Лондонська газета «Український Клич» - найменш вивчена сторінка в історії побутування ідей ОУН-УПА на еміграції. Нічого не знають про цей часопис навіть дослідники в Україні.

Газета проіснувала трохи більше як півроку – від кінця серпня 1947 до  початку березня 1948 року. Упродовж першого року випуску побачило світ  18 чисел, другого – 6 чисел. Усього – 24 чотиришпальтові числа.

Передумови постання

З’ява першого числа «Українського Кличу» 22 серпня 1947 року формально засвідчила, що в середовищі української еміграції Великої Британії з’явився справжній камінь спотикання. Йшлося про пошук спільної відповіді громади на одне болюче для кожного запитання:

- якими мають бути найперші обов’язки еміграції перед вимушено покинутою Батьківщиною, де по завершенні Другої світової Москва з новою силою стверджує свої порядки і нищить усе українське?

Не однозгідність у відповідях засвідчувала наявність двох підходів – поміркованого і радикального.

Першого дотримувалися представники так званої старшої еміграції. Їхній гурт формували здебільшого українці канадського походження, які воювали в складі канадських збройних сил на боці антигітлерівської коаліції. Аргументи їхньої позиції: справа повалення російського більшовизму в  Україні вже немає ніякої перспективи; ми достатньо натерпілися лихоліть і всяка політична діяльність, яка розколює сили всередині громади та веде до конфліктів із владою нового поселення, є вже недоречною.

Гурт прихильників другого підходу (їх називали новоприбулими)  складався з учорашніх вояків дивізії «Галичина», які організовано були переміщені на британські острови 1945 і 1947 двома великими групами. Одну  групу склали два батальйони молодих українців (до тисячі чоловік), що опинилися на Нормандському фронті війни в чужій Франції. Інша, більш численніша (до восьми тисяч чоловік) складалася з тієї частини армії «Галичина», яка доти, як Перша дивізія Української національної армії, була репатрійована до англійської зони окупації  й на цілих два роки розміщена (до прийняття рішення альянсів переправити всіх до Англії) в італійських таборах «Ріміні» та «Белярія»  [1].

Такої ж умовної «двоторовості» в започаткуванні громадського життя української еміграції на британських островах дотримується і один із активних громадських діячів «старої» еміграції, колишній «рімінівець» Степан Сарахман, спогади якого автор цих рядків записав у листопаді 2016 року під час Міжнародної науково-практичної конференції в Лондоні з нагоди 70-річчя Союзу Українців у Великій Британії [2].

Степан Сарахман

Усі ці кілька тисяч молодих чоловіків ще донедавна були активними учасниками всенародної боротьби українського народу за волю і незалежність. Вони пережили справжнє пекло, ведучи нерівні бої на обидва фронти і втратили на очах сотні й тисячі своїх побратимів. Вони від початку мали сильне бажання скоріше здобути незалежність України, очистити рідний край від двох страшних пошестей – червоного комунізму і коричневого фашизму. Переживши на чужині довгі місяці принижень полону й нервового очікування своєї подальшої долі, мали певність, що мусять незабаром повернутися додому для продовження розпочатої боротьби за волю. Тому й укорінилося в свідомості глибоке переконання в тому, що громадська праця української еміграції повинна бути скерована передусім на допомогу Рідному Краєві, - не залежно від того, чи така діяльність буде подобатися владі країни нового перебування, чи ні. Тому й реагували так болісно на відмінні погляди у цій болючій для них справі. 

Недвозначна позиція цієї частини новоприбулих британських українців до старших, поміркованих, земляків  чітко проглядається ось у цих словах одного з очільників радикального крила Володимира Олеськіва:

«У першу чергу запримічувалася у них пересадна льояльність супроти сторонніх чинників, чи то польського командування, чи англійських властей, а в парі з тим необґрунтований страх перед якою-небудь політичною діяльністю. Відчувалося у них скептичне, неприхильне, а то й вороже наставлення до тогочасної боротьби, яка велася у великих масштабах в Україні проти нових московських окупантів. Все це для новоприбулих було незрозуміло ненормальне, великою мірою кривдяче, бо ж заперечувано чи знецінювано їхні найбільші ідеали, які стали змістом їх життя. Через це доходило часто до гострих дискусій і зударів чи то приватно, чи на громадському форумі» [3].  

