Історія поселення українців у Великій Брітанії, їхньої діяльності і здобутків, ще чекає свого дослідника. Все те, що було досі публіковане, є лише фрагментами з поодиноких ділянок праці, окремих організацій і установ, без глибшої аналізи цілости. Таким же фрагментом з цілости є і наш нарис розвитку Української Видавничої Спілки і його основного видання — журналу »Визвольний Шлях«.

Перед тим, як подамо нарис постання »Виз. Шляху« і »Української Видавничої Спілки« (УВС), постараємось коротко з’ясувати загальне становище українців у цій країні під час і зараз після другої світової війни. Те, що понад тисячу українців прибуло до В. Брітанії ще під час війни, мало відоме для ширшого загалу, бо чомусь на цю тему мало писалось статтей чи споминів. Цей факт, одначе, відіграв дуже важливу ролю у житті української громади в цій країні, а тому варто зупинитись, бодай коротко, над описом тої першої, досить великої, групи українських примусових емігрантів.

Взимку 1944 року, після чергового »плянового« відступу німецьких армій на захід, лінія фронту зупинилась на довший час у Тернопільщині, над Стрипою. Всі села на захід від фронту були переповнені німецькими військами, які у травні і червні того ж року перевели великі облави на молодих мужчин у віці від 17 до 35 років життя. Під час тих облав де німецького полону попало кілька тисяч української молоді, а між ними й багато членів ОУН, бійців УПА і УНС (Української Національної Самооборони), які, в більшості, ніколи не покинули б рідних земель добровільно. Був це елемент високої національної свідомости, активні борці за визволення українського народу. У замкнених товарових вагонах перевезено зловлених до Польщі, де їм запропоновано »добровільно« вступите до Дивізії »Галичина«. Більшість скористала з такої пропозиції з надією, що таким способом зможе в короткому часі повернутись на українські землі для продовження боротьби. Після кількатижневого вишколу в Дембіцах, де було зформовано два окремі батальйони з новобранців, німецька команда (українських старшин взагалі там не було) зламала своє зобов'язання і замість до української дивізії, перекинула згаданих два батальйони до Франції для латання т. зв. »другого фронту«. У Франції розв’язано українські батальйони, а окремих вояків, по одному чи кількох, приділено до німецьких частин, переважно як носильників амуніції, і вислано на фронт у Нормандію. Кілька сотень української молоді полягло за чужу справу на нормандських полях, а більшість зі згаданої групи продісталась до західніх альянтів, як полонені, в літніх і осінніх місяцях 1944 р.

Кількамісячне перебування в американському чи англійському полоні виявилося для тих людей чи не найбільшою пробою у їхньому житті. Те, що після закінчення війни переживала наша еміграція в Німеччині і Австрії, пережили наші люди ще під час війни, бо вже тоді була горезвісна умова між західніми альянтами і москалями про примусову репатріяцію »на родіну« всіх »совєтських громадян«. Різниця тільки та, що в Німеччині чи Австрії наші люди ставили спроба масово, а люди, про яких тут мова, робили це одинцем чи малими групками, в залежності від того, скільки їх разом було серед чужого моря. Нам відомі випадки примусової, себто з допомогою фізичної сили, репатріації українців з Англії до СССР. До Англії українців перевезено чи то разом з поляками, які служили в німецькій армії і попали до полону альянтів, чи також з москалями-власовцями, яких вивожувано тисячами »на родіну«. Українців, як таких, тоді тут не знали, ніколи про них не чули, а тому дивними і незрозумілими були для англійців домагання українців трактувати їх, як окрему національну групу. Їм поставлено ультиматум — вступити до польської армії, або виїхати до СССР. До польської армії могли вступити тільки українці з західніх областей України, що до війни були під польською окупацією. Українців зі східніх областей України не приймали, хоч багато було таких, що — рятуючись від повернення до СССР — хотіли вступити в польську армію, і деяка кількість це зробила, не зважаючи на заборону. Таким чином більшість українців, які дісталися до Англії, вкінці опинилася в польській армії, а інші, досить велика кількість, були репатрійовані до СССР разом з масою власовців.

З початком 1945 року на терені В. Брітанії було вже до тисячі українців, більшість з яких ще кілька місяців тому брала активну участь у визвольній боротьбі на рідних землях. Найважливішою рисою, на нашу думку, цих людей було вироблене почуття персональної і національної гідности і фанатична віра у слушність наших змагань і у власні сили українського народу. Люди, які мали можливість і щастя воювати чи працювати на рідній землі для визволення свого народу, позбулися раз назавжди почуття покори і меншевартости, які то риси так ретельно плекали у нашому народі його вороги і окупанти продовж століть. Тому, опинившись серед нових і незрозумілих обставин, без знання мови, звичаїв і законів даної країни, та зустрівшись із цілковитим незнанням і незаінтересуванням українською справою нового оточення, ці люди не зневірились, а навпаки, — зі запалом взялися до праці, може й не здаючи собі тоді справи, що кладуть основи під велику будівлю політичного, культурного і громадського життя української еміграції на цьому терені.

Перших кілька місяців 1945 року пройшло на взаємне відшукування себе по різних військових частинах, та на обмін думками про тодішнє становище і пляни на майбутнє. І коли влітку того ж року нав’язано контакт з кількома українськими старшинами УНР, які служили у польській армії, і в той час перебували у Лондоні, то відразу виринуло питання про організування українців у польському війську на легальній базі. До кінця 1945 року більшість українців у польському війську на терені В. Брітанії була зорганізована в установі, яка в січні 1946 р. прийняла назву »Союз Українців у В. Брітанії« (СУБ). В 1946 році до СУБ-у включилися і його підсилили українські вояки, які служили в польському війську в Італії, в т. зв. другому корпусі ген. Андерса, і які на протязі року прибули до В. Брітанії.

