Первинна інформація про журналістський і книговидавничий рух серед тисяч молодих українців італійського табору військовополонених «Ріміні» накопичується в українській науці невиправдано повільно. Йдеться поки що про низку опублікованих на Заході видань мемуарного характеру, авторами яких виступають колишні діяльні члени табору.

Деякі з цих видань стали доступними для українських дослідників лише недавно. У таких матеріалах зазвичай головною дійовою особою виступає не фактаж, базований на документах та першоджерелах, а пам'ять і емоційні переживання автора. 

З огляду на це, за основу дослідження цього непізнаного українських загалом явища української еміграції, яким є друковане слово, вперше взято, окрім зазначених мемуарів та спогадів, повні комплекти підшивок усіх періодичних та книжкових видань, що виходили упродовж двох років існування табору «Ріміні» і які зберігаються нині в бібліотеці архіві  Головної управи Василіанського чину на Авентіно в Римі.

Із локально-таборовоої до загально-емігрантської

Перше число цієї газети з’явилося  3 вересня 1945 року.

Ставши своєрідним  продовженням «Українського козака», якого заснував ще під час війни хорунжий Семен Федюк, редакція за короткий час успішно пройшла можливі на той час етапи технічного відтворення: на початку  – машинописний варіант у кількості чотирьох примірників, затим  ротаційний циклостиль накладом до 200 примірників і, нарешті,  з дев’ятого числа, набір і друк здійснювався на справжньому друкарському обладнанні – фототипній машині, що давала можливість забезпечити якісне відтворення тексту та ілюстрацій і мала необмежені можливості тиражування.

Першим редактором цієї газети були Семен Федюк. Через хворобу його згодом замінив Василь Верига (до 1 грудня  1946 року). Після цього редакцією керували Микола Волинський і Всеволод Будний.

До 16 червня 1946 року газета виходила щотижнево, а потім – п’ять разів на тиждень обсягом чотири-шість шпальт.

Що з накладами?

Наклад не був стабільним, він періодично змінювався – від 500 до 1000 примірників.  В 1946 році наклад окремих чисел складав 2000 примірників. Тоді ж у редакції з’явився двошпальтовий релігійний місячний додаток «Хвалім Господа!» за редакцією отця Емануїла Кордуба. Останнє число газети – 15-те від почату року і 77-ме від часу заснування – вийшло на чотирьох шпальтах  4 травня 1947 року. 

Числа, друковані на новому обладнанні, привертають увагу передусім  мистецьки виконаним логотипом. Газета виходила з яскравим заголовком. По обидва боки верхньої частини шпальти,  обрамленої вінком квітучої калини, - одягнені в українські національні строї дівчина і юнак. Вони тримають у двох руках намальовані у національному стилі літери назви  «Батьківщина». Під логотипом – напис «Інформаційних тижневик» і місце видання – Табор – Ріміні. Кожна із більших за розміром статей розпочиналася заголовною літерою, виконаною на взірець витіюватих заставок давніх українських друкарів.

Наведемо типову змістову структуру «Батьківщини» на прикладі числа 12 (25) від 1 квітня 1946 року.

1 шпальта – стаття «Великий реаліст» (до річниці письменника І. Нечуя-Левицького з великим портретом письменника).

2 шпальта – розділ «На теми дня»: аналітичний матеріал «Поворот на Україну».

3 шпальта – Історичний розділ: нарис «Степові могили».

4 шпальта – Мемуарний розділ: есе «Спогад подій».

5 шпальта – Розділ «Україні і світ»: наукова розвідка «Українці в світі»

6 шпальта – Розділ «Хроніка»: різноманітна  інформація з таборового життя. 

Особливість цієї газети в тому, що окремі святкові числа (скажімо, Великоднє, Різдвяне, Покровське) виходили в світ у кольорі.

Змістовий акцент публікацій 

Редакція цієї газети більше орієнтувалася на пізнавальні та виховні матеріали історичної та патріотичної тематики. Нерідко помітні дати української історії ставали наскрізною темою цілого числа. Таким був, для викладу, випуск газети за 21 листопада 1945 року, в якому достойно було відзначено пам'ять сотень молодих українських патріотів, полеглих у бою з більшовиками під містечком Базар на Житомирщині  в листопаді 1921 року. Цій темі була присвячена передова стаття, поезії Олекси Стефановича «По Базару», Андрія Легота «Листопад» та Миколи Вірного «З сумних часів», історична розвідка Богдана Ниждана «Народження української дивізії «Галичина» та нарис Олексія Девлада «З Запорізької Січі».

Газета відзначалася також тим, що мала в своєму активі потужну групу фахово підготовлених дописувачів. Чого вартували, скажімо, огляди італійських часописів, які виходили з-під пера доброго знавця цієї мови Л. Роздольського. Глибокою аргументованістю й переконливістю відзначаються  дописи генерала  Михайла Крата. В особі професора Валер’яна Ревуцького, який опинився в таборі добровільно, редакція мала професійного мистецтвознавця. Магістр права Лев Стеткевич та колишній суддя Лев Вербенець вдало готували до друку публікації на правничі теми. Тісно  співпрацювали з редакцією і письменники, що вже були відомі на той час своїми творами, - Андрій Легіт Ворушило), Микола Вірний (Француженко), Богдан Бора Борис Шкарадій), Олексій Девлад-Запорожець, Олександр Білик.           

