Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай – червону тінь калини
на чорних водах – тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров – така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай – червону тінь калини
на чорних водах – тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров – така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.
У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року виповнилося 40 років від дня загибелі у російському таборі ВС-389/36 селища Кучино на Уралі поета, члена Української Гельсінської Групи Василя Стуса.
З цього приводу було написано багато статей та заяв. Одна з таких про Василя Стуса була написано у газеті «Русская мысль» («Російська думка») – емігрантська газета російських антикомуністів, де видавались Олександр Солженіцин, Андрій Сахаров та інші.
Перед вами – переклад українською мовою статі про Василя Стуса.
Пам'яті тих, що померли
«У СРСР бути українським патріотом - просто заборонено...»
На смерть Василя Стуса
«На вашу думку я націоналіст. По-моєму – український патріот, громадянин суверенної української держави... Я український літератор, пишу вірші, перекладаю вірші російських, білоруських, німецьких, іспанських, французьких поетів... Так, я люблю мій український народ, відчуваю себе вірним сином. І саме тому я з великою повагою ставлюся до інших народів. Я ніколи не дозволив собі жодним словом образити національну гідність інших. Серед моїх давніх приятелів, які називають мене братом, є росіяни та білоруси, євреї та українці, вірмени та молдавани, литовці та татари, грузини та латиші. Ніхто з них не вважає мене націоналістом... Націоналісти це ті, які кидають мені в обличчя: дали б мені автомат – я б усіх цих хохлів перестріляв. Націоналісти це ті, хто репетує: ах, ти, морда татарська, чуваська, вірменська, неросійська... Я відповідаю їм: українці нічим не гірші за інших. Запам'ятайте: українці, а не хохли, євреї, а не жиди, узбеки, а не чорнозаді, грузини, а не звірі...»
Василь Стус
4-го вересня помер Василь Стус – правозахисник, член Української Гельсінкської групи, поет милістю Божою та радянський політв'язень. Помер у концтаборі особливого режиму ВС-389/36-1. Тому самому, де за останні півтора роки загинули Олекса Тихий, Валерій Марченко, Юрій Литвин. У таборі знищення.
Загибель Василя Стуса – це сьогодні найбільша, найстрашніша рана української поезії, української культури складових частин поезії та культури загальнолюдської. Василь Стус якось сказав: «Не до вподоби мені громадська діяльність, політика. Але що робити, якщо довкола знищують чесних людей... У жовтні 80-го року київський суд виніс Василю Стусу вирок: п'ятнадцять років неволі. А до цього був перший висновок, перше посилання. Таким чином, на двадцять три роки неволі був приречений один із найчудовіших українських поетів. Витримав він лише тринадцять. 12 жовтня 1980 року у своєму листі на захист Василя Стуса лауреат Нобелівської премії миру академік Андрій Сахаров писав:
«Так життя людини ламається до залишку – як розплата за елементарну порядність і нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своєму «я». Вирок Стусу – ганьба радянської репресивної системи. Васіль Стус поет. Невже країна, в якій вже загинули або були піддані репресіям і переслідувань багато її поетів, потребує нової жертви, нової ганьби?»
Він убитий. Вбито карателями з КДБ. Поет милістю Божою. І Людина милістю Божою. Колишній сокамерник Василя Стуса Михайло Хейфец сказав нещодавно:
«Я впевнений, що сьогоднішнє покоління українців залишиться в історії, прикрашене Стусом. І нащадки будуть заздрити тим, хто жив поряд з ним у сімдесяті-вісімдесяті роки. Ім'я Стуса з любов'ю та поклонінням повторюватимуть у майбутньому діти та онуки сьогоднішніх українців».
Василь Семенович Стус народився та виріс на Вінниччині. Закінчив Донецький педінститут. Працював шахтарем, викладачем, газетчиком. Друкувати свої вірші почав у 1959 році. Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук Української РСР. У середині шістдесятих років в Україні виник рух за відродження національної культури, єдиної сили, здатної врятувати життя народу від насильницького придушення імперської псевдо-культурою, ідеологією тоталітаризму. У цьому русі руху шістдесятників активну участь взяв і Василь Стус. КДБ заборонив друкувати вірші Стуса. Його поетичну збірку «Зимові дерева» викреслили із плану київського видавництва «Радянський письменник». Стуса виключили з аспірантури. Більше він уже не мав постійної роботи.