Біля пам'ятника Св. князю Володимиру в Лондоні. З фотоапаратом - ініціатор його встановлення

і автор цього нарису сл.пам. інж. Василь Олеськів. Фото 2011 р.

Масовий приплив української еміграції до В. Брітанії з Німеччини в 1947 р. вже застав тут існуючу установу, залеґалізовану в урядових чинників, з вибраним керівництвом, власним будинком, цілою мережею своїх відпоручників у терені, власною газеткою. Переїзд українських полонених з Ріміні в Італії до В. Британії і їх активна участь у СУБ-і завершили і скріпили будову, до якої підвалини дали тих кілька сотень перших українських поселенців з 1945 року.

Роки 1947 і 1948 позначилися великою організаційною діяльністю українців у В. Брітанії. За цих два роки зорганізовано більшість новоприбулих українців у рамках СУБ-у, число членів якого досягло 20 тисяч. Рівнорядно з організаційною працею почалося культурне життя окремих громад і таборів, яке треба було координувати і унапрямлювати. В той час починається також видавнича діяльність. Ще в 1946 році СУБ почав видавати на цикльостилі місячник »Наш Клич«, який згодом перейменовано на »Українську Думку«. Був це офіціоз Управи СУБ-у, в якому подавалося інформації про місцеве життя, комунікати, вістки зі світу тощо. Крім цього періодичного видання, СУБ видавав також окремі збірники, присвячені певним річницям чи подіям. Першим таким виданням СУБ-у була збірка рефератів і віршів під назвою »Спіть, хлопці, спіть«, присвячена пам’яті С. Петлюри і Є. Коновальця, яке появилося в травн. 1946 р. Редактором цього видання був П. Пігічин, а мистецьке оформлення зробив Т. Стадничук. Про дальшу видавничу діяльність СУБ-у тут писати не будемо, бо це окрема тема, яку варто комусь опрацювати.

«Український клич» і «Визвольний шлях»

Варто кількома словами спинитися над тим, як дійшло до двоторовости у видавничій діяльності в той час, коли більшість членів СУБ-у була однодумцями в основних світоглядових і ідейних питаннях, бо поряд із видавничою діяльністю СУБ-у постало згодом окреме видавництво, яке з часом розрослося у поважну українську інституцію.

Вже при першій зустрічі новоприбулих з України зі старими емігрантами, а також з деякими провідними діячами канадських українців, які в той час перебували в канадському війську на цьому терені, зарисувались поважні різниці в поглядах на визвольну боротьбу українського народу і на завдання наші за кордоном. Перші з них, що самі донедавна були активними учасниками всенародної боротьби українського народу за волю і незалежність, уважали цю боротьбу за доцільну й необхідну, а ціла праця української еміграції повинна бути скерована на допомогу українському народові у його важкій боротьбі, не залежно від того, чи така наша діяльність буде подобатися нашим господарям чи ні. Другі, себто деякі старші емігранти і деякі українці з Канади, були зовсім протилежних настанов. В першу чергу запримічувалася у них пересадна льояльність супроти сторонніх чинників, чи то польського командування, чи англійських властей, а в парі з тим необгрунтований страх перед якою-небудь політичною діяльністю. Відчувалося у них скептичне, неприхильне, а то й вороже наставлення до тогочасної боротьби, яка велася у великих масштабах в Україні проти нових московських окупантів. Все це для новоприбулих було незрозуміло ненормальне, великою мірою кривдяче, бо ж заперечувано чи знецінювано їхні найбільші ідеали, які стали змістом їх життя. Через це доходило часто до гострих дискусій і зударів чи то приватно, чи на громадському форумі. Все ж таки, щоб зберегти громадську єдність і співпрацю на форумі СУБ-у, прихильники Українського Визвольного Руху рішили вести свою політичну працю і пропагування визвольних ідей, ідей українського організованого націоналізму, окремо, не зв’язуючи їх зі СУБ-ом, що залишався чисто громадською установою. До такої децизії не мало спричинився і один факт, який доцільно згадати.

При кінці 1946 року ТП ОУН видав на цикльостилі для своїх членів журнальчик »Друг«, в якому найбільше місця присвячено боротьбі українського народу під час другої світової війни. Технічне виконання того журнальчика було зроблене в домі українських канадських вояків у Лондоні, на Сассекс Ґарденс, де в той час мешкало двох членів редколеґії »Друга«, у їх приватному помешканні. Це видання викликало цілу бурю серед деяких членів Управи СУБ-у (СУБ мав тоді свою канцелярію у тому ж домі), а найбільше серед деяких земляків з Канади, немов би зроблено якийсь великий злочин. Сотн. Б. Панчук і його співробітники зареаґували рішучо, а то й брутально, викидаючи на вулицю причетних до того видання людей, і зовсім неповинного д-ра Д. Донцова, який із виданням не мав нічого спільного. Дещо пізніше за цей »злочин«, хоч формально під іншим претекстом, був усунений із становища редактора »Української Думки« П. Пігічин. Цей інцидент, хоч яким прикрим був для членів і прихильників ОУН, не спричинився до їх виходу зі СУБ-у, чи хоча б послаблення їх праці у СУБ-і, який, зрештою, саме вони створили і фінансово удержували, як і не змінив їхнього лояльного ставлення до установи той факт, що, рік пізніше, припадково очолив її сотн. Б. Панчук, здекларований противник націоналістів. З цього факту повинні б зробити відповідні висновки декларативні українські демократи.

Опинившись справді »на вулиці«, без можливости пропагувати визвольні ідеї друкованим словом, українські націоналісти почали організувати технічні засоби для видавання власної газети. Питання це було дуже важке, бо матеріяльний стан наших людей був невідрадний; більшість з них перебувала у війську, одержуючи кілька шилінгів тижнево. Та й кількість українців була замала, щоб вдержати дві газети. Все ж таки вирішено видавати газету — тижневик під назвою »Український Клич« (Ukrainian Call), заснувавши для тієї мети формальне видавництво »Основа« (Osnova Publishing Company Limited, 3 a, Frederick Mews, London, S.W.I., пізніше: 25 a, All Saints Road, London, W.ll).

