Боротьба імперії та Свободи – це, також, і боротьба смислів, цінностей та правди вільних народів з брехнею і маніпуляцією тиранів.

Перед нами – цікавий документ (мабуть його вже можна так назвати), який подарував мені світлої пам’яті професор Володимир Косик під час літньої сесії в Українському Вільному Університеті (Мюнхен).

Це був 1999 рік і лекція професора стосувалася критики історичних джерел.  Звісно, йшлося про визначення «тюрма народів», яке вперше, щодо Росії, вжив у 1839 році Астольф де Кюстін. Історія появи і застосування цього терміну настільки цікава й показова, що про неї варто згадати, перш, ніж перейти до наведеної тут ілюстрації. Вислів Кюстіна про Росію – тюрму народів, підхопив Ленін, який готувався захопити владу в Росії, тож критика національної політики в багатонаціональній імперії йому була вигідна. Адже в своїх ранніх працях він облудно говорив про право національностей Росії «на самовизначення, аж до відокремлення і утворення самостійних держав».

Прийшовши до влади, більшовики наскільки енергійно продовжували душити  національні рухи пригноблених Москвою народів, що вже при наступнику Леніна – Сталіну, термін «Росія – тюрма народів» замінили на «Миколаївська Росія – тюрма народів», щоб не виникало непотрібних паралелей. Бо то при царю Миколі ІІ була імперська політика пригноблення народів, а при нас, більшовиках-інтернаціоналістах – «дружба народів», «розквіт прав національностей» і «торжество ленінської національної політики».

Тобто, можна бути ще більшими імперіалістами, ніж усі попередні царі, але при цьому декларувати (як в Дж. Орвела): "Війна - це мир, свобода - це рабство, незнання - сила".

І повірять, як вірять нині в «українських нацистів»…

При цьому, Москва постійно наголошувала, що бореться ще й за право на самовизначення  народів усього світу, і намагалася грати, роль лідера процесу деколонізації. Якщо йшлося, звичайно, про зарубіжну Азію, Африку, Латинську Америку, а не про «рідні» простори, споконвіку заселені «інородцями»*

Бути «лідером процесу деколонізації» - це ключова теза в московській пропаганді, орієнтованій на зовнішній світ. Вони й зараз намагаються переконати народи умовного «Глобального Півдня», що це не Росія замінувала й заблокувала чорноморські порти  з українською пшеницею, а Україна «не хоче давати»…

Бо, якщо в рамки здорового глузду не вміщається: як може «поборник прав народів» бути агресором проти суверенної держави і гнобителем підлеглих націй, - тоді треба окупацію називати звільненням, а імперіалістичну політику завоювання й геноциду інших народів – «інтернаціональним обов’язком», або «Спеціальною воєнною операцією».

Причому це стосується всіх періодів існування Московської держави і всіх заявлених концепцій її зовнішньої політики: і «собіранія русскіх земель» і «Декларації прав народів Росії» і «доктрини Брежнєва» і «русского міра Путіна». Але в кожній брехливій картинці російської пропаганди має бути такий зміст, як в наведеній ілюстрації – «Росія веде народи до свободи». А якщо «веде», то як же вона сама може бути душителем свободи народів? То все «вигадки західної пропаганди»…

А сама ілюстрація – зовсім не вигадка. Ліворуч – оригінал, гравюра відомого художника Української Повстанської Армії Ніла Хасевича «Свобода народам!» А праворуч – московський плагіат і фальшивка, яку сотворила російська «біла» еміграція в Парижі десь, в 1970 роки. Чого тільки не зробиш, щоб виглядати правдоборцем перед цивілізованими народами: і написи «СССР – тюрма народів» стерли, і замість Тризуба – двоголового орла намалювали.  Лише однострій українського солдата поміняти забули.

Того солдата, який, в союзі з усіма поневоленими націями розвалить російську тюрму народів.

*Термін, яким в царській Росії позначали немосковські народи. В совєтські часи офіційно не вживався, а культивувався (за підтримки влади) на побутовому рівні у вигляді зневажливих назвиськ: «нацмени», «чурки», «узкоглазиє», «черномордиє» тощо.