13 січня 1972 року КДБ заарештував Василя Стуса. 1972 рік. Рік тотального українського погрому. Денаціоналізовані істоти знищили культуру України. Били живим. До синця До крові. Арешти, арести... Здавалося, їм не буде кінця. По центральному телебаченню українські пісні співав Дмитро Гнатюк, український гопак танцювали танцювальні колективи, Андрій Сова в Москві читав українською гуморески Глазового, ресторанні співаки захлиналися «Червоною рутою». Під цей стилізований естрадний акомпанемент знищували культуру народу. Фарисеї в хромових чоботях та у цивільному.
7 вересня 1972 року київський суд засудив Василя Стуса до п'яти років таборів суворого режиму та трьох років заслання. Що ж інкримінували радянські судді Васі лю Стусу? Написання віршів та літературознавчих статей, зокрема, статті про поета Павла Тичину. Ось як сам Стус говорив про неї:
«У статті «Феномен доби» було 107 машинописних сторінок. Ймовірно, зникла безслідно... У ній я полюбив Тичину, пізнавши його трагічну долю бути всенародним, тобто державним поетом, коли завершилася його всенародна слава, але слава не генія, а пігмея. Слава генія, примушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. А слава пігмею, який став паразитувати на тілі генія, була забезпечена гігантським пропагандистським трестом. Писати, що Тичина «живіше живих і мертвіше мертвих», було нелегко. Але його ropе стало нашим горем, а над своїм горем ми можемо мислити, нехай і жорстоко».
За цю чесну статтю поета, якого мучить доля іншого поета, за прагнення думати, опричники кривавого короля позбавили Василя Стуса волі на вісім років. Восени 1975 року Василь Стус вислав із концтабору заяву «Я звинувачую!»
«Я звинувачую КДБ як організацію відкрито шовіністичну та антиукраїнську, тому що вона зробила мій народ і безмовним, і безголосим, – писав Стус. Українські процеси 72-73 років велися за аналогією зі сфабрикованими процесами тридцятих років і проводилися за допомогою все тієї ж єжовсько-беріївської методики. (...) Судові процеси 1972-73 років на Україні – це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любови до свого народу. Покоління молодої української інтелігенції, що його зробили поколінням політв’язнів, було виховане на ідеях гуманізму, справедливости, свободи. У цьому вся його провина, весь його злий намір. Але тільки такими синами славен народ – і нині й у віки вічні».
Останні слова можна віднести і до Василя Стуса. У важких таборових умовах Стуса різко погіршився стан здоров'я. Виразкова хвороба прогресувала. Почалися шлункові кровотечі. Один із сола-герників Василя згадував:
«Стусу стало погано другого серпня. Я тому так точно запам'ятав дату, що в той день радіо передавало церемонії підписання до Гельсінкі Акту 35 країн Європи та Америки про права людини. Урочистий голос Левітана по табірному радіо: "...дотримаються права людини в повному обсязі..." – а у нас посеред барака лежить закривавлений Стус. Навколо кров, і Василь помирає».
Лист з посилання
«Шановна Ірино Володимирівно,
Дякую за листа, який був для мене джерелом цілого ряду новин.
Не знаю, чи писав я Вам, що одночасно з листом до Вас написав я Олені (Сиротенко), дякуючи їй за масу клопотів, спричинених у минулому році (все Паруйр [Айрікян] винуватий, їйбогу !). Написав і дружині Сергія [Солдатова] в Таллін (його я згадую як одного із достойніших людей, яких я зустрічав за п’ять років). Не знаю, чи отримали вони листи.