Членами-уділовцями того видавництва були: Г. Драбат, І. Булка, П Пігічин, В. Олеськів, В. Совінський, М. Фулавка, Богатирчук і один англієць — Поллярд. Два останні приступили до спілки з чисто торговельних мотивів, що великою мірою спричинилося до ліквідації підприємства після кількох місяців діяльности. »Український Клич« почав виходити друком в другій половині серпня 1947 р. і появлявся до половини березня 1948 р. Була це гарно оформлена, як на той час, газета, на чотирьох сторінках. Змістово була поставлена на високому поземі, насвітлюючи боротьбу українського народу за незалежність в теперішньому і минулому. Майже в кожному числі був куток англійською мовою, де подавалися основні відомості про Україну і її нарід. Головним співробітником газети був д-р Д. Донцов, який в той час перебував у Лондоні. До редакційної колегії входили П. Пігічин і Г. Драбат. Великим ентузіястом газети була сл. п. Ірена Збудовська, що вклала багато праці на початку її появи. Протилежно до анемічного змісту тодішньої »Української Думки«, органу СУБ-у, »Український Клич« гідно заступав інтереси українського народу, відверто говорячи про його боротьбу і ідеали. Своїм змістом »Український Клич« великою мірою спричинився до активізації українського життя на цьому терені, вщеплюючи почуття гордости із своєї приналежності до українського народу, почуття співвідповідальности за його дальшу долю і віру в перемогу. Велика шкода для цілої української громади у В. Брітанії, що ця газета перестала появлятись із-за матеріальних причин. Разом з закриттям газети, самоліквідувалось і Видавництво »Основа«.

Започатковану »Українським Кличем« інформаційну діяльність серед англійців відновлено знову в 1949 році виданням на цикльостилі двох чисел »Української Пресової Служби« (Ukrainian Press Service). З початком 1950 року почав виходити друком місячник «Українська Інформаційна Служба» (Ukrainian Information Service), якого вийшло 13 чисел. Продовженням УІС був «Український Обсервер» (Ukrainian Observer), видаваний з допомогою Української Вид. Спілки, що виходив від січня 1952 до вересня 1954 року (18 чисел). »У.О.« замінено квартальником »The Ukrainian Review«, видавцем якого є Союз Українців у В. Брітанії. Він появляється до сьогодні. З цього видно, що українці в Англії мали постійно англомовне видання, яким інформували англомовний світ про українські справи. До тих періодичних видань треба додати цілий ряд одноразових видань — книжок і брошур, а особливо видання Шотландської Ліги, що майже повністю були фінансовані українцями.

В час ліквідації »Українського Клича« вже існував на цьому терені »Визвольний Шлях«, перше число якого появилось в січні 1948 р. Правда, був це іншого характеру журнал, з іншим завданням і призначенням, як »У.К.«, і тому він не міг повністю заступити його, бодай спочатку. »Виз. Шлях«, суспільно-політичний місячник, видаваний пропаґандивною і суспільною референтурами ТП ОУН, був призначений для членів і симпатиків ОУН, а тому не був доступний для всієї громадськосте аж до 1950 року. Редагувала колегія, на правах рукопису. Друк цикльостилевий, об’ємом 16-58 сторін, а в 1950 році почав появлятись фототипічним друком від ч. 5 (32), за травень.

Щоб оминути долі лондонського »Друга«, »Визвольний Шлях« народився в дещо більш »романтичних« обставинах, бо перше і кілька чергових чисел друкувалися у бункрі, в старшинському таборі полонених біля Шербурн- ін-Елмет, далеко від ока, як тут не дивно, таки своїх людей-українців. Технічне оформлення кількох перших чисел »B.Ш.« досить бідне, бо не було в той час ані відповідного цикльостилю, ані навіть паперу. За те зміст журналу від його першого числа був на високому рівні. В ньому подавалися вишкільні матеріяли для піднесення політичної освіти членів, коментувалися світові події, подавано обширні інформації про боротьбу українського народу. Піонірами перших чисел »B.Ш.« були наступні старшини Української Дивізії: А. Микулин, Є. Попівський, Я. Рибалт, Б. Микитин, Б. Маців, В. Яворський, та інші, а ззовні — Г. Драбат, В. Олеськів, В. Василенко, які своїми статтями чи технічною працею, а в більшості одним і другим, розбудовували »Виз. Шлях.

Після кількох чисел, друкування »B.III.« перенесено до Лондону, де технічною справою зайнялися і безкорисно працювали П. Широкий, М.Терлецький, Г. Марків, з допомогою інших. Від травня 1950 до червня 1951 року (від чч. 5/32 до 6/45) »В.Ш.« друкувався фототипічним способом, об’ємом на 44 стор. З переходом на фототипічний друк він набрав вигляду й характеру нормального журналу і з того часу був поширюваний серед усієї української громадськості! у Вел. Брітанії.

З липня 1951 р (ч. 5/32) »В.Ш.« почав появлятися нормальним друком, спершу на 40 стор., а від ч. 11/62 (листопад 1952) — на 48 стор., аж до грудня 1953 р. (ч. 12/75). Почавши з квітня-травня 1951 року видавцем »В.Ш.« стає »Українська Видавнича Спілка« (УВС).

Після шістьох років безперебійного виходу у світ, з кінцем 1953 року закінчився перший великий етап у житті журналу »Визвольним Шлях«. З цією датою скінчився період його більш-менш льокального характеру. Почавши з січня 1954 р. »В.Ш.« почав появлятися книжковим форматом, спершу на 112, а згодом (січень 1955 р.) на 128 стор., плюс обкладинки. І в такому вигляді появляється він до сьогодні вже дев’ятий рік.