Цю листівку надрукувало у березні 1939 року видавництво «Карпатська Січ». Її автор позначений внизу буквами «ММ». Це – Михайло Михалевич, киянин, керівник Відділу мистецтв при ОУН. У 1939 він очолював мистецьку референтуру Карпатської Січі.

Художник М.Михалевич помер в США у 1984 р. А через 38 років, влітку 2022-го цю листівку передала для Архіву ОУН пані Олена Бойко, українка з США. Вона привозила спорядження для українських воїнів, які боролися з московськими окупантами під Святогірськом на Донеччині.

Українцям притаманна солідарність. На всіх етапах нашого Визвольного руху подекуди стихійно, а часто й  організовано виникали каси взаємодопомоги, харитативні організації, які опікувалися дітьми-сиротами, немічними й інвалідами. Закликами й оголошеннями про збирання коштів на Українську Справу (чи то встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку, чи на потреби українських воїнів, на видання потрібних книг, - особливо підручників) заповнені наші газети і журнали всіх періодів: від УНР до сьогодення.

«Будь патріотом не до хрипу в горлянці, а до глибини власної кишені» - це гасло я вперше почув у середовищі Спілки Української Молоді «Сумщина» в 1990-ті роки. І лише згодом дізнався, що його автором (текст трохи відрізнявся) був Євген Чикаленко, видатний український меценат, організатор видання «Словаря української мови» Б.Грінченка, ініціатор скликання Центральної Ради.

Традиції самовідданого служіння своїй нації, вже після поразки Перших Визвольних Змагань 1917-1921 років, продовжила українська еміграція. В кожному архіві української діаспори (для прикладу: Український Музей-Архів у Клівленді, Осередок української освіти й культури у Вінніпезі, Національний музей в Чикаго, Архів ОУН в УІС-Лондон) крім перелічених вище документальних свідчень можна знайти багаті колекції цінних паперів: бофонів (від сл. «бойовий фонд»), облігацій, грамот, сертифікатів та інших документів визнання, які фіксували внесок особи, чи організації, дякували їм… Ці документи видавали різні українські структури й середовища. «Якщо хочемо зберегти й піднести українську молодь на чужині до висот завдань Воюючої України, створімо міцний фінансовий фонд для розбудови культурно-виховної, освітньої й видавничої діяльности Спілки Української Молоді! Не шкодуйте своєї маленької пожертви! В майбутньому її встократ оплатить наша молодь своїми подвигами й чином.» - писала на звороті цінного паперу в 1 долар Спілка Української Молоді.

З відомих організацій, які робили подібні випуски й акції ми знаємо: Українську Національну Раду, Антибільшовицький Блок Народів, Союз українських організацій Австралії, Українську Головну Визвольну Раду, а також церкви (УАПЦ й УГКЦ).

З колекцій Українського Музею-Архіву в Клівленді

Але найбільше спричинилася до створення подібних фондів, до випуску й розповсюдження бофонів Організація Українських Націоналістів.  У різні періоди 94-річного шляху боротьби ОУН ці фонди зі стратегічних і тактичних міркувань мав назви «бойовий», «визвольний», «революційний», «національний», «військовий» і навіть «оперативний».

У 1973 році з ініціативи голови ОУН (б) Ярослава Стецька на другому З'їзді Світового Українського Визвольного Фронту (новітня назва: Світова Конференція Українських Державницьких Організацій - СКУДО) був створений Фонд оборони України.

Гортаємо офіціоз ОУН, газету «Шлях перемоги» за 1973 рік… Останні сторінки вражають кількістю і масштабом пожертв на різні цілі. Ось пожертви на Визвольний Фонд ОУН, зібрані в Канаді. Як видно з них, часто членство Організації та її прихильники не обмежувалось індивідуальними внесками по 2, 5, 10, 20, 50 доларів. Вони ще й використовували різні нагоди, іноді просто родинні події й урочистості, щоб зібрати пожертви. Читаємо: «168 д.: ОУВФ Монтреаль, з поминок по бл. пам. П. Грицакові; 100 д.: Володимир Шаршаневич з поминок по бл. пам. дружини Зені Шаршаневич»; 70 д.: С.Голяш, Чікаго, з весілля у п-ва Скірки». Або: «по 20 д.: І.Коваль, Торонто, з нагоди 25-річчя подружжя п-ва Т. і М. Бандурків, п-во Колодії з весілля сина Богдана».