Велике спасибі Вам і за щасливий квиток, і за вкладиш – від пані Галини [Дідик]. Вона вже написала мені з дому – гарна листівка з гарними побажаннями. Вже написав і їй, і Вірі Вовк, моїй сестрі із Ріо (це українська поетеса, професор університету). Знову таки не знаю, чи отримали вони вістку від мене, бо впродовж останніх років не отримав від них нічого, хоч вони писали мені, а я – їм.
Отримав листа від Сашка [Болонкіна]. Він у своєму стилі рветься в пекло з раю (дивна психологія, але – масова!).
Що стосується Грандіозних планів Паруйра [Айрікяна], то, по-моєму, надто жахатися не треба: на те він і Паруйр, щоб мати Грандіозні плани.
Крім того, атмосфера не тільки дається, але й создається. І слава Богу, що є такі її творці.
Вже написав і Степаниді [Стефі Шабатурі], дякую Вам за адресу, її надіслала мені і Надя [Світлична], яка їздила до Миколи Руденка в мій Донецьк.
Дуже турбує те, що покищо не зможу нікого побачити, навіть дружини, бо для її приїзду сюди потрібно спецдозволу, а це справа затяжна. Шкода й рукописів, яких мені ще й до цього часу не повернули, хоч там велика частина моїх таборових віршів.
Думаю про Паруйра і Разміка [Маркосяна] які опиняються (ось уже швидко майже два місяці) у важкій ситуації (з 12. II.). А Размік же інколи блює кров’ю. Коли йому було зовсім погано — в листопаді 76 року, ми з Азатом рішуче почали вимагати, щоб його відправили в лікарню. Вимагали настільки рішуче, що обидва опинилися в ШІЗО, але Разміка також відправили до лікарні. Взагалі бачу, що я дещо поспішив з тих місць: надійшла особливо гаряча пора, а мене перевели в золотодобувачі!
Ірино Володимирівно, на превеликий жаль, я не можу писати тепер до С.В. Каллістратової (вона, як мені казали, вже не має відношення до справ). Прошу — при нагоді — передайте їй великий привіт і масу подяк — за минулі консультації в листах. Потреби в юридичній консультації у мене все ще великі. Кому б з добрих юристів я міг би написати, щоб порадитися? Якщо нікого не знайдеться, мені доведеться звернутися або до Петра Григоровича [Григоренка] або до А.Д. [Сахарова], хоч мені і не зовсім зручно турбувати їх своїми клопотами, знаючи, що у них своїх по горло.
Дуже радий за Людаса [Сімутіса] (мені написали з Києва, що він ще в лютому покинув Зону). Радий був би особисто привітати хоч листівкою, та як?
Поки що приводжу в божественний вигляд свої руко- писи, які так багато натерпілися (у вересні мене офіційно повідомили, що всі п’ятдесят зошитів, які взяли на перевірку, «знищені шляхом спалення»). Праці з ними дуже багато, нема тільки досить часу.
Чомусь повернувся мій лист до Ірини Калинець на 3-4, так ніби її там немає. Довідався про Петра Рубана та інших призивників. Це добавляє до лаврів Альсан Альсанича [правдоподібно, А. А. Петрова-Аґатова], колишнього мешканця 19-ї, ще дещо. Мені, як поет, більше подобається Робер Данкен: «Маяки полицейских машин полыхают в душах людей ореолом священного ужаса»...*
За моїм вікном — колимська весна, вічна мерзлота хоч і ледь-ледь, але розмерзає, біжать – нехай і брудні – струмки, а це вже – щось!
4 квітня 1979 р. Спасибі Вам
Селище Матросова.
3 найліпшими побажаннями, Василь Стус»
* Маяки поліцейських машин палахкотять у душах людей авреолею
священного жаху.
Адресат листа – мистецтвознавця Ірина Корсунська (яка нині живе в Нью-Йорку). Протягом багатьох років І. Корсунська займалася допомогою політв'язням: надсилала їм листи, відправляла посилки і бандеролі, опікувала їх дружин і матерів. Зі Стусом І. Корсунська перебувала в багаторічному листуванні. Вона й надала нам для публікації один із листів поета, написаний ним у магаданському засланні, а також фотографії з її особистого архіву.
Наприкінці 1975 року Стуса оперували (видалили більшу частину шлунка) і відразу ж позбавили післяопераційної дієти. Його жорстоко карали, з нього знущалися. 1976 року у Василя конфіскували близько 600 його віршів усе, що він написав у таборі: понад 300 оригінальних віршів і стільки ж перекладів із Гете, Рільке, Кіплінга...
Наприкінці серпня 1979 року Василь Стус повернувся до Києва з далекого магаданського заслання. А у вересні вступив до Української Гельсінської групи, знаючи, що цей крок означає для нього новий арешт, новий висновок, нові муки: У своєму таборовому зошиті Стус писав:
«Психологічно я розумів, що тюремні ворота вже відчинилися для мене, що днями вони закриються за мною і закриються надовго. Але що я міг вдіяти? За кордон українців не випускають, та й не дуже хотілося в цей закордон: хто ж тут, на Великій Україні стане горлом обурення та протесту? Це вже доля, а долю не обирають. Отже, її приймають яка вона не є. А якщо не приймають, тоді вона силою обирає нас. 14 травня кагебісти прийшли на роботу. Вночі відвезли до КДБ...»
Лише кілька місяців Василь Стус встиг пожити із сім'єю у Києві. І вкотре знову концтабір. На цей концтабір особливого режиму. Найжахливіший. Після суду він сказав дружині, що такого терміну не витягне. А ось ще рядки з таборового зошита Василя Стуса:
«...голови гнути я не збирався що б там не сталося. За мною стояла Україна, мій гноблений народ, честь якого я маю відстоювати, до смерті. (...) Чим більше мук і знущань я зазнаю тим сильніший мій опір системі наруги над людиною та її елементарними правами, опір рабству... я відчуваю себе смертником. Здається, все, що я міг зробити, я зробив у своєму житті. Займатися творчістю тут, зовсім неможливо: кожна віршована запис відбирається при першому ж обшуку».
Але ще перед тим, як Василя Стуса вивезли до концтабору, у його конфіскували 150 віршів. А ще перед тим його позбавили на суді останнього слова...
Радянські каральні органи повільно вбивали Василя Стуса. Він був дуже хворий, у нього, мабуть, був важкий нефрит, постійно підвищена температура, опухали повіки, вранці він не міг розплющити очі. Сильні болі в нирках, болі в ногах та суглобах. Виразкова хвороба прогресувала. Були часті напади стенокардії, серцево-судинна недостатність. Він ледве тримався на ногах. Рік його тримали в камері-одиночці на зниженій нормі харчування. Кілька місяців тому дружині Стуса повернули надіслану нею продуктову посилку. На посилці був напис: «не належить». У Стуса конфіскували рукопис його поетичної збірки «Птах душі», постійно забирали всі поетичні переклади. Восени минулого року він у листі попрощався із дружиною. П'ять років йому не давали побачення із дружиною. П'ять останніх місяців не отримували дружина та син листів від чоловіка та батька. Василя ще можна було спасти. А його позбавили права на листування, щоб ніхто не знав, як його вбивають.
Вбивці зробили свою справу: український мученик, в'язень совісті, тому милістю Божою Василь Стус загинув. Прийде час, і вбивці Василя Стуса будуть названі поіменно, вони назавжди залишаться в історії українського народу, як залишилися в ній мучителі Тараса Шевченка. І вже сьогодні на їх темряві червоною плямою надруковано: ви – вбивці поета, ви назавжди приречені на ганебне тавро.
Перед смертю Василь Стус писав:
«Прошу не залишити напризволяще мою маму, Стус Олену Яківну, 1900 року народження. Її адреса: 340026, Донецьк-26, Чуваська, 19. Живе вона з дочкою, Марією Семенівною. Потребує мама, в основному, моральної підтримки, виплакуючи очі по сину. Люди добрі, пишіть їй, нехай вона буде самотня у своєму гope підтримайте її дух!»
Мойсей Фішбейн
Мюнхен»
Архів ОУН –Колекція документів Миколи Яроцького (Сектор крайових справ). – «С». – Стус Василь Семенович.