Щоб зберегти спокій у громаді й не завадити формуванню  Союзу Українців у Великій Британії, як єдиної громадської організації емігрантів, учорашні дивізійники  все ж не полишили її ряди, але стали осібно від СУБу пропагувати серед однодумців вистраждані ними в боях ідеї українського організованого націоналізму. Виникла думка заснувати для цього спеціальний журнальчик. Придумали йому й добру, нейтральну назву - «Друг».  При кінці 1946 року видали на циклостилі у кількох примірниках перше його число. Було в тому числі кілька матеріалів про боротьбу ОУН-УПА на два фронти.

Для цивілізованого суспільства усе, що робиться на ґрунті демократичних принципів, не викликає спротиву чи заперечень у громади, чи тим більше  її керівництва. Однак в українських реаліях, хоча й пересаджених на чужий ґрунт, як засвідчує історія, все виявлялося навпаки. Реакція керівництва СУБ, у приміщенні якого  кілька учорашніх дивізійників займалися редакційною підготовкою цього саморобного журналу, нічим не відрізнялася від реакції більшовицьких начальників у далекій Україні. Далі варто процитувати слова одного із творців цього журналу В. Олеськіва:

«Це видання викликало цілу бурю серед деяких членів Управи СУБ-у, а найбільше серед деяких земляків з Канади, немов би зроблено якийсь великий злочин. Сотн. Б. Панчук і його співробітники зареаґували рішучо, а то й брутально, викидаючи на вулицю причетних до того видання людей, і зовсім неповинного д-ра Д. Донцова, який із виданням не мав нічого спільного. Дещо пізніше за цей «злочин», хоч формально під іншим претекстом, був усунений із становища редактора «Української Думки« П. Пігічин» [3].    

Виглядає так, що перша реакція управи СУБу, як єдиної на той час  громадської організації українців у цій країні, не була адекватною на цю подію. Замість спокійно сприйняти факт появи нової газети земляків та зосередитися на  вдосконаленні змісту своєї, управа цієї організації активно пішла в наступ на конкурентів. До того ж, у хід пішли прийоми, які не були властивими для демократичного суспільства, в якому опинилися емігранти з України.

Василь Олеськів

Ось переконливі цитати, які підтверджують цю думку. Більше того, засвідчують неприховану нетерпимість до іншого підходу в розв’язанні нагальних питань громадського життя, огульність критики, бажання надати суперечці публічного характеру:  

«Ми тут бідні і матеріальні засоби наших людей замалі, щоб дозволити  удержування двох часописів. Тим часом знайшовся «гурток українців у Лондоні», як про себе пишуть видавці «Українського Кличу», який узнав, що нині настала пора творити новий часопис і закликав усіх «гуртуватися довкола «Українського Кличу»…

«Хто є цей гурт українців - невідомо… Чому треба гуртуватися довкола цього часопису – теж невідомо, бо гуртуються люди в організаціях».

«Своїм змістом 1. 1 УК не дав нічого нового, про що вже наш часопис раніше писав»...

«Отаманія була і є прокляттям українського суспільного життя. Виявом цієї отаманії і є поява «Українського Кличу». Й тому ми не можемо привітати появу цієї газети в українській мові на наших теренах, як це нормально належало зробити» [4].

Правильно вказавши на одну із задавнених хвороб українського суспільного руху – отаманію – автори цього невиправдано гострого матеріалу самі уподібнилися до тих отаманів, які вважали, що тільки їхні думки та дії є цілковито правильними, інших не може бути. Натомість, як відомо, здорова конкуренція – завжди творить сприятливий ґрунт для результативнішої праці. 

Прикре непорозуміння зі спробою випуску журналу «Друг»  сприяло тому,  що від 1947 року на пресовому і видавничому полі українців Великої Британії з’являється осібна ділянка, із чітко окресленим змістовим акцентом – пропагування ідей українського національно-визвольного руху  та українського організованого націоналізму. Дещо пізніше це призведе до реєстрації в Лондоні ще однієї громадської інституції українців -  підприємства під назвою «Українська Видавнича Спілка» (Ukrainian Publishers Manchester LTD.).

А поки що  першим паростком того руху волею обставин судилося стати новій газеті, що отримала назву «Український Клич».

Творці газети, програмні цілі

            Що стояло за появою нової газети в початкову пору формування організованого життя громади?