Ще в одному числі газети нашу увагу привертає щільний список жертводавців з різних країн «Коляда на Визвольний Фонд в ЗСА (США) за рік 1972-73». Список займає цілих 2 сторінки. Одразу приходять в пам’ять спогади вже покійного вояка УПА Мирослава Симчича, як він, ще підлітком, колядував у селі для бандерівського підпілля.

А де ж інформація про організацію Фонду Оборони України? Аж у грудневих числах натрапляємо на згадку про цю подію. Виявляється, з’їзд СКУДО передував ІІ Світовому Конгресові Вільних Українців (нині – Світовий Конгрес Українців). Обидві події відбувалися в Торонто. 30 жовтня 1973 року Ярослав Стецько виступив на з’їзді СКУДО з промовою «Замало діємо в користь України». Там є такі слова: «Створімо мільйоновий фонд - Фонд Революційної ОУН, щоб можна було у широкому засягу розгорнути нашу дію, щоб можна було теж створити вже довго плянований Український Центр у столиці ЗСА – Вашінгтоні! Щоб можна розгорнути нашу боротьбу так сильно, щоб відчула боляче Москва приявність у вільнім світі кількамільйонової української спільноти! Успіх має лише те, що плянується на грандіозну скалю, що одушевлює людей, що полонить їх душі величчю задуму!». Як бачимо, мета була суто практична - створення Українського центру. Але ширший задум полягав у тому, щоб українці могли хоч якось протистояти тим фінансовим вливанням Кремля за кордоном, які мали і досі, як бачимо, мають величезний вплив на політику західних держав…

В іншому числі газети вже зустрічаємо перше оголошення «На Фонд Оборони України», де йдеться про те, що «з місця декларували на ту ціль» (тобто одразу після проголошення створення фонду – прямо на засіданні): по 1000 дол.: Відділ ОЧСУ в Сіракузах (США), Ліга Визволення України в Канаді, Союз Українців у Великій Британії, фірма «Сейф-вей ко» з Торонто, проф. Степан Галамай та Андрій Соколик  з Америки, Осип Галатьо з Аргентини. По 500, 250, 200 і 100 доларів внесли ще 5 осіб і організацій. Разом було зібрано 9 700 доларів і 250 німецьких марок. В наступних оголошеннях бачимо, що загальна сума зростає до 13 700 доларів США і 1 250 нім. марок. Робимо перші спроби проаналізувати склад жертводавців. Крім відомих організацій тут згадані й відомі особи: Ярослав і Слава Стецько – 1000 нім. марок, інж. Василь Безхлібник (керівник підпілля ОУН в Німеччині, в’язень «Заксенгаузена») – 1000 дол. Володимир Макар з Торонто – 500 дол. І серед них, - студент з Аргентини Микола Шафовал – 10 дол.

Тут варто зауважити, що для істориків такі списки жертводавців, які друкувалися в пресі  є ще й додатковим джерелом пошуку, адже нерідко там вказані, крім місця проживання, ще й точніші адреси. Це прекрасний матеріал для ідентифікації сотень тисяч загублених в історії українців. І одночасно – відповідь на питання «Звідки ОУН брала кошти на боротьбу?». Звідти! – з тих пожертв. З таких жертв і пожертв, на яких і сьогодні тримається українське військо і Україна.

З того часу Фонд оборони України став ефективним інструментом для акумулювання необхідних засобів та їх використання у боротьбі за відновлення Української держави. Згодом, до 50-річчя ОУН, у 1979 році було розроблено проекти грамот для нагородження особливо щедрих жертводавців (500, 1000 і більше дол.).   

З 1991 року — з відновленням Незалежності, Фонд став використовуватися для розбудови та зміцнення України у її державотворенні, для підтримки патріотичних проектів, передусім, спрямованих на виховання молоді. Це ще одна загадка для наших ворогів: звідки країна, де в десятиліття кучмівської «багатовекторності» вбивалася будь-яка можливість фінансування україноцентричних виховних і наукових проектів змогла знайти ресурси, щоб виховати сотні тисяч сьогоднішніх захисників і захисниць?

З початком російсько-української війни одним із пріоритетів Фонду стала допомога у боротьбі за державний суверенітет та територіальну цілісність України.