Перейшовши на книжкову форму, »В.Ш.« вийшов поза рамки і потреби виключно терену Вел. Брітанії, і став надбанням цілої української еміграції. Про його всеукраїнський характер свідчить факт, що він згуртував навколо себе понад сотню співробітників, розсіяних по цілому світі, що опрацьовують політичні, наукові, літературні й суспільно-політичні проблеми українського минулого, сучасного й майбутнього. Став він журналом вищої категорії, який своїм змістом і формою нічим не поступається подібним виданням державних народів. Під багатьма оглядами »В.Ш.« на цілу голову перевищує подібні журнали, що видаються українською мовою в т. зв. »суверенній« УССР, під наглядом окупанта. Тому не дивно, що він здобуває все нових читачів, особливо на заокеанських теренах, де перебуває більшість нашої інтелігенції, що доцінює вагу і потребу такого видання.

Перше число журналу "Визвольний шлях"

Сто книжок »В.Ш.« на протязі вісім з половиною років, це велике досягнення, неоцінений вклад у скарбницю української культури, яку так ретельно намагається знищити ворог на українських землях. З цього нашого спільного досягнення ми всі повинні бути горді – ті, що дописують до журналу, збагачуючи його зміст; ті, що в невідрадних умовах його друкують і адмініструють; ті що його розповсюджують; ті, що його купують і читають, як також ті, що матеріяльно його піддержують, хоч не завжди мають можливість його читати. Найбільші признання і подяка, одначе, належиться Шановній Редакції журналу, з особливим вирізненням незмінного головного редактора, Г. Драбата, який на протязі повних чотирнадцять років з подиву гідною посвятою виконує цей тяжкий і відповідальний обов’язок, та його найближчих співробітників — Я. Стецька, проф. В. Державина, Д. Чайковського, А. Микулина і ін.

З нагоди Ювілею »В.Ш.« належить згадати тих, що вже відійшли від нас у вічність, а які великою мірою спричинилися до піднесення поваги журналу, а саме — князя І. Токаржевського-Карашевича, проф. В. Щербаківського, яких праці ще й досі друкуються у »В.Ш.«, а також проф. П. Олійниченка.

Українська Видавнича Спілка

Після формальної ліквідації видавництва »Основа«, видавця »Українського Клича«, що мусіло статися через непотрібне партнерство у ньому сторонніх людей, видавці »Визвольного Шляху« знову опинилися перед проблемою легалізації журналу, щоб таким способом можна було легально пропагувати заступаючі журналом ідеї серед громадськості. Підготовчі заходи почались ще в 1948 році, але тому, що полонені ще перебували в таборах, під матеріальним оглядом час не був відповідний для збірки потрібних фондів. Щойно з початком 1949 року почалось полагоджування різних формальностей, виготовлення статуту, збирання пожертв серед однодумців. Перші формальні збори ініціативної групи відбулися в Лондоні дня 15 травня 1949 р., на яких вирішено обснувати підприємство під назвою Українська Видавнича Спілка (Ukrainian Publishers (Manchester) Ltd.), із закладовим капіталом 1000 фунтів. Осідком УВС мав бути Манчестер. До ініціативної групи належали: Р. Борковсъкий, В. Василенко, Є. Гарасимчук, Г. Драбат, Б. Микитин, В. Олеськів, В. Лаврський. До Дирекції були обрані: В. Яворський — головний директор, і Б. Микитин — директор і секретар УВС. На почесного Голову УВС запропоновано М. Калинюка з Манчестеру, яку то пропозицію він пізніше прийняв і допоміг багато в полагоджуванні різних формальностей на початку існування підприємства. На тих перших зборах намічено план праці В-ва, яке мало перебрати видавання »В.Ш.«, а згодом набути друкарню, де можна б друкувати свій журнал та інші видання. За осідок вибрано Манчестер тому, що в той час там було найбільше скупчення українців, а також приміщення на друкарню були дешевші, ніж у Лондоні.

Скоро після перших зборів, бо вже 27 червня 1949 р., УВС була формально зареєстрована у британських властей, як спілка з обмеженою запорукою, на підставі акту про компанії з 1948 р. Згідно з тим актом, кількість членів-уділовців такої спілки може становити максімум 50, що певною мірою пізніше ускладнило нам ситуацію, коли переведено збірку на уділи УВС. Це питання розв’язано так, що відповідна кількість жертводавців у даній місцевості уповноважувала одного з-поміж себе для репрезентації їхнього вкладу грошей у Видавництво. Таким способом зібрані гроші серед однодумців, а також вклади з інших надходжень, як, напр., з кольпортажі різних видань, за які кольпортери не брали винагороди, були записані на 50 уділовців, які досі, за малими виїмками, репрезентують вкладений капітал і є відповідальні за підприємство.

Та не зважаючи на інтенсивні заходи, не вдалося урухомити підприємства у Манчестері, хоч втрачено на це більше як рік часу. Вже навіть був куплений будинок, який пізніше виявився непридатним для такого роду підприємства, а найважливіше — не можна було дістати лінотипа, бо українські матриці, які можна було спровадити з Німеччини, мають іншу висоту (континентальну), а тому не надаються до англійських лінотипів. Спровадити лінотип з континенту не було за що. Тим часом до Лондону прибуло більше людей, тут постійно видавався »В.Ш.«, отже була відповідна творча атмосфера, тому вирішено перенести осідок УВС до Лондону. У зв’язку з цим рішенням постало питання про збільшення закладового капіталу, бо на самий будинок в Лондоні потрібно було кілька тисяч фунтів. Влітку 1950 року продано будинок у Манчестері і почались заходи набути відповідний будинок у Лондоні, а також збірки потрібних фондів. Під кінець 1950 року УВС вже була власником будинку на 28 Мінстер Роад, який набуто за 4500 фунтів, а відремонтовано за додаткових 1237 фунтів, так що балансова вартість цього будинку становить 5737 фунтів. На купно будинку затягнено приватну позичку, а також у будівельному Т-ві. В січні 1951 року до будинку на Мінстер Роад вже перенесено редакцію »В.Ш.«, а також туди перенеслась мешкати частина людей.