Чим це було викликано?

Як відбувалося становлення ще одного періодичного видання коштом самих українців за умов, що й на випуск першого бракувало коштів?

Що відмінного проглядається в змістовому наповненні «Українського Кличу від «Нашого Кличу» та послідовниці останньої – «Української Думки»?

Спробуємо пошукати відповіді на ці запитання, взявши в основу підшивку часопису, маловідомі архівні матеріали та спомини безпосередніх учасників тих процесів, які авторові вдалося записати під час недавнього наукового стажування у Великій Британії. 

За тодішніми законами Великої Британії, для заснування того чи того періодичного друкованого органу ініціативній групі слід було мати конкретного видавця із переліком прізвищ уділовців, первинним статутним капіталом та самим статутом діяльності.

Так улітку 1947 року постає видавництво «Основа» як товариство з обмеженою відповідальністю (Osnova Publishing Company Limited). Реєструється воно за адресою: 3 a, Frederick Mews, London, S.W.I.

Сучасний вигляд будинку за адресою: 3 a, Frederick Mews, London, S.W.I.

Пізніше ця адреса була змінена:  25 a, All Saints Road, London, W.ll. Засновниками-уділовцями цього видавництва стали семеро українців: колишній редактор «Нашого Кличу» П. Пігічин, а також  Г. Драбат, І. Булка, В. Олеськів, В. Совінський, М. Фулавка, Богатирчук і один англієць (Поллард).

Співредакторами газети затверджені П. Пігічин та Г. Драбат. Активним її творцем на початковому етапі була Ірена Збудовська. А за головного журналіста було запрошено доктора Дмитра Донцова. Редакція та адміністрація розмістилися за такою адресою: Osnova Publishing CO., LTD., 25a All Saints Road, London, W. 11.

«Український Клич» помітно відрізнявся від свого попередника «Нашого Кличу», що розмножувався на примітивному циклостилі. Тут відразу почали випускати газету високим друком, з якісними ілюстраціями. Розмір газети формату А-3 на чотири шпальти.    

У першому числі (від 22 серпня 1947 року) довідуємося таку узагальнену службову інформацію про цей новий друкований орган українців: тижневик українців у Великій Британії, редагує колегія, видає видавництво «Основа». Умови передплати: на рік - 1 ф. 2 шил., півроку – 11 шил., 3 місяці – 6 шил., поодиноке число – 6 пенсів. Подавався і цінник за оголошення: дрібні оголошення – 3 пенси за слово, на одну шпальту -  1 фунт і 2 шил.

Про що йшлося в першій передовій?

         Звернення до читачів лаконічне – всього лиш на одну колонку. У ній – болісні фрази про десятки тисяч переселених на британські острови, тяжку долю емігранта та віра в майбутнє. Що потрібно для біженців? – запитує автор передмови. І відповідає: усвідомити своє минуле, знайтися в незвиклих для себе обставинах, об’єднатися спільною думкою заради майбутнього. З цієї причини, на думку редакції, вони потребують мати свій друкований  орган. «Український Клич» – перша спроба в цій країні такого часопису, який прагне відповісти цьому завданню.

Передова закінчується думкою, що українська преса на чужині «повинна заняти відповідне положення серед преси східноевропейських народів» та обіграним від назви газети закликом до єднання: «Кличемо лучитися коло нашого Клича! Кличемо підтримувати його. Кличем допомагати йому!» [5].

Григорій Драбат

         У тому, що редакція нової газети створювалася з добротворчими цілями, з намірами об’єднувати громаду, а не з’ясовувати прилюдно групові чи особистісні стосунки, засвідчує і заклик до читачів, який пролунав у другому числі: «активно вступати в СУБ (Союз Українців Британії – М. Т.) і підпирати цю установу».

Акції з компрометації часопису

         Утім, як з’ясувалося, у керівників протилежного крила громади налаштування виявилося цілком протилежне.

По таборах українських біженців певні особи стали вести проти видавництва «Основа» та нової газети агітаційну роботу. І на це не змогла не зреагувати редакція «Українського Кличу». У третьому числі від 7 вересня  на першій шпальті вміщується звернення «Від видавництва» [6].

