очевидно має своє глибоке коріння в психіці козацтва. Про це свідчить пісня, яка виникла серед кубанських козаків, а співали її вже 1946 р. влітку та у західних областях України:

«Стелилися в небо хмари громові
Громом гримнув постріл у ранкову далечінь.
Гей, звучить закликом бойова пісня
Сколихнулась вільна Кубань.
Не кричи, голубко, ми розвіємо хмари
Розіб’ємо комуну — нашого ворога.
Гей, незламною силою, могутнім ударом
Ми зметемо проклятого ворога».

Дуже цікавою є історія цієї пісні. Один командир відділення УПА, що складався з кубанських козаків, восени 1944 р. відійшов на Кубань. Вже навесні 1945 р. цей командир з’явився у волинських лісах із цілим куренем добірного козацтва. Пробувши тут якийсь час, розповівши про боротьбу кубанського козацтва з більшовиками, знову пішов зі своїм відділенням на рідну Кубань.

Питання:
Які відомі дані про такі країни як Румунія, Угорщина та чи були проведені туди рейди УПА?

Відповідь:
Румунія та Угорщина межують із територіями, на яких оперували частини УПА — Південь і ці частини робили туди свої рейди. Обидві країни потрапили під вплив більшовицьких вельмож. Сталінські агенти розповсюджували тут свою брехливу пропаганду, ховаючись за спину комуністичних партій цих народів. Але розсудливі елементи обох згаданих країн не пішли на привабливі слова своїх та сталінських агітаторів, а закликали народ до боротьби з новим загарбником.

У Румунії діє антибільшовицька організація, яка має свої озброєні загони. Найбільше вони діяли в районі міста Яси. У містах вони здійснювали терористичні акти на більшовицьких офіцерів та партійців. Під час рейдів УПА на румунські території на південь від Буковини або в прикордонну смугу Закарпаття румунське населення ставилося до нас з великими симпатіями. Українські повстанці знаходили там щиру допомогу та всіляку підтримку. Румуни ховали поранених, давали потрібні інформації, служили провідниками тощо.

І в Угорщині діють антибільшовицькі сили. Угорське населення, поневолене більшовиками, симпатизує нашій боротьбі. Ось факт, а він далеко не єдиний, що ілюструє ставлення до УПА угорського населення. Б с. Кобиляуска Поляна повстанці влаштували мітинг для угорського населення. Присутні угорці бурею аплодисментів переривали повстанські виступи, повністю підтримували боротьбу УПА, а молодь, захоплена її ідеями, сама знищила всі портрети Сталіна та його соратників та більшовицькі гасла, що висіли у залі зборів.

Навесні 1945 р., коли я був у рейді на Закарпатті, я також зустрічав там угорців, які ставилися до нас дружньо та допомагали нам.

Питання:
Який стан у Польщі та в яких відносинах перебуває українське та польське підпілля?

Відповідь:
Польща належить до тих новоосвоєних держав, у яких більшовики найбільше втручаються в їхні внутрішні справи. У Польщі більшовиків видно всюди. Їх можна бачити в адміністрації, головним чином на вищих постах, у МО (Міліція Обивательська), в УБП, у лавах КБВ (Корпус Безпечності Вевнентшнього), ВОГ1 (прикордонники) та БП. В останніх формаціях — вони не лише на офіцерських постах, а й мають своїх людей серед рядових. Кожен офіцер-більшовик організовує сексотів, обплутуючи ними ненадійних офіцерів — поляків. Пам’ятаю, як писала польська підпільна преса, що на п’ятдесят із чимось польських генералів — лише 9 поляків.
Усі штаби обсаджені переважно “старшими братами”. Польське вугілля зі Шлезська, фабрикати – йдуть в основному в СРСР. Деякі польські фабрики демонтовані та вивезені до Росії. Більшість польської громадськості спочатку розцінювала більшовиків як союзників, як визволителів, а чи не як імперіалістів. Частина поляків розпочала співпрацю з більшовиками у боротьбі проти українського національно-визвольного руху, взяла активну участь у виселенні українців — на захід від лінії Керзона, яке УПА рішуче засудила, як таке, що йде в розріз за згодою обох народів, відповідає лише імперіалістичним цілям сталінської кліки та її агентів. Польські агенти Сталіна вдало розпалювали пристрасті польських мас та нацьковували їх проти українців.

І ті, що пішли за цими закликами, не давали собі звіту в тому, що вони тим самим лиють воду на більшовицький млин.
У такій важкій ситуації УПА, керована У Г В Р і вірна її принципам, з неменшою наполегливістю та послідовністю переконувала у правильності своєї роботи та її корисності для обох народів, продовжувала роз’яснювати польському народу, що більшовицькі імперіалісти готують поневолення для польського народу, що польський народ повинен відмовитися від штучно прищеплюваного йому імперіалізму та шовінізму та стати на шлях співпраці з іншими поневоленими народами, і що польський народ має відкинути всі половинчасті, парламентаристські методи боротьби, як такі, що не відповідають боротьбі з більшовизмом, та обрати революційний шлях боротьби.

З таким методом загони УПА та кадри революційної ОУН проводили багато зборів, бесід, зустрічей з польським населенням та розповсюджували наші брошури, листівки, обидва слова. До керівних польських громадян надсилали спеціальні листи. Наші твердження наочно підтверджувало саме життя у новій дійсності.

Наполеглива та послідовна робота УПА на польському відрізку протягом 1945-46 р. р. поступово впливала на покращення взаємин між обома народами. Ми отримували листи від певних груп польського населення, в яких вони висловлювалися за співпрацю, надсилали УПА свої побажання, таврували тих, хто перешкоджав цій співпраці, та засуджували злочини ублюдків польського суспільства. У польських селах приймали наших повстанців дуже привітно та надавали всіляку допомогу.
Велику роз’яснювальну акцію провела УПА та серед т. зв. Війська Польського (У МР), яке під командуванням енкаведистських офіцерів проводило виселення та воювало з УПА.

Політична акція УПА, започаткована серед польського народу та війська, довела наприкінці до політично-військової співпраці УПА з польськими підпільними націоналістичними організаціями та їх збройними загонами. Наші загони УПА разом із польськими боролися проти виселенської акції, знищували енкаведистських бандитів та їхніх польських агентів, звільняли ув’язнених, ставали в обороні мирного польського та українського населення, вели спільно політично-пропагандивні акції тощо. Напр., 27.У.1946 р. загальними силами польських та українських загонів знищено сильний центр польсько-більшовицьких грабіжників — місто Грубешів.— Акція закінчилася повним успіхом.

На це запитання можна відповідати дуже широко, бо я сам мав можливість говорити з різними верствами польського суспільства та з підпільними діячами, але це не вдасться до цього інтерв’ю.

Про взаємне розуміння та співпрацю багато кричали польські сталінські агенти у пресі. Вони чудово розуміють, що взаєморозуміння між українським та польським народами та їхня тісна співпраця з іншими поневоленими народами покладуть край їхнім спекуляціям та завдадуть рішучого удару їхній імперіалістичній політиці.

Питання:
Які враження та факти винесли бійці УПА , які рейдують, зі Словаччини та Чехії?

Відповідь:
Хоча в прикордонній смузі Дукля—Закарпаття стояла чеська армія у складі 14.000 бійців і охороняла кордони, проте наші повстанські групи легко прокралися між заставами і опинилися в їхньому тилу. Надавало нам допомогу мирне населення, яке завжди інформувало нас про розміщення чеських частин і проводило через небезпечні території.

Загалом словацьке населення надавало нам велику допомогу на кожному кроці, тому ми навіть не помічали, що опинилися серед чужого населення.
Більшість словацького населення стоїть ясно на антикомуністичних позиціях. Воно здебільшого гарячі шанувальники католицизму і йдуть за своїм духовенством, яке не може погодитися з тими, хто заперечує релігію. Більш комунізовані елементи є у тих областях Словаччини, де компактною масою живуть євангелісти.
В одній місцевості я випадково зустрів професора університету та кількох інженерів. Говорив із ними цілу ніч, дав їм нашу літературу різними мовами, яку вони дуже охоче прийняли. Вони показали себе також ворогами більшовизму, скаржилися на чеських комуністів, які за допомогою більшовиків захопили владу в руки та панують над словацьким народом. З глибокою повагою згадують вони президента Тисо та часи незалежності. Між нами був також підпорутник технічних частин словацької армії, який заявив, що «словацькі бійці проти Вас не воюватимуть, бо вони тих поглядів, що й Ви».
Біля містечка Л. зустріли нас у лісі словацькі бійці. Вони не стріляли по нас, а поговорили з нами, почастували цигарками і заявили, що вони не воюватимуть проти нас і щоб ми також не стріляли по них.
До одного млина над Вагою приходила НБ (поліція) і казала, що якщо прийдуть бандерівці, щоб їх нагодували, показали дорогу, а за два дні — доповісти їм.

Вся Словаччина, головним чином нагірні та лісові райони, були переповнені чеським військом, поліцією та спеціально мобілізованими комуністичними партизанами. Вони блокували села, проводили облави, напр., через низькі Татри, починаючи від річки Попрад до Гроца лежала розстрільна. Подібна розстрільна була розташована від польського кордону, по Вагу, за мадярським кордоном. Відрізком тим керував бриг. генерал Носько.

Також були застави на Мораві. Всі вони прагнули того, щоб не допустити наші групи на Захід.

У районах Братислави я зустрічав людей зі словацької підпільної організації. Вони допомагали нам, як своїм, давши нам зв’язківців навіть за кордон.

Словацьке населення надавало нам допомогу у всіх потребах. Жінки виносили нам їжу до лісів, чоловіки проводили з однієї місцевості до іншої. Коли ми були в селі, то селяни просили нас зайти до них і ображалися, якщо хтось цього не виконав.

Селяни заздалегідь готували продовольство та чекали зручного моменту, щоб передати його нам.

Всі вони говорили:
“Ви зі зброєю виступаєте проти нашого спільного ворога і ми Вам вдячні за це і допомагатимемо вам чим можемо.”

Чеське населення приймало нас гірше. Щоправда, я не проходив через усю Чехію, а був лише в Моравії, але бачив, що чеське населення більшою мірою комунізовано. Воно доносило війську, де нас бачило, куди ми пішли. Якщо ж допомагали нам — то лише члени опозиційних партій, але й боялися, щоб хтось не підглянув.

Питання:
Яке ставлення до УПА бійців радянської армії та в якому стані вона сьогодні (з політичної точки зору)?

Відповідь:
УПА з самого початку звернула особливу увагу на лави червоної армії, які набираються з різних національностей СРСР, бо там знаходяться наші брати та брати інших поневолених народів, яких сталінські слуги кидають на боротьбу проти революційно-озброєних груп народів СРСР. Хоча сталінські Геббельси поширювали усно і в пресі найбрехливіші повідомлення про УПА, все ж таки червоноармійці, які зустрічалися безпосередньо з населенням, чули від нього зовсім протилежне.
Те саме читали вони в наших листівках, які видавалися різними мовами. Наші великі прогресивні ідеї глибоко проникали в душу мільйонним масам різних народів у червоноармійських мундирах. Результатом цієї широкої політичної роботи УПА серед Ч.А. було те, що УПА познайомила червоноармійців із дійсними цілями нашої боротьби та вплинула на дружнє ставлення червоноармійців до УПА. На доказ цього можу сказати, що самі червоноармійці поширювали нашу літературу, везли її далеко на схід, відмовлялися воювати з нами, саботували накази своїх командирів.
Далі червоноармійці популяризують нашу боротьбу по всьому СРСР. При цьому розповідали все у правдивому висвітленні. Не дивно, що сьогодні наша боротьба, наші ідеї є так широко відомими у всьому СРСР. Вони будять і штовхають на боротьбу все, що революційно та патріотично у всіх народах, вони групують навколо себе симпатії всіх поневолених народів СРСР.

Зрештою наші ідеї спричинили значне революціонування червоноармійців і вказали на потребу революційної боротьби проти сталінської імперіалістичної кліки. Червоноармійці зараз вголос висловлюють своє незадоволення сталінським режимом і вже не розрізнено, а масово й бачать єдиний вихід у поваленні цього режиму. Червоноармійці знищують партійців, енкаведистів, ненависних офіцерів, що активно виступають в обороні народу.

У нашій підпільній літературі було багато зареєстрованих фактів, які показували, як червоноармійці самі розправляються зі сталінськими катами поневолених народів.
До наших лав приходило багато червоноармійців. Вони розповідали, що всі бійці поневолених народів ненавидять сталінський режим, проклинають сталінські колгоспи, в яких у 1946 р. померло з голоду багато людей. У СРСР тримається все лише терором. Червоноармійці і всі поневолені народи СРСР проклинають Сталіна та його кліку вельмож і чекають того моменту, щоб з ними розправитися.

(Переклад з російської)

Джерело: Архів ОУН. - Бібліотека. - Журнали. - "Набат". - 1948. - №2(10). - С.23-26

Опубліковано в Публікації
Вівторок, 19 грудня 2023 14:21

Набат

Орган міжнародної вільної думки. Видання Комітету АБН.


 The Organ of international free thought. Publication of the ABN Committee.

Опубліковано в Журнали

І

Головним ворогом волелюбного світу, культури і релігії, нації і людини, свободи творчости і соціяльної справедливости – є московський імперіялізм у його новітній формі комунізму. Використовуючи людський потенціял, економічний резервуар, геополітичне становище поневолених ним народів в СССР і в т.зв. сателітних країнах, а одночасно розкладаючи частину населення держав вільного світу обманливими ідеями комунізму, матеріялістичною філософією життя – ненаситний московський імперіялізм намагається загарбати цілий світ.

Московський імперіялізм – явище історичне, іманентне московській нації, зовсім не пов’язане з тим чи іншим державним або соціяльно-політичним режимом. Концепція «ІІІ-го Риму», оборона «православ’я», «панславізм», «визволення» пролетаріяту всього світу, «визволення» т.зв. поневолених народів по цей бік залізної заслони, цезаропапізм і екуменізм т.зв. російської православної церкви, що була і є знаряддям московських самодержців, – зливаються в одне річище теперішнього московського імперіалізму, як обманливі ідеї, якими замаскований нагий імперіялізм-колоніялізм Росії. У жодній уярмленій країні нашого континенту не запроваджено комуністичної влади інакше, як тільки московськими багнетами або з їхньою допомогою, а подекуди ще й з допомогою деяких західніх чинників.

Большевизм – синтеза московського імперіалізму і комунізму, що відповідає московському способові життя. Москва силою накидає його іншим народам, як засіб і форму панування над ними. Московський імперіялізм – унікальний в історії, бо ні один европейський імперіялізм не накидав своєї системи життя, свого мислення і своїх вірувань підкореним народам. Москалі ніколи не боролися, і не боряться, за тривалий поділ сфер впливу між надпотугами, а тільки за повне загарбання цілого світу.

В обличчі банкрутства марксизму і його прогноз про захоплення влади пролетаріятом, московські імперіялісти за вказівками Леніна змодернізували стратегію загарбання чужих країн, зберігши основний засіб: насильством здобути владу. Міською партизанкою, бандами («червона армія»), грабунками і вбивствами вони тероризують населення різних країн і підготовляють ґрунт, щоб захопити владу у свої руки.

Коли в 1959 році Москва вбила у Мюнхені Степана Бандеру, провідника революційної ОУН, офіційний Захід мовчав. Коли ж тепер банди «червоної армії» застосовують вбивства і терор уже в західніх вільних країнах (що ми передбачали), то державні мужі говорять про «анархістів», не мавши відваги назвати поіменно московську п’яту колону.

Коли ж додати до цього ще й периферійні війни, різнорідні диверсійні дії, політичні страйки, комплекс психологічної і політичної війни, розклад молоді, поборювання патріотизму і релігії, моралі та героїки життя усередині кожної нації вільного світу, то бачимо, що Москва вже здійснює свої пляни, як альтернативу до термонуклеарної війни. Президент Ніксон, бувши в Москві, говорив про т.зв. мирне співіснування, яке, нібито, врятує світ від атомової небезпеки. Насправді ж для волелюбних сил світу такою альтернативою є тільки національно-визвольні революції, повстання поневолених московським імперіялізмом і комунізмом націй, які зсередини розвалять московську імперію і усунуть комуністичну систему, давши поневоленим народам змогу стати самостійними і суверенними у своїх національних державах.

ІІ

Імперіялізм і колоніялізм – це анахронізми, реакційні явища вчорашнього дня. Імперії розвалюються, в цілому світі вже домінує національний принцип організації людських спільнот над принципом імперіялістичним. Національні держави стають знам’ям епохи, а імперії належать до минулого. Московська імперія (СССР) і т.зв. її сателіти розгублюються у внутрішніх суперечностях: з одного боку бачимо наступ визвольних націоналізмів, зудар традиційного, волелюбного, притаманного кожній нації змісту життя із московською системою життя, з большевизмом, а з другого боку – Москва, нібито, захищає антиколоніяльні ідеї і пропагує національне визволення по той бік залізної заслони. В самій же московській імперії (СССР) посилюється національне гноблення, русифікація, великодержавний шовінізм, комуністичний протиприродний тоталітаризм. Але це бумеранг, який вдаряє в самі основи московської імперії. Втеча московських імперіялістів уперед від внутрішніх національно-визвольних революційних сил не є доказом їхньої сили, а тільки ознакою їхньої слабости.

Комунізм і ліберал-капіталізм споріднені тим, що дають примат не людині, а техніці. Термонуклеарний «пат» і одночасна гонка зброєнь атомових держав, особливе значення у термонуклеарній добі воєн повстанського типу – висувають на перший плян людину і націю, а не техніку і імперію. Ідеї і люди сильніші за атомові бомби. Ідейне банкрутство комунізму в поневолених націях, відродження їх молодого покоління у дусі традиціоналізму, визвольного націоналізму, героїки життя і релігії підтверджують тезу про те, що комунізм за залізною заслоною провалюється, хоч у деяких західніх країнах приходить духове збольшевичення. Натомість боротьба молодих національних сил в Україні та в інших поневолених Москвою країнах позначена приматом духу над матерією.

Денаціоналізація означає дегероїзацію життя і воююче безбожництво. Обезрелігійнення людини означає обезкультурнення, варваризацію життя. Колективізація означає насильницьке переселювання людей із села до міста, а колоніяльна індустріялізація приводить до нищення традиційних структур нації і до далекосяжних катастрофічних наслідків… Такі позиції молодої генерації України та інших поневолених в СССР народів.

III

Тільки справедливі національні й соціяльні візії та їх здійснювання у т.зв. недорозвинених країнах, включно з усуненням февдалізму і справедливим розподілом матеріяльних дібр – елімінують внутрішню підривну московську дію, а з нею і громадянські війни.

Комунізм не перемагає власними ідеями, а лише насильством або ідеями краденими. Національне визволення, національна держава, національна суверенність і соборність, ліквідація февдалізму і поміщицтва та передання землі на приватну власність хліборобам – це антикомуністичні, а не комуністичні гасла. Лише в самій етнічній Росії-Московщині большевизм-ленінізм віддзеркалює колективістичні, отарні тенденції, включно з безбожництвом москалів, що підтверджує навіть російський філософ Н. Бердяєв.

Без здійснювання ідеї національно-державної суверенности народів (базованої не на архаїчному антинаціональному адміністративному принципі, встановленому ще імперіями в їх колоніях, а на живому національно-етнічному, історично-традиційному принципі), без національно-соціяльного реформаторства в новопосталих на руїнах західніх імперій державах та усунення старого февдального ладу, без розподілу землі на приватну власність поміж хліборобів і визнання народам права на такий державний і соціяльний лад, який відповідає їхній духовості, – важко перемогти внутрішню комуністичну агресію. Так, наприклад, у В’єтнамі Москва переходово і єхидно висунула некомуністичні гасла – проповідує соборність, антифевдалізм, заперечує штучні паралелі, а США захищають «статус кво» поділу живого тіла нації.

Передумовою успішної політичної офензиви вільного світу є ідеологічне і моральне оновлення Заходу. Замість культу мамони – мусить прийти культ героїки життя, замість гедоністичного змісту життя – жертовне служіння спільноті, замість поверхового християнства – глибоке християнство неофітів, замість культу машини – культ людини, замість культу цивілізації – культ культури, замість примату матерії – примат духу, замість кляс визискувачів і визискуваних – справедливий соціяльний лад без визискувачів і визискуваних, примат приватної власности працюючих і справедливий розподіл зисків, замість імперіялізму – націоналізм, замість торгування з тиранами, загарбницькими імперіями і їх сателітами – матеріяльна і моральна допомога національно-визвольним рухам у їх боротьбі проти імперій і тираній, замість безтрадиційности – культ багатовікових творчих традицій і респектування їх у кожній нації, замість культу вигоди – культ творчої праці і самопосвяти, замість безбожництва – воююче християнство, віра в Бога, у надприродне. Замість орієнтації на Москву, як на Мекку – орієнтація на власну столицю, на власних пенатів, замість Маркса, Леніна, Фройда – Шекспір, Сократ, Гете, Шевченко, Данте, Конфуцій, Мойсей…

Московська загарбницька воєнна стратегія побудована на основі модерних засобів ведення війн під час т.зв. мирного співжиття із Заходом і має наочні успіхи поза московською тюрмою народів і людей. Так московська імперія розбудовує на крові, праці та багатствах уярмлених народів свої збройні сили, включно з воєнною фльотою, опановує Середземне море, Індійський океан, колишні імперські британські і французькі позиції, Північний Атлантик, Арктику, Тихий океан, Індо-Китай, індійський субконтинент (хитрою загрою з Бенґлядеш), інфільтрує Латинську Америку, Африку, розбудовує свої воєнні причілки на різних континентах, збільшує продукцію стратегічної зброї, яка в певному змислі уже перевищує американську.

Проте це зброєння і опановування чужих земель пригадує нам загарбництво Гітлера і… його кінець. Не зважаючи на постійне поширювання кордонів московської імперії і її сфери впливів вона – як кожна тюрма народів і людей – стоїть на глиняних ногах! Тому не вона незмінна реальність, а нація і людина. Не тиранія природний закон життя націй і людини, а воля і справедливість! Не воююче безбожництво, а віра в Бога вічна! Трагедія світу в тому, що відповідальних за його долю лідерів (включно з деякими лідерами Церков) огорнув страх перед всемогутністю тиранії, перед силою московських чи взагалі комуністичних імперіялістів. Це наслідок браку віри у всемогутність Божої правди і справедливости, в їх остаточну перемогу, наслідок браку віри у незнищенність нації, у незнищенність – без Божої волі – людства і людини, якщо вона (людина) буде здійснювати дане їй Богом призначення: жертовно служити своїй Батьківщині, а через неї Богові. Ані нації, ані люди, ані взагалі людство ніколи не стануть в термоядерному Гармаґедоні, якщо виконуватимуть дане їй Богом призначення, Божі заповіді – будуть героїчно жити, будуть служити правді й справедливості. Доля людства не в руках московських злочинців, а в руках Бога!

Зрештою, розвиток воєнної техніки дійшов до абсурду – до «пату» між надпотугами. І з волі провидіння приходять до вирішального слова людина і нація, а не техніка і імперія, не термонуклеарний спосіб ведення війни, не стратегічна зброя, а психологічна війна, повстанський тип війни, зброя повстанців і партизанів…

Рівновага сил між надпотугами (США, СССР, Китай, а тепер і Японія та Західня Европа), імітування системи Маттерніха в Европі у вигляді «священного альянсу», як гарантія буцімто тривалого, хоч і несправедливого миру, – це реакційні й анахронічні явища. СССР і червоний Китай – імперії, тюрми народів і людей. Концепція «священного альянсу» – концепція «миру мертвих», вона заперечує основну надпотугу – ідейну, моральну, політичну, а також економічну і геополітичну силу поневолених націй і людей, заперечує їхнє право на державну самостійність і суверенність, заперечує духовий первень, ролю нації і людини у міжнаціональних взаєминах, а бере до уваги, як вирішальну силу, тільки технологію, машину, капітал і технократію. Така концепція випливає з тези термонуклеарного «пату» і загрози знищення людства атомовою зброєю, а не з істини про необхідність боротьби за всяких умов із злом, несправедливістю, рабством, тиранією і неволею…

Призабута надпотуга – це десятки націй і сотні мільйонів людей, що поневолені московським імперіялізмом і комуністичною безбожницькою тиранією. Саме їй, цій надпотузі, належить вирішальна роля в порядкуванні світом завтрішнього дня, а не технократичній, технологічній, анаціональній, обездуховленій, комуністичній чи капіталістичній матеріялістичній потузі. Нація і людина, націоналізм і людський дух – вирішальні сили історії.

Кошут переміг Меттерніха. Чупринка, Бандера, Малетер[1], Макух, Палях, Каланта[2], Сорока і взагалі молода генерація борців поневолених націй, яка в дії здійснює з’ясовані тут ідейно-політичні позиції, переможуть не лише мезальянс Заходу з московською тиранією, а й знищать московську імперію. У 1947 році Москва була створила «союз трьох» (СССР–ЧССР–ПНР), щоб знищити УПА, проте повстанські збройні сили, як всенародне повстання, проіснували аж до 1953 року.

Повстання в’язнів у концтаборах СССР (1953-1959 рр.) загрожувало московській імперії розвалом, тому Хрущов рятував її реорганізацією концтаборів і т.зв. десталінізацією.

Духово-ідейна надпотуга розриває зсередини технократичні і термонуклеарні надпотуги, зокрема СССР – московську імперію. Термонуклеарна сила сама по собі не зло і тільки людська воля, людська мораль визначає добре чи злочинне її використання. З розвитком термонуклеарної зброї закономірно зростає значення озброєного народу, повстанських війн, як війн наймодерніших, пристосованих до об’єктивного розвитку людства, до теперішньої доби, в якій національні ідеї перемагають ідеї імперіялістичні й інтернаціоналістичні та одночасно елімінують засоби масового нищення народів і людей.

Національні революції в СССР – єдиноправильна концепція поневолених народів. Окупант не може здушити національних повстань термоядерною зброєю, бо вона двосічна для нього самого, себто – від неї і його чекає смерть. Що більше нагромаджується стратегічної зброї і в імперіяльних надпотугах, які невтралізують одні одних аж до абсурду, то більше зростає значення нації, людини, її духу, віри і героїки життя. Таким чином вирішальна роля належить концепції повстанських війн, себто – одночасним національно-визвольним координованим революціям поневолених народів.


[1] Малетер Пал (4.09.1917, Епер’єш – 16.06. 1958, Будапешт) – угорський військовий діяч, генерал. Міністр оборони в уряді Імре Надя (листопад 1956). Див. Пал Малетер [Електронний ресурс] // Вікіпедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Пал_Малетер.

[2] Каланта Ромас (22.02.1953 року, Алітус – 14.05.1972 року, Каунас) – 17-річний литовський націоналіст, відомий після політичного акту самоспалення. Символ литовського руху опору 1970-тих років, національний герой. Див. Ромас Каланта [Електронний ресурс] // Вікіпедія. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Ромас_Каланта.

Джерело: Архів ОУН. - Бібліотека. - Журнали. - Визвольний Шлях Кн.8-9(293-94) серпень-вересень 1972, ст.899-906

Опубліковано в Публікації
Сторінка 1 із 2

Про нас

The Ukrainian Information Service (UIS London) is an information bureau established in London during the 1970s as the successor of the Ukrainian Publishers. Originally, the aim of UIS London was the dissemination of factual information about Ukraine, in particular, Ukrainian politics, history and current affairs.

Since its inception, UIS London has liaised with government officials, think tank organisations, the mass media and charities working to raise the profile of Ukraine in the UK and strengthening bilateral relations.

The collection of documents, related to this activity, formed the foundations of the archives, situated on this web-site.

Although the nature of work UIS London undertook altered after Ukrainian independence, the basic tenets of promoting, advocating and strengthening Ukraine has remained.

Спілкуйтеся з нами