Будинок на 28 Minster Road

Для полагодження різних формальностей, на протязі семи місяців 1951 року відбуто троє Надзвичайних Загальних Зборів УВС, а саме: В дні 10.2.1951 в Манчестер, — для збільшення закладового капіталу з 1000 на 5000 фунтів, та їх розподіл на 50-ох уділовців. В дні 24.3.1951 в Лондоні — для зміни назви УВС (англійського тексту, з якого викинено слово »Манчестер«); для вибору Дирекції УВС, до якої увійшли: Г. Марків — голова, В. Олеськів, Р. Борковський, Б Микитин і В. Яворський — члени; тоді вибрано й секретаря УВС, В. Олеськова, що виконує цю функцію до сьогодні. В дні 12.7.1951 р. в Лондоні — для чергового збільшення закладового капіталу з 5000 на 7500 фунтів.

Маючи формальну сторінку наладнану, власний будинок, а також відповідну кількість грошей, почато реалізацію давніше намічених планів. Перш усього УВС формально перебрала видавання »Визвольного Шляху« (почавши від ч. 4-5 (43-44), за квітень-травень 1951). З днем 1 червня 1951 р. затруднено двох сталих працівників, а саме: Г. Драбата — як редактора, і Р. Борковського — як адміністратора »В.Ш.«. Платня для обидвох — по 5 ф. 10 ш. тижнево. Розпочато інтенсивні розшуки за відповідним лінотипом, який остаточно знайдено і куплено за 1100 фунтів. Лінотип американської марки, подібний на континентальні, отже відповідний для українських матриць, але непридатний для англійських, що знову ускладнило дещо справу, бо треба було переробляти деякі частини, щоб допасувати для одних і других матриць. Маючи лінотип, виринула проблема нового приміщення на друкарню, бо в будинку на Мінстер роад відмовлено дозволу на друкарню. Піднайдення такого будинку, його урядження і допровадження до ужитку забрало більше як рік часу. В половині 1952 року куплено будинок на 237 Ліверпуль роад, за 2000 фунтів, в якому приміщено лінотип, а згодом і цілу друкарню, яка існує тут до сьогодні.

Влітку 1952 року затруднено І. Гавриліва, який мав вечорами ходити на курси лінотипіста, а вдень працювати у Видавництві. Фахового лінотипіста чи друкаря у нас взагалі не було і треба було починати прямо з нічого. Згодом І. Гаврилів став керівником цілої друкарні, яким залишився до сьогодні.

Ми навмисне спинилися довше над першими роками існування УВС, щоб показати труднощі, які зустрічалися на дорозі до реалізації планів, і ту впертість та здетермінованість людей, що поборювали всі перешкоди. Можливо, що деякі з тих труднощів можна б було обминути, якщо б поодинокі справи полагоджували фахівці. У нас таких фахівців не було, а всі справи полагоджувано вечорами, або в суботи і неділі.

Після купна лінотипу, другого дому, де приміщено лінотип, і після затруднення першого лінотипіста, дальший розвиток УВС ішов уже без довших перебоїв і, в порівнянні до попередніх, без більших труднощів. В листопаді 1952 р. урухомлено лінотип і тоді вперше написано »В.Ш.« (ч. 11/62, 1952) на власному лінотипі, а рік пізніше, в листопаді 1953 року, склад і друк »В.Ш.« повністю перебрано до власної друкарні (почавши ч.11/74), яка вже була настільки обладнана, що з початком 1954 року почалось видавання »В.Ш.« книжковим форматом.

Перші загальні річні збори УВС відбулися 8 листопада 1952 р., на яких затверджено фінансовий звіт від початку існування підприємства, а також переобрано Дирекцію у попередньому складі. Головою до 15 лютого 1953 р. залишився Г. Марків, а після його виїзду з Лондону на цей пост вибрано Р. Борковського. Далі кожного року відбувалися загальні річні збори УВС, на яких затверджувано звіти, накреслювано пляни діяльности і вибирано Дирекцію. До цього часу відбулося 9 загальних річних зборів, 4 надзвичайні і, очевидно, основуючі збори, про які була мова напочатку. 4-і надзвичайні загальні збори відбулися 31. 10. 1953 р., на яких збільшено закладовий капітал із 7500 фунтів на 9200 фунтів, і таким він залишився до сьогодні.

По лінії друкарській за той час вишколено людей і згодом друкарня вже могла друкувати й праці інших. Друкувала і друкує: тижневик »Українську Думку« (орган СУБ-у), англомовний квартальник »Юкраїнієн Ревю«, місячник »Наша Церква« (орган Укр. Католицької Церкви), »Відомості УАПЦ«, »Юні Друзі«, двомісячник »Авангард« (орган ЦУ СУМ-у), »Сурмач« (орган ОбВУ), святочні картки, різні запрошення, програмки тощо. Крім цього час від часу друкує книжки, власні видання УВС чи інших, як, напр., для Фундації Ю. Клена в Канаді, д-ра П. Мірчука в США і т. д. Для виконання тої різнорідної праці, в друкарні працює постійно 5 досвідчених працівників (керівник друкарні, двох лінотипістів, один верстальник, один друкар), а також двох молодих учнів. Друкарня має два лінотипи (один новий, щойно куплений), плоску друкарську машину, друкарську машину »Гайдельберґ« (для менших і кольорових друків), друкарський ніж для обтинання паперу та інші, малі, друкарські приряди. Фальцювання і зшивання відбувається, поки що, в чужих друкарнях.