Удруге повідомляючи своїм читачам про такі недоречні кроки своїх опонентів, редакція дає їм таку оцінку: «Таким своїм поступуванням, стараючись підкопати наше  видавництво…, ці людці приносять шкоду цілому українському загалові. Стає ясним, що не для загального добра, а для власних, ворожих українській справі, цілей вони ведуть цю киринну роботу, тому ми перестерігаємо наших читачів та прихильників перед того рода людьми» [7].    

         Газета посилається на «розгромний» матеріал в останньому числі серпня правонаступниці «Нашого Кличу» - органі СУБу «Українська Думка», який від імені управи цієї організації підписали Панчук і Бура. У цьому матеріалі звучали такі звинувачення на адресу «Українського Кличу»:

- часопис є «анонімним»;

- автори статей підписуються ініціалами;

- під адресою, яка є осідком видавництва, знаходяться  дотепер чужі, не українські чинники;

- нікому не відомо, хто стоїть за видавництвом «Основа»;

- видання «Українського Кличу» є «отаманією»;

- не було потреби починати новий часопис, бо він не дав нічого нового ніж те, що писав уже наш часопис «Українська Думка».

         Цікаво, що і в цьому випадку редакція проявила коректність, такт, холоднокровність. Головний посил такої відповіді міститься ось у цьому абзаці: «Можна було сподіватися атаків на наше Видавництво зі сторони ворожих українцям чинників, але поборювання української  преси таки українцями, - це  якраз дуже нездоровий прояв, який заскочив не тільки нас, але й загал українського  громадянства в цій країні» [7].  

         Позиція редакції й надалі базувалася на викладеній у першому числі  головній програмній тезі цього маленького колективу однодумців: виражати інтереси всієї громади і в жодному разі не займатися «газетною сваркою» на шпальтах часопису. І все ж закиди опонентів вимагали конкретних пояснень. Вони з’явилися в наступних пунктах:

1. Про «чужинецькі елементи» в адресі видавництва: зазначена на шпальтах чисел – це адреса друкарні, в якій друкується «Український Клич»: і вона та ж, де також друкує свої різні замовлення і СУБ.

2. Про підписи під замітками. Автори статей підписуються своїми іменами, бо ініціалами - так само як це було прийнято на початках в інших емігрантських газетах, і як це практикує і «Українська Думка».

3. Про критикантів. М. Бура підписався «за Управу СУБу». Однак більшість із членів СУБ про це довідалися після виходу газети. Це і є кращий вияв отаманії.

4. Про те, що «Українский Клич» не дав нічого більше нового, ніж «Українській Думці». Це також є неправдою. Адже «Український Клич» у поле зору взяв повстанську акцію в Україні проти чужої окупації. Про це широко пишуть часописи англійські, американські, німецькі, польські, чеські, французькі. Про це мало не щодня говорить чужинське радіо. Однак цієї теми уникала «Українська Думка».

         Змістові акценти публікацій

         Які теми хвилювали творців часопису?

Із чим вони приходили з кожним новим числом до читачів, прагнути зацікавити й за рахунок цього розширити їхнє коло?

Уважно ознайомимося із кількома збереженими числами цього унікального часопису.

Центральне місце першої шпальти першого числа займає фото красивої дівчини із заголовком матеріалу про неї «Свіжа могила», що його написав Василь Олеськів. Це нарисова розповідь про колишню активну учасницю одного з підпільних підрозділів УПА в Україні, члена ОУН Ірену Збудовську. Опинившись на еміграції в Німеччині, вона організовувала культурно-освітні заходи в таборах укр. полонених. До Англії прибула в числі перших добровільних робітників. Знаючи мови, змогла швидко  налагодити зв’язки з  англійським суспільством. Стала членом кількох чужинських жіночих організацій, де взялася гаряче відстоювати інтереси українських жінок-біженок. Організувала український хор, залучила молодь до пластунської спілки. А у вільний час… писала вірші і прозу [8].  

На завершення розповіді про цю талановиту українську патріотку, що так рано пішла з життя й одиноко похована в чужій землі далеко від рідного дому редакція вміщує її оповідання «Невинна кров», завершення якого переходить на наступне число. А скільки б ще могла зробити ця одержима молода людина, якби не передчасна смерть…

На думку редакції,  читачі мають знати своїх героїв  задля того, щоб наслідувати кращі їхні бійцівські риси характеру й за будь-яких житейських обставин не здаватися, а йти вперед з вірою і добротворенням. 