Публіцистична спрямованість

На особливу увагу заслуговує публіцистика газети. Переконлива, конкретна, актуальна, наснажена помірним пафосом і суголосна з почуттями і настроями читача. Підкуповує, теплить душу вірою в написане вдало підібрана тональність викладу матеріалу.

Для переконливості такої аргументації наведемо, як приклад, уривок із згадуваної вже статті С. Яськевича «Ми віримо у  Воскресення»:

«В цю святу ніч, повну таємної урочистості, вглядаючись у не обняту глибину українського неба, бажаємо хоч в уяві побачити рідну хату, дорогі й незабутні обличчя. Уста наші бажають передати їм усю пекучу тугу, яка переслідує нас від часу залишення рідних земель. Хочуть запевнити їх, що ми не відреклися й ніколи не відречемось від нашого найсвятішого ідеалу, хоч вороги намагаються обплюгавити нас, відмовляючи нам навіть права існування,бо хто ж, як не вони, найкраще знають нашу «провину», і свідомі тієї загрози, яку криє в собі українська еміграція на обох континентах земної кулі».

Полум’яна публіцистика «Батьківщини», що мала чітко виражене антибільшовицьке, антирадянське спрямування, фаховий рівень публікацій на різноманітні теми, професійне художньо-технічне оформлення, належна мовна культура текстів, стабільний високий наклад – усі ці чинники заслужено сприяли виведенню часопису за межі звичайного таборового видання й уведення його до когорти актуальних тогочасних друкованих органів української еміграції. Певна частина накладу поширюється в табори Ді-Пі, до Колегії Св. Йосафата в Римі, до редакцій українських газет та журналів.

З огляду на вищесказане, цілком закономірним сприймається той факт, що деякі публікації газети потрапляють у поле зору радянських ідеологів для аргументації доказів «ворожої пропаганди проти повернення на Батьківщину».       

Про українську періодику, що творилася в італійському таборі «Ріміні», добре знали в інших українських осередках західного світу. Так, на  сторінках щоденної газети «Українські Вісті», що виходила від 1945 року під проводом Івана Багряного в Новому Ульмі (Німеччина) у двох травневих числах за 1946 рік віднаходимо ґрунтовний огляд видавничого руху в таборі «Ріміні» під назвою «Українці в Італії». Наведемо для прикладу кілька витягів із цього огляду, що засвідчує високу оцінку, яку дала авторитетна в еміграції газета видавничої діяльності таборян:

«Перед нами – кілька часописів, добре відредагованих і старанно передрукованих на циклостилі або фотодруком. Перегляд їх говорить про добрий дух і позицію наших братів у тяжких умовах.  Про життя самого табору й становище інтернованих вичитуємо загальні відомості, між рядками можна прочитати й дещо більше, коли хто обізнаний з тамтешніми умовами».

«Газети містять серйозні статті на суспільні, історичні, громадські теми. У «Житті Табору» за 16 грудня 1945 р. є доволі цікава публікація про М. Хвильового. У таборовій пресі зустрічаємо статті з економіки, психології, науки, літератури».

«Так за дротами, не занепадаючи духом, дають собі раду наші брати-українці, готуючись одночасно до життя, з яким іще доведеться зустрітися». 

У цій статті також ідеться про налагодження культурного і громадського життя табору. Коли стало ясно, підкреслює оглядач, що перебування в таборі триватиме довго, постало питання таборового шкільництва; перед молоддю постала потреба закінчити перерване війною навчання  й набути практичного фахового вишколу. Згадується про численні курси, які існували в таборі, з поміж яких - землемірні, шоферські, лісові, електротехнічні, торговельні, рільничі.

Залишається лише шкодувати, що, незважаючи на таку високу оцінку періодичних видань, що виходили в таборі українських військовополонених «Ріміні», жодної згадки про ці видання не віднаходимо в огляді діяльності української еміграції на газетному відтинку за 1945-1950 роки, яку зробив колишній безпосередній учасник таборового етапу розвитку української преси та книги в Німеччині, а згодом редактор і співредактор низки українських газет у Канаді  Анатолій Курдидик. Автор зосередив свою увагу в основному на періодичних виданнях, що виходили в цей період у Німеччині, Великобританії, Австрії, Франції, зовсім обійшовши увагою Італію.

Однак, без перебільшення можна ствердити, що ця газета, як і «Життя в Таборі», «Оса» своїм змістом та якістю виконання сміливо перетнули межу видань локально-таборового характеру і цілком можуть бути зараховані в когорту загальноемігрантських видань післявоєнного періоду.         

         Високий професійних рівень публікацій на різноманітні теми, професійне художньо-технічне оформлення, належна мовна культура текстів, стабільний високий наклад – це чинники, які сприяли вивищенню  «Батьківщини» над іншими звичайними таборовими виданнями. Така газета  заслуговує уведенню її до когорти актуальних тогочасних друкованих органів усієї української еміграції.

         Незважаючи на далеко не сприятливі для творчої праці умови, брак якісного паперу та наявні примітивні поліграфічні потужності, учасники редакційно-видавничого руху в таборі «Ріміні» прагнули творити високопрофесійні й високопатріотичні тексти.

Ці тексти дають можливість сьогодні відчути той високий моральний дух, інтелектуальний рівень, оптимістичний житейський поклик і самопосвяту інтернованих вояків Української Національної Армії – справжніх патріотів своєї Батьківщини.

Розпорошені в різних виданнях, більшість із яких знаходиться на чужині, кращі з цих текстів слід зібрати й видати окремими виданнями. Адже це – частинка української історії, писана кров’ю і потом  кращих представників «втраченого покоління».