Крути

Автор Юрій Артюшенко

Чим глибше й глибше ми поринаємо у пізнання наших державницько-збройних змагань, тим більше й більше вчувається нам невмовкаємий з давен- давна повний непереможної волі до вічного буття і могутній голос героїчної України, голос, який боєвим гомоном несеться в світ із українських міст і сіл, що творять сьогодні фронти боротьби з наїзником.

Вчувається нам цей могутній голос, як голос того героїчного минулого й сучасного, що виростало й виростає на лицарських традиціях княжої, козацької, а також уже і нашої доби (Крути, Зимовий Похід, Базар, УПА). І вчувається він нам тут не тільки в історії збройно-державних змагань, усіх трьох доб, але й в отих навіяних вогнем любови й надиханих повнотою посвяти рідній землі українських літописах, переказах, народних думах, оповіданнях, віршах і піснях, як теж і в отих усіх таємничих, повних віщих чар, проявах величезної української природи, отих проявах, що їх автор “Cлова про полк Ігоря” бачив навіть у степових сумних і весело-радісних криках звір’я і співах пташства.

До гомону цього голосу вслухається світ довідується він про залізний вислів боєвого духу і національні гордощі нашої княжої доби, в якіх-то, - в XII  віці, - і почалася наша боротьба з москвинами; довідується світ про войовничий дух української нації та про її боєву силу в Козацькій добі, в якій то й маємо Конотопську перемогу над москалями, оборону Срібного, Батурина, Запоріжжя, бій під Полтавою тощо, довідується світ і про героїчну боротьбу української нації в нашу добу – власне про Крути, Базар і про інші наші несмертної слави дороговкази.

Світ починає прислухатися до цього голосу та робити переоцінку поглядів на ту героїчну боротьбу, яку вела й веде Україна.

Найвищий час усвідомити і всім нам самим шляхи історії, її рушійні ідеї та їх синтезу, бо ж і ми являємо собою і державно-творчими зорганізованими зусиллями всіх нас творимо теж синтезу наших національно-державних змагань.

“Минуле зв’язане з сучасним органічно і нема нічого в сучасному, що не мало б свого коріння в минулому”, – каже П.Куліш. Тому пізнання й усвідомлення минулого поможе нам знайти правдиве розуміння сучасности й пануючих відносин, та вибрати правильні шляхи в майбутнє. І тільки через пізнання й усвідомлення минулого ми прийдемо до правильної історичної оцінки наших сил, правильніших висновків і тривкіших державно-творчих чинів.

Отож, згадуючи про Крути, спинимося не тільки над героїзмом і самопосвятою крутинських героїв, але над пізнанням й усвідомленням того історичного минулого.

Тодішні політичні обрії українського загалу дуже добре характеризують таких два витяги з українських публікацій:

“В одній із кімнат засідає Військовий Комітет. Військових не бачу, за винятком якогось прапорщика. Кажу, що хотілось-би відати свої сили й свої знання українському військові… Перешіптуються… чую відповідь, що нічого не можуть порадити, бо мусять тримати єдиний революційний фронт… Відхожу. Підхожу до груп. Є групи виключно з військових. Прислухаюся до розмов. Чую – незадоволення, яке опанувало й мною … Видно всі приїхали отримати наказ і стати під свій рідний прапор. Підхожу до одної групи, де якийсь добродій у формі земгусара мітингує. Чую, що звертається до старшин: “Товариші військові, - як ви не хочете зрозуміти …ми передусім мусимо солідаризуватися з російськими соціалістами … передусім єдиний революційний фронт… ми, українські соціалісти, жадного війська не потребуємо”.

Видно, панування Москви, хоч і скрите, але ланцюги її ще міцні…

Не віддаючи собі ясного відчиту, вийшов я на вулицю…пішов, не знаючи, куди й для чого йду… Було якось прикро, гірко… Дійшов до купецького саду і сів на лавці над Дніпром… Дніпро й свіже від нього повітря зробили своє діло – я зрозумів, що тут наразі нема роботи” (Підполк. М.Янчевський; Зі споминів, За Державність, зб. 2, ст.138-139).

“Події останніх днів у Києві, що ясно свідчать о появі мілітаристичних течій (стремлінь) на Україні, мусять непокоїти всіх хто щиро любить Україну. Такого роду мілітаризм не на часі, він небезпечний і може заподіяти біди новій будові. Я офіцер, пройшов середню і вищу школу військову, вложив у воєнне діло много праці, но я рішуче заявляю: Україні не треба ні козаччини, ні сталого війська на подобу коронного. Хай не захоплює товаришів приклад польських, чеських і інших частей. Мене навіть дивує, що серйозні люди покликаються на них на зібраннях. Це військо не має нічого спільного з народом і не стане популярним, не дивлячись на видиму до них прихильність де-якої скількості людей, перенятих шовінізмом. Військо це без життя, бо воно плоть від плоті того організму, який тепер розтліваємо ми присутні при процесі останньої брідової агонії постійних армій”. (Полк. Є.Долинський: Про організацію нац. Війська –міліції. Робітнича Газета №№ 31, 32, 7 й 9 травня 1917 р.).