Вміщена фотографія героїні розповіді не була єдиною в газеті. Цікаві світлини чи малюнки знаходимо  щономера. Скажімо, репродукція картини В. Стадничука «Вечір на Воркуті», фотонариси з життя в таборах, де первинно були поселені українці. 

Таким лейтмотивом наповнена в цьому числі й добірка матеріалів під рубрикою, що стане надалі постійною. Назву її запозичили з твору Олександра  Довженка, який згодом заборонив сам Сталін, - «Україна в огні». Факти до цієї добірки були вибрані зі свіжих західних газет, зокрема «Америка» та «Zalcburger Nahrihten». Тут ідеться про бої підрозділів УПА з радянською армією між Прутом, Дунаєм і Дністром; про повстання проти московської окупації в Бессарабії; про  смертний присуд військового суду  Варшави 32-м членам УПА «за приналежність до української потайної організації, яка бореться проти Польщі за створення української влади на терені Польщі»; про перебування в радянських концентраційних таборах  14870 політичних в’язнів.

Щодо нових порядків, які по війні стали запроваджувати владні посадники у західноукраїнських областях, то для висвітлення цієї теми редакція започаткувала рубрику «На нашій, не своїй землі». Проблематику цю увиразнювала ще одна рубрика - «Вісти з України».  

Помітнішими ставали огляди чужинських газет, де в різних контекстах були згадки про Україну і українську справу. Здебільшого такі огляди-хроніки вміщувалися під рубриками «З чужих газет» та «Голоси англійської преси».

З кінця вересня друга рубрика стає провідною. Її змістове наповнення свідчить: у редакції була людина, яка добре знала англійську мову  й ретельно відшукувала в різноманітній британській пресі все те, що мало відношення до теми «українське питання», та готувала до друку. У цих звітах частина повідомлень стосувалася подій в Україні, інша частина – подій довкола облаштування українських емігрантів у Великій Британії.

Ось як подавалася ця інформація для українського читача в добірці «Про Україну і українців» (стилістику текстів збережено):

«Глазгов Геральд» повідомляє про загрозу врожаю на Україні, особливо для цукрових буряків.

 «Глостер Джорнал» доносить, що до Англії мають приїхати до 5 тисяч українців і балтів з американської смуги Німеччини для праці в бавовняних фабриках Лянкаширу та в Йоркшарських вовняних верстатах» [9].

         Окремий тематичний напрямок формувався  в матеріалах рубрики «Українці у Великій Британії».

Не можна випустити з уваги статтю на дві колонки цілої шпальти Д. Шалдія «Організуватися» (число 4). З огляду на збільшення кількості українців у Англії, наголошує автор, громада мусить відповідально віднестися до розв’язання низки нагальних питань. З-поміж них виділяються найголовніші: творення українського середовища на чужині через об’єднання довкола  громадських організацій, показ себе перед чужинцями як представників самодостатньої і культурної нації, виконання свого святого обов’язку перед Рідним Краєм [10].  

Такі обов’язки, на думку автора, можна виконати лише тоді, коли       

з’єднаємося в одну міцну українську спільноту в Англії. А для цього слід розбудовувати національні установи, заклади, осередки, гуртки і товариства,  які виправдали себе на Рідних Землях (Просвіти, Січі, Пласти). Це те, що втримало від розладу і духовної деградації та зневіри тисячі юнаків і молодих чоловіків із дивізії «Галичина», які місяцями чекали присуду цивілізаційної Європи в наметових таборах під палючим сонцем Італії в Ріміні та Беллярії. Тут, на новому місці, належить розбудувати мережу освітніх, культурних, релігійних та видавничих осередків.

Про важливість не допустити внутрішніх чвар та конфліктів у статті написано так: «У розбудові  нашого суспільного життя в Англії мусять бути відкинені всякі внутрішні непорозуміння на ґрунті походження, ідеології чи партійності. Мусимо взяти приклад з англійців, які уміють шанувати погляди й переконання кожної людини, а в першу чергу дбають про себе, як про націю і державу. Лише такий підхід – культурний та інтелігентний – може бути в розв’язання цього питання».

 Логічним продовженням теми сприймається стаття Василя Шаварського «Привіт тобі, англійська земле» (число 5). Це схвильовані рядки про