Основне завдання УВС — це власна видавнича діяльність, бо для цієї мети була заснована видавнича спілка. Крім »Виз. Шляху«, про який вже була мова, УВС видала кільканадцять книжок, напр., »Будні нашої епохи« (два томи) Л. Орлигори, »Страх« (два томи) О. Звичайної, »Героїчний театр« Н. Русоваі, »Енеїда модерна« Л. Полтави, »Смерть« Антонепка-Давидовича, »Під трьома окупантами« Мечника, »Люди підпілля« — збірка новель і оповідань крайових авторів, »Люборацькі« А. Свидницького, »Збірка статтей »Виз. Шляху«, »Українська партизанка« та інші. Підготовляє до друку »Під прапором С. Бандери« — новелі й оповідання з концтаборів, »Історію української культури« проф. В. Січинського, »Націоналізм« Д. Донцова.

Крім видавничої діяльности УВС веде представництво »Шляху Перемоги« (перед тим »Українського Самостійника«), »Українця« (вела до часу припинення його появи), »Мітли« та деяких інших книжкових видань »Українського Видавництва« в Мюнхені, ЛВУ в Канаді тощо.

Фінансова господарка УВС завжди пристосовувана до власної спроможности і є на здоровій базі. Це можливе тільки тому, що працівники В-ва завжди розуміли й розуміють його обставини і свої персональні потреби пристосовують до них. Платні працівників В-ва завжди були нижчі, ніж у подібних англійських підприємствах, і саме тому В-во не опинилось у важкій фінансовій кризі та впродовж років могло навіть заощадити певну суму на резервовому фонді. Як вже було сказано, закладовий капітал УВС становить 9.200 фунтів, а балансова вартість підприємства на день 31.5.1961 року, себто на день закінчення останнього фінансового року, становила 21.060 фун., з чого власністю УВС є 16.262 фунтів. З цього видно, що майно УВС за час її існування збільшилося на суму 7.062 фун. Господарка УВС здорова і тому є можливість далі поширювати обсяг її діяльности. В тому напрямку робиться відповідні заходи. Зокрема необхідним є набути відповідний будинок на В-во і друкарню і саме тепер В-во цей замір здійснює.

Будинок на 200 Liverpool Road - теперішній офіс Української Інформаційної Служби (правонаступниці УВС). Фото ХІХ ст.

Та найбільшою цінністю Української Видавничої Спілки є люди, її працівники, що за мінімальну заробітну платню, необхідну на прожиток, віддають всі свої сили і знання для здійснення завдань Видавництва; є її прихильники — співробітники і читачі »В.Ш.« та інших видань, які морально й матеріально підтримують УВС; є, врешті, і члени Дирекції, які безкорисно, без жодної матеріальної винагороди, керують Укр. Видавничою Спілкою і відповідають за неї.

При кінці подамо всіх тих людей, що були безпосередньо заанґажовані у праці УВС від початку її існування, на протязі довшого часу чи коротшого часу:

ДИРЕКЦІЯ: мґр Р. Борковський (діловий директор, роки 1951-1952, 1954- 1957); проф. В. Василенко (голова Дирекції, роки 1954-1957); Я. Деременда (діловий директор, 1953); І. Дмитрів (член, з 1957 по сьогодні); інж. М. Калинюк (почесний Голова, 1949); ред. І. Крушелъиицъкий (член, з 1957 р. по сьогодні); пор. Б. Микитин (член, з 1949 р. по 1956); інж. В. Олеськів секретар УВС, з 1951 р. по сьогодні); Г. Марків (голова Дир. і діл. дир., 1951-

1952 роки); проф. І. Ратушний (гол. Дирекції, 1953 р.); Б. Тарнавський (член,

1953 р.); Т. Федишин (член, 1954 р.); мгр П. Цимбалістий (член, з 1958 р. по сьогодні); пор. В. Яворський (діловий директор, 1949-1952 роки).

Секретарі УВС: пор. Б. Микитин (1949-50 рр.); інж. В. Олеськів (з 1951 р. по сьогодні)

КОНТРОЛЬНА КОМІСІЯ: інж. Т. І. Кудлик (голова, 1958 р.); Т. Федишин (член від 1958 р. до сьогодні, 1960 р. голова); М. Кунка (член, 1958-59 рр.); В. Деба (член, 1959 р.); М. Ткачук (член, від 1960 р. до сьогодні); д-р С. М. Фостун (голова, 1961 р.).

РЕДАКЦІЯ »ВИЗ. ШЛЯХУ«: Г. Драбат (головний редактор, з 1948 р. по сьогодні); проф. П. Курінний (Німеччина, редактор матеріалів УВАН, 1954 рік); Леонід Полтава (Франція, редактор Літер. Відділу від жовтня 1954 до червня 1955 р.); проф. д-р В. Державин (Німеччина, редактор Літературного Відділу від липня 1955 р. до сьогодні, тепер важко хворий); Микола Волинський (співробітник Редакції від липня 1956 до листопада 1957 р.); Дмитро Штикало (співробітник Редакції від травня 1957 до серпня 1959 р.), Данило Чайковський (заступав Гол. редактора в червні-лишгі 1960 р.).

АДМІНІСТРАЦІЯ УВС: Р. Борковський (діл. директор, 1951-52 рр., 1954-1957 рр., адміністратор В-ва від 1951 до кінця 1957 р.); В. Яворський (діл. директор від 1949 до 1952 р.); М. Білан (адміністратор від січня 1955 р. до сьогодні); Ю. Заблоцький (діл. директор від 1958 р. до сьогодні); Г. Марків (діл. директор у 1951-52 роках); проф. П. Олійниченко (працівник адміністрації від вересня 1952 до липня 1955 р.); М. Костюк (працівник від квітня 1954 до липня 1954 р.); Я. Деременда (діл. директор у 1953 р.); Б. Тарнавський (працівник від жовтня 1953 до лютого 1954 р.); Слава Драбат (працівник від грудня 1959 р. до сьогодні).

ПРАЦІВНИКИ ДРУКАРНІ: І. Гаврилів (керівник друкарні від 1952 р. до сьогодні); О. Музичка (лінотипіст від вересня 1954 р. до сьогодні); Є Гарасимчук (лінотипіст від жовтня 1953 до липня 1960 р.); М. Лащів (верстальник від жовтня 1955 р. до сьогодні); І. Мельник (друкар від січня 1955 до січня 1960 р.); П. Котлярчук (лінотипіст від лютого 1958 р. до сьогодні); В. Яєчник (друкар від лютого 1958 р. до сьогодні); М. Кудлик (верстальник від серпня 1954 до грудня 1958 р.); П. Ленківський (працював на лінотипі від грудня 1956 до вересня 1957 р.); І. Романюк (працював на лінотипі від липня до грудня 1954); І. Іванюк (помічник друкаря від грудня 1956 до серпня 1957 р.); Ю. Балабан (працював на лінотипі від квітня 1954 до липня 1954 р.); І. Хом’як (помічник друкаря від серпня 1957 до листопада 1957); М. Кльоцко (помічник друкаря від серпня 1957 до листопада 1957); М. Підлісний (помічник друкаря від червня 1960 до вересня 1960 р.); Г. Густ (учень від квітня 1960 р. до сьогодні); М. Дяків (учень від травня 1961 р до сьогодні).

Список співробітників і авторів статтей «Визвольного шляху»

На протязі свого 15-тирічного існування »Визвольний Шлях« подав нашим Читачам дуже багато матеріялів з різних ділянок – визвольної політики, науки, історії, економіки, мистецтва й культури, літератури, критики і т. п. Це праця багатьох Авторів і саме завдяки їм »Виз. Шлях« осягнув відповідний рівень справжнього суспільно-політичного й науково-літературного місячника. Відзначаючи 15-тиріччя журналу, подаємо список Авторів, що друкувались на його сторінках. Не всі з поданих Авторів, постійно співпрацюють у нашому журналі, але більшість із них упродовж довгих років були і є його Співробітниками. Обмежуємось лише списком тих Авторів, що друкували в журналі свої оригінальні праці, пропускаючи Авторів, праці яких були лише передруком у »Визвольному Шляху«. Не подаємо також авторів крайових матеріялів, бо вони також були передруком. Зазначимо лише, що цих вибраних авторів, праці яких ми передруковували — є понад 80. Щойно на основі списка наші Читачі зможуть зорієнтуватися, скільки Авторів дало свій вклад в розбудову журналу. Список Авторів подаємо абетковим порядком:

Алетіяно-Попівський Євген, проф. Андрієвський Віктор, д-р філос. Аркас Микола, Балицький Федір, Бандера Степан (+), єпис. Бачинський Євген, д-р Ба- чинський Леонід, Бедрій Анатолій, інж. Биковський Лев, мгр. Боднарук Іван, Бора Богдан, мгр. Борковський Роман, Буряківець Юрій, д-р Бучинський Дмитро, проф. Бойко Юрій, полк. Вальтер-Пенінський Микола (+).

Інж. Вараниця І., Василенко Володимир, д-р Васькович Григорій, проф. Ващенко Григорій, проф. Величківський Микола, д-р Винар Любомир, Вітошинський Борис, Волинський Микола, Володимир Р. (літ. псев.), д-р Во- ропай Олекса, Воскобійник П.

Інж. Гаврилів Ярослав, май. Галайда Юхим, Галичко Микола, Верес Микола, інж. Гласков В., Глід Степан (псев.), проф. Глобенко Микола (+), д-р Горак Степан, д-р Гриневич Ярослав, проф. Гирняткевич Дам’ян, проф. Григоріїв Ю., Ґеркен-Русова Н.

Данис Текля, Донський О., проф. д-р Державин Володимир, д-р Донцов Дмитро, Дорожівський Григорій, Драбат Григорій, Дуда М.

Проф. Єндик Ростислав, Ждан Михайло, проф. Сергій Жук, Журливий Ігор, Заблоцький Юліян, д-р Завадович Григорій (+), проф. Заверуха А., інж. Задорожний П., д-р Заклинський Мирон, Іванчук В.

Капітанчик А., Керч Оксана, проф. Килимник Степан, Кирпич Андрій, полк. Кисіль І., Кізко Петро, д-р Климишин Микола, Кобрин Юрій, д-р Княжинський А. (+), проф. Кованківський П., Корибутяк Степан (+), д-р Коропей Ярослав, Косик Володимир, Коцик Роман, Кравців Меланія, Кропив’янський Теодор, д-р Куликовський Дмитро, проф. Кульчицький О., о. д-р Курилас Богдан, проф. Курінний Петро, мгр Кухар Роман, д-р Кушнір Михайло, д-р Кушпета Омелян, інж. Кущинський А.

Лавриненко Михайло, мгр. Левкович Ізидора, Легіт Андрій, проф. Ленкавський Степан, інж. аґр. Лисенко Лука, мгр Листок А., проф. д-р Лисько 3., Лозовий І., проф. Ломацький Михайло, Лубська Ольга, Лукіяненко Марія (+), д-р Луців Василь.

Магома А., Мак Ольга, проф. Манайло А., Марунчак Петро, д-р Мелешко Ф., Мечник М., д-р Микулович Марія, Мироненко М., о. д-р Михальський А., проф. Міллер Михайло, проф. д-р Мірчук Іван (+), протоієрей М., проф. д-р Міщенко М., д-р Могильницький Роман, проф. Москаленко Андрій, Мурович Лариса, проф. Мухин Михайло.

Нагай С., Наддністровий І., Наумович Софія, проф. Оглоблин Олександер, Одрач Федір, проф. Олежко Юрій, д-р Олексіюк-Олесевич, Олійник П., проф. Олійниченко Панас (+), проф. Орелецький В., Орест Михайло, Орлигора Лев, Орестович Ф., ліц. екон.-фін. наук Ощипко Григорій.

Павлюк Михайло, Пеленський Зенон, проф. Плющ Василь, абс. акад. мист. Перебийніс Василь, Петляр О., проф. Полонсъка-Василенко Н., Полтава Леонід, о. Прийма Василь, Приходько С.

Радіан Степан, Ріпецький Нестор, проф. д-р Розгін Іван, інж. екон. Романюк Леонід, д-р Русов Юрій (+).

Савчак Володимир, проф. Савчук Павло, Самодин П., канд. екон. наук Селегень Галина, д-р Сенда К., інж. Сесь П., проф. Січинський Володимир, інж. Скрипник Микола, Славутич Яр, інж.-архіт. Сластіон Юрій, д-р Смалько Є., Степанківський 3., д-р Соколевич О., Стецько Ярослав, Стецько Слава, Стиранка Мирослав, Стюарт Дж. Ф., Терещук Петро, інж. Тис-Крохмалюк Юрій, проф. Титаренко Кость (+), кн. Токаржевський-Карашевич Іван (+), Трихрест Михайло.

о. протоіер. Фалько П., Федорченко В., ген. Фуллер Дж. Ф. Ц., Фурман Артур, Хміль Іван, Чайковський Данило, Чакабуко Дон (літ. псев.).

Інж. Шалдій Д., проф, Шанковський Лев, проф. Шаян Володимир, о. д-р Шевців Іван, Шпиль Іван (літ. псев.), Шептицька Софія з Фредрів, інж. Штепа Павло, Штикало Дмитро, мгр. Штогрин Дмитро, Шульга Лідія, Шульмінський Юрій, доц. д-р Шумелда Я., Шум Аріянда (літ. псев.).

Проф. д-р Щербаківський Вадим (+), проф. Янів Володимир, Яхненко Н.

Разом усіх Авторів — 182.

Крім праць українських авторів, у »Визвольному Шляху« надруковано багато матеріалів, особливо літературних, чужоземних авторів у перекладі українською мовою. Всі ці переклади оригінальні, зроблені нашими співробітниками (проф. В. Державин, М. Орест, О. Донський, Яр Славутич, д-р Дмитро Бучинський, Леонід Полтава, Роман Кухар, Слава Подільська, Микола Волинський, Федір Балицький, Юрій Тис, М. Трушевсъка, д-р Р. Кичун, інж. М. Скрипник, та інші) для »Визвольного Шляху«. Перекладна література в нашому журналі заступлена такими авторами:

Ш. Леконт де Ліль, Ш. Цвайґ, Массей Сяднов, Ґустав Тібон, Р. М. Рільке, Джовані Папіні, Дуту Мергелі, Отон Тоумі, Жорж Роденбах, Жозеф Фолліє, проф. Ватсон Кіркконел, Олександро Перез Люґін, Ернесто Ґіменез Каббалеро, Альфонс Доде, Хосе Марія Санчес-Сільва, Педро Ґарсія Суарес, Ангель Сааведра, Г. Гайне, Ф. Шіллер, Жан Жореас, Ілія Чавчавадзе, Акакі Церетелі, Стефан Ґеорїе, Альбер Камюс, Рапієль Еріставі, Джон Кітс, Ґріїоль Орбеліяні, Павль Дістельбардт, Нікольоз Бараташвілі, Рінальдо д’Аквіно, Олександре Абашелі, А. Кестлер, Олєґаріо Андраде, Хуан Доносо Кортес, Дж. К. Честертон, Теофіль Ґот’є, Е. Мікеляйтіс, Коте Макашвілі, Торнтон Ваилдер, Христо Ботев, Джозеф Конрад, Ортеґа-і-Ґассет, Александре Шаншіяшвілі, Важа Пшавеля, Джордж Орвелл, Карель Гінек Маха, Люї Маст, Джак Десден, Мерія Конопніцька, Макс Брод, д-р С. Граціян, Поль Валері, Д. О. Кервуд, А. Рембо, Томас Мур, Н. Ленау, Йоган В. Гете, ген. Табуї, Курт Віцель, Гийла Ілліес, Г. Е. фюн Бессер Ґаллегос Ромуль, Пйонтек Гайнц, Скрам Амалія, Кодо Е. Мартінез, Бернаді Франсуа, Мінко Марта, Оноре де Бальзак, Валері Поль, Петефі Шандор, Пов Енгар Елен, Сміс С. Франціс, Гертруда фон Ле Форт, Орчі, Шекспір Вільям, Жозеф Бедьє, Роберт Фрост, Герман Гессе, Гут ф. Гофмансталь, Карл Крольов, Ферман А., Франческо Петрарка, Джакомо Леопарді, Дж. Кардуччі, Ґабрієле д’Аннунціо, Вільям Блейк, Олфред Теннісон, Йосеф Вайн-гебер, Емілія Бронті, Джофрі Чосер, Бен Джонсон, Крістіна Россеті, Джон Мейзфілд.

Чужоземних Авторів — 93

Ha цьому й закінчуємо список Авторів, праці яких друкувалися у »Визвольному Шляху«. Ми не подали тут Авторів коротких приміток-завважень, деяких листів до Редакції, а їх теж назбиралося б кільканадцять. Всіх Авторів разом (в тому й передруки) — понад 380.

Щиро дякуємо всім, а зокрема нашим постійним Співробітникам, за їх великий труд і всебічну підтримку для »Визвольного Шляху«.

Джерело: Архів ОУН. Бібліотека. – Журнали. – «Визвольний шлях», 1962. – Кн.4-5/100. – С.516-529