Отже для знищення всякої можливості повстання української регулярної армії кидалося тоді гасло: “Геть армію! Міліцію замість неї”. Це й була одна з тих причин, що негативно вплинула на формування регулярних українських збройних сил та привела нас до Крут.

Перебіг важливих подій, що були етапом до першого великого січня, в якім відбулися –проголошення Акту Самостійности й бій під Крутам, був такий: у квітні 1917 року, в Києві, відбувається Український Національний Конгрес, який покликав до життя Українську Центральну Раду – український національний парламент. Відтоді почалося вже справжнє наростання українських творчих сил у всій широті. На овиді були військові й селянські з’їзди. На початку травня формується, за почином Українського Військового Клюбу ім. Павла Полуботка, перший український козацький охоче-комонний полк ім. Гетьмана Богдана Хмельницького. Зараз же по тім відбувається перший Всеукраїнський Військовий З’їзд у Києві.

В кінці травня відбувається Всеукраїнський Селянський З’їзд. На цьому Всеукраїнському Селянському з’їзді делегати, як то Білий з Черкащщини й інші, в палких словах домагалися розірвання з російським Тимчасовим Урядом, - що викликало великий ентузіазм, але помимо того ухвалювалися резолюції протилежні своїм прихованим змістом.

А на початку червня відбувся в Києві другий Військовий З’їзд, на якому було 1976 делегатів, з мандатами від 1,782,444 вояків-українців. На цьому власне з’їзді була вже вирішена доля Крут, бо цей з’їзд був драматичним видовищем двобою прибічників ідеї власних регулярних збройних сил і противників, що, на жаль, у цім двобої перемогли.

Сам Христюк, один із чільних членів Центральної Ради, з нагоди другого Військового З’ізду пише: “І знову довелося керівникам українського руху вживати надзвичайних заходів, щоб цей стихійний протест…не перейшов певних меж і не зломив наміченої лінії боротьби …за загальні здобутки революції…”

Зараз же по цім з’їзді Центральна Рада проголосила своїм першим Універсалом автономію України, яка, до речі, дістала від частини українського вояцтва епітет “куцої”. Під натиском національної стихії в початку липня місяця Центральна Рада проголосила ІІ Універсал, що значно розширив перший.

В липні місяці відбувся національно-революційний виступ полку ім. Гетьмана Павла Полуботка проти московської залоги в Києві. Виступ цей підготували українські самостійники, які до речі, ще перед революцією творили нелегальну організацію – “Братство Українських Самостійників”. До цього Братства між іншим належали Валентин Атаманівський, Артем Хомик, Іван Липа, Віктор Андрієвський, Микола Міхновський та інші. Та самостійників у Києві було дуже мало й вони масової роботи не вели. Більшу роботу вів Український Військовий Клюб ім. Гетьмана Павла Полуботка на чолі з                             М. Міхновським. 

Між нечисленними членами Українського Військового Клюбу й деякою частиною селянства були незримі зв’язки взаємного розуміння й спільности поглядів на тодішнє національно-політичне становище, що відіграло в дальнішому важливу ролю. Бо цей духовий зв'язок, дуже скоро виявився і в реальних формах, зокрема в з’їзді “Вільного Козацтва”, що відбувся 3-го жовтня 1917 р. в Чигирині. Власне, завдяки тому зв’язкові там було прийнято такі ухвали, як, наприклад, перша, що говорить: “змагатися до сполучення всіх  українських земель в одній незалежній Українській Державі”, або третя: “Від сучасного уряду Центральної Ради козацтво жадає негайного проголошення Самостійности України та створення Українського Козацького Війська на грунті традиції й боротьби за волю України”. Під подібним натиском низів відбувається й третій Військовий З’їзд, який перетворюється в військову формацію, що поруч інших українських добровільних частин спричинюється до звільнення Києва від московських військових частин і до повного перебрання Центральною Радою влади в свої руки. Незабутнім при тім від тоді лишився виступ, на пленарнім засіданні Центральної Ради, діда Шаповала – представника “Вільного Козацтва”, що рішучо домагався негайного проголошення самостійности України.

Завдяки цьому вищезгаданому розвиткові національно-політичного життя і завдяки хоч і не великій, але активній частині вояцтва й селянства, що мало волю і хотіння збройно здобувати волю України, таки постало ядро українських добровільних збройних сил і таки прийшло до проголошення IV - го Універсалу.

Ще восени 1917 року на північних кордонах України дійшло до перших зударів із большевиками, що посунули на Україну з своїм гаслом: “Україна – ето буржуазная видумка”. Треба підкреслити, що коли у самій Московщині під час громадянської війни спротив большевизмові мав характер соціальний, то в Україні ця боротьба вже й тоді набула виразного характеру національно-визвольної боротьби. Український нарід правильно відчув за большевицькими кличами Леніна про “месіанство”, “первородство” й “провідництво” московського пролєтаріату в світовій революції й будуванні соціалізму, старі московські імперіалістичні кличі про “третій Рим”  і “злиття слов’янських рік у російському морі”. Це ставлення українських мас до большевиків виявилося хоч би й в тому, що вже восени 1917 року, коли грабіжницький характер большевиків у соціальному відношенні не встиг ще себе виявити: - в Україні, на Слобожанщині, виникли вже перші повстанські загони для боротьби з большевицько-московськими бандами, які ще перед оголошенням большевицьким урядом війни Україні, вже захоплювали прикордонні міста України. Ці перші протибольшевицькі постанці перебували в тісному контакті з Проводом Українського Військового Клюбу ім. Гетьмана Полуботка в Києві. Важливим моментом, обумовив успіх большевизму Московщині й спротив йому в Україні, був момент чисто психологічний, момент духовних властивостей обох народів. Українська духовність, що виросла на суспільно індивідуалістичній філософії та історичній народоправній структурі свого самостійного життя (порівняти хоч би добу козацько-гетьманську), виповіла відразу бій большевизмові, як силі, що прагнула до національного й духовного поневолення й закріпачення українського народу.

То був перший із двох величних січнів, коли у пожежах війни вставала з ярма неволі Україна. Її державна снага перемогла всі відосередні сили й гін історичного буття. 22 січня 1918 р. Україна поставила акт суверенності, національно-державницька ідея зустрічала 1918 рік на полі бою – в боях з хижими наїзниками, що через Бахмач і Полтаву посувалися на Київ.

Молода, щойно збуджена революцією до нового життя, українська нація, беззахисна, оточена звідусіль ворогами, конче потребувала міцної запоруки своєї свободи – власної національної армії, та на жаль, такої ідеї, ідеї української армії, тоді наш політичний провід не спромігся поставити перед собою до здійснення і мусів спертися тільки на не чисельні добровільні частини та юнацькі військові школи. Тому не диво, що боронити проголошення Української Державності не було достатніх сил. Горсткам завзятців, що боронили доступ до Києва, політичний провід не мав кого послати на поміч – і так дійшло до Крут.

У поміч, на відтинок, де були юнаки військової школи та бронепотяг полковника Лощенка мусів іти новосформований, військово недосвідчений “Студентський Курінь”.

Національно-державна ідея зустрічала 1918 рік на полі боїв проти московських військ, що через Бахмач і Полтаву насувалися на Київ. Перший большевицький наступ стримали на деякий час в Олександрівську. Вільні Козаки і Гайдамацький Курінь. Потім довелося кинути на зустріч ворогові й ті формації, що були в розпорядженні Центральної Ради: у напрямку Полтави виїхав на чолі з своїм командантом С.Петлюрою Гайдамацький Кіш Слобідської України, до складу якого між іншим входили юнаки Другої Військової Школи та друга сотня Січових Стрільців сотника Р.Сушка; з Бахмача проти ворога вирушила Перша Військова Школа і нарешті вже для оборони загроженого Києва було вислано останню наскоро сформовану частину під проводом сотника Омельченка – Студентський Курінь.

Бій під Крутами Студентського Куріня 29 січня 1918 року, на восьмий день після проголошення незалежності  Української Держави, мав дуже велике історичне значення, бо хоч столиця на цей час і не була врятована та формальний бій був програний, але ця жертва фактично закріпила силою крові державний акт 22 січня. Цей кровний акт пов’язує  давнішні змагання з новішими, та стає величезним кільцем у ланцюгу національно-державної боротьби від найдавніших до найновіших днів. Він продовжує та встановлює нові традиції в боротьбі за здобуття й утвердження Української Держави…

У ті буревійно революційні дні, коли всі шляхи до Києва зливалися кров’ю найкращих синів Української Нації, - в українських юнацьких серцях оживало національне почуття та наростала національна снага і ними владно запанував голос героїчної України. Українська молодь пішла слідами своїх предків, і зі словами Котляревського на устах: “Коли общеє добро в упадку забудь отця, забудь і матку, лети повинність ісполнять”, – створила невмирущій чин.

Їх було 300. І вони своєю смертю смерть перемогли й стали повік безсмертними. Вони своїм геройським чином вплели в національний вінець нашої променистої слави й буття, українську світлосяйну провідну зорю – дороговказ для всіх майбутніх поколінь.

Крути… Як оповідають ті нечисленні учасники того кривавого бою, учасники, що чудом залишилися живимиз з-під Крут,  - 29 січня 1918 року незліченні маси матросів як сарана посунули на рідко розсипану розстрільну Студентського Куреня.

Частина матросів падала від густого вогню Студентського Куреня та від цільних гарматних стрілів бронепотягу полковника Лощенка, але замість тих, що впали , виринали нові й нові матроси, що з криком й прокльонами як повінь підкочувались щораз ближче й ближче. По розстрільній Студентського Куреня прокотився наказ. Хтось піднісся з кличем – “Слава!”, за ним звелася на ноги вся розстрільня із співом – “Ще не вмерла Україна…” рушила на зустріч розлютованим матросам. Прострілені падали в дорозі…Спів національно-державного гімну заглушили черги ручних кулеметів і рев осатанілої матросні. Раптом цей спів урвався… Живі, плече в плече, зударились в холодній зброї…

Відбувався ще десь тільки осамітнений бронепотяг полковника Лощенка, переслідуваний матросами. Чувся в тих останніх гарматних пострілах, що долітали на поле бою з бронепотягу, сумний поклін поляглим і останнє жалібне прощання…

Кривава боротьба крутянських героїв і дальша завзята оборона Києва рештками українського вояцтва, дала можливість вдержати Київ аж до укладання в Бресті мирного договору. Українська Нація склала іспит національної зрілості завдяки тільки цим оборонцям Києва. І на знак признаня акту національної зрілости почав світ укладати договори з Українською Державою. 9 лютого 1918 року в Бресті чотири держави (Німеччина, Австрія, Болгарія й Туреччина) підписують мир з Україною…

Свята жертва розвіяла в українськім народі всю його дотеперішню національну байдужість, безжурність і повела його на безкомпромісну боротьбу за національно-державні ідеали.

Для того –вже по Крутах –під Києвом, Полтавою, Харковом, на полях Чернігівщини та й всюди в Україні, навіяні духом крутян, з’явилися нові борці в збройних лавах Запорожців, Гайдамаків, Вільних Козаків, Січових Стрільців та різних загонів, кошів і Куренів Смерті – борці, готові на кожний поклик Української Держави.

Так, тільки відродженню отієї української духовності, що символом її в 1918 році стали Крути, завдячуємо тим, що в таких несприятливих для нас умовах ми спромоглися видати з себе стільки надлюдської сили, що тільки могла відновити Українську Самостійну Соборну Державу, але й витримати трирічну боротьбу на декілька фронтів…

І від моменту відродження української духовності ніхто і ніщо не зупинило і не зможе ніколи зупинити Української Нації до своєї  національно-державної мети…

Герої Крут своє життя віддали за волю України. Та їхній дух є вічно серед нас. Герої Крут живі, безсмертні. Вони живуть і житимуть у душах наших і душах всіх прийдешніх поколінь. Прислухайтесь, як у наших серцях – крізь всі минулі тридцять два роки невпинно дзвонить гімн святої волі, що просторами лунає і мчить із нами в вічність, раз у раз запалюючи й приєднуючи до великого Змагу нових борців за святу правду і волю. Ці нові борці жертвенно йдуть і йтимуть за світлими образами лицарів Крутянських Героїв.

Перед нами новий світанок і в далечині  вже грають проблиски нового золотого гомону, що принесе волю, всебічну силу й славу Україні.

Будьмо ж гідними його зустріти!

Юрій Артюшенко, “Крути”. [1936 р.]

Джерело: Артюшенко Ю. Крути // Архів ОУН. - Бібліотека. - Журнали. -  Самостійна Україна. – Чикаго. – 1951. – Ч. 1 (36). – С. 6–9

Про нас

The Ukrainian Information Service (UIS London) is an information bureau established in London during the 1970s as the successor of the Ukrainian Publishers. Originally, the aim of UIS London was the dissemination of factual information about Ukraine, in particular, Ukrainian politics, history and current affairs.

Since its inception, UIS London has liaised with government officials, think tank organisations, the mass media and charities working to raise the profile of Ukraine in the UK and strengthening bilateral relations.

The collection of documents, related to this activity, formed the foundations of the archives, situated on this web-site.

Although the nature of work UIS London undertook altered after Ukrainian independence, the basic tenets of promoting, advocating and strengthening Ukraine has remained.

Спілкуйтеся з нами

Like what you see?

Натисніть на кнопки нижче, щоб слідувати за нами, ви не пошкодуєте ...