З Нового, 2023 року Провід ОУН вирішив активізувати діяльність Фонду Оборони України, його наповнення, і всі кошти спрямувати для точкової допомоги ЗСУ, зокрема для закупівлі необхідного обладнання, зокрема приладів нічного бачення.

Ці прилади дуже потрібні зараз для стримування наступу російських загарбників на Луганщині, на лінії Сватове - Кремінна. Наші військові чинять їм шалений опір. Наш обов'язок - допомогти їм робити це ще ефективніше.

Спільними зусиллями Фонд зібрав уже 393 286 грн. із необхідних 720 000 грн. Дякуємо всім, хто долучився.

Кожна пожертва наближає нас до перемоги

Приватбанк: 4731185634490731 (Соломія Фаріон)

Монобанк: 4441114418517205 (Соломія Фаріон)

PayPal: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Рахунок, грн: UA733226690000026006302550200

Міжнародна благодійна установа «Центр національного відродження», ЄДРПОУ 26113575, Призначення: безповоротна благодійна допомога

Монобанка: https://send.monobank.ua/jar/5eoRQbxFrd

Нині, в найзапекліший період боротьби за нашу свободу - обов'язок кожного українця підтримати наших воїнів посильним внеском.

Люби Україну «до глибини власної кишені»!

Природно, що Організація Українських Націоналістів засуджувала вторгнення Радянського Союзу в Афганістан і співчувала моджахедам. Адже це вкладалося в її концепцію АБН – Антибільшовицького Блоку Народів. АБН проводив активну політику підтримки поневолених Москвою народів і виступав за національні революції та створення незалежних держав на руїнах СРСР.

Це вважалося (і вважається) найефективнішим засобом закрити тему російського імперіалізму і забезпечити стабільний мир.

Але цього не розуміли, та й нині, на жаль, не розуміють західні еліти, які бояться розпаду Російської Федерації та неконтрольованої міграції й невизначеності, в таких обставинах, стосовно власника ядерної зброї…

Однак західні еліти – на Заході, а в українців "немає іншого Дніпра", як писав Тарас Шевченко.

Листівка, текст якої можна тут бачити, була виявлена кілька років тому в Архіві ОУН, який знаходиться в Українській Інформаційній Службі в Лондоні – Ukrainian Information Service – London. Існує вона в одному екземплярі. Виготовлена на звичайному папері, на відміну від більшості листівок, які масово виготовлялися в друкарні Української Видавничої Спілки на 200 Liverpool Road ось на цьому агрегаті.

Володимир Павлюк, який працював багато років друкарем, пригадує, що дуже тонкий папір цих листівок постійно налипав на ротори друкарської машини, завдавав багато клопотів, але не було ради – відтирали, мили і друкували, друкували… Тонкий папір – то для того, щоб листівки в якомога більшій кількості вміщалися в підошви черевиків, палітурки книг та інші речі, для доправлення до України.

Та повернемося до тексту листівки, яку не потрібно було приховувати по дорозі до Афганістану, адже проти тодішньої "Спеціальної військової операції" Кремля повстав увесь цивілізований світ.

Архів ОУН в УІС-Лондон. – Колекції. – Листівки інформаційні. - Інв.№ 31

Архів ОУН в УІС-Лондон. – Колекції. – Листівки інформаційні. - Інв.№ 31

Як бачимо, текст надруковано в 1982 році трьома мовами: українською, російською і дарі. До речі, першою метою цієї публікації є знайти серед читачів спеціаліста зі східних мов. А друга мета – ширша і складніша. Адже досі всі спроби виявити серед українців – учасників Афганської війни тих, хто бачив цю листівку виявилися безуспішними. Не знаємо, також, хто саме, за яких обставин і куди саме відправляв цю листівку. Як передавали? Чи знайшло це якийсь відгук в донесеннях "особістів" у складі Сов. Армії?

Серед документів Архіву ОУН виявлено, поки-що, небагато джерел, пов'язаних з Афганістаном. Це газети AfghaNews та Afghan Mujahid (за той самий 1982 рік), радіозвернення ОУН(р) та АБН "До воїнів Совєтської армії в Афганістані". Є ще повністю оцифрований архів бюлетня АБН - ABN Correspondence (АБН-Корреспонденс), який виходив англійською, німецькою, французькою та російською мовами з лютого 1950 по 2000 рік.

Окремі числа бюлетня присвячені афганським подіям.

Але є ще одне архівне аудіо, яке, мені здається, може "пролити світло" на обставини контаків ОУН з афганськими повстанцями. Це розповідь журналіста Аскольда Крушельницького про поїздку до Афганістану (24.07.1980-11.08.1980) та спілкування з лідерами афганського Руху Опору. Воно містить, також, аналіз різних груп афганських партизанів.

Чи виведе воно на заявлену нами мету – покаже час і зацікавленість дослідників у подальших пошуках.

Джерело: Історична правда 

P.S. Вже після публікації цієї статті відгукнувся Валентин Калина, ветеран війни в Афганістані, на сьогодні відомий діяч націоналістичного руху та учасник російсько-української війни, який бачив її в Заранджі (біля кордону з Іраном) у 1981 році. 

Тюрма, що служила різним окупаційним режимам (польському, німецькому, радянському) і є символом тяглості української боротьби за незалежність. Те, що відбувалося на території тюрми, є уособленням злочинів проти людства, котрі не можуть бути забуті. Тюрма відображає взаємозв’язок між трагедією Західної України та решти території України в період репресивної діяльності окупаційних режимів, зв’язок з трагедіями інших народів та країн, що потрапили під тоталітарні режими. Меморіал як місце колективної пам’яті про трагедію, пов’язану із масовою загибеллю людей, які чинили (або підозрювалися у цьому) опір окупаційним режимам, є пам’яткою історії. Цей об’єкт втратив своє лиховісне первісне призначення бути тюрмою і разом з тим розкрив противажну ідею опору людини окупаційним режимам. Музей доносить цю ідею у двох ключових гаслах „Ніколи більше!” і „Заради свободи!”. Музей став відкритим майданчиком для зустрічей, зібрань товариств репресованих, скаутських та ветеранських організацій, воєнно-історичних клубів, місцем міжконфесійно толерантного спілкування творчої та наукової інтелігенції, а також для заходів учителів та учнів, викладачів та студентів, музейного волонтерства та практики. Вхід та екскурсія безкоштовні. Посилання на сайт Музею: http://www.lonckoho.lviv.ua/ 

Український науковець, фахівець з історії українського націоналізму, доктор історичних наук, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (з грудня 2014). Кандидат історичних наук (2001), доктор історичних наук (2013), директор музею історії Київського університету (з жовтня 2002), професор кафедри Історії світового українства. Автор і співавтор 81 наукової та навчально-методичної праці.

Український літературознавець, видавець. Голова правління українського незалежного видавництва "Смолоскип", член Вашинґтонського Комітету Гельсінкських Ґарантій для України. Член Національної спілки письменників України (1994), член редколеґії газети «Літературна Україна». Організатор і перший голова Музею-архіву українського самвидаву в Україні (1998). Упорядник "Енциклопедії дисидентського руху" (2010). Кавалер орденів "За заслуги" ІІІ ступеня (1997) та князя Ярослава Мудрого V ступеня (2010).

Святкування Дня УПА У Львові, 2008 р.

Святкування Дня УПА у Львові, 2007 р.

У 19 років вступив у ряди УПА, де був призначений до сотні "Чіпа" ройовим під псевдом “Муха”. У червні 1943 року він був уперше поранений в руку й ногу під час бою з німцями у селі Колодне (неподалік Збаража). Після лікування працював у Службі безпеки району. У 1944 році його направили в курінь "Наливайка", у курінну жандармерію. Пройшов з боями по Волині та Львівщині. Курінь відправили на Холмщину проти польської Армії Крайової, яка тероризувала українців Холмщини. Перейшли лінію фронту з боями і в серпні 1944 року повернулися на Волинь. Під час рейду на Львівщину у грудні 1944 року в селі Нивиці Радехівського району був поранений в обидві ноги гранатою. Лікувався, але 13 березня 1945 року його спіймали енкаведисти. Цілий рік провів під слідством у тюрмі Лопатина (Львівщина), після чого його засудили на 10 років таборів. Відбував ув’язнення у Комі АРСР, в Інті. Після закінчення "строку" не мав права повертатися в Україну, тож 23 роки працював на вугільних шахтах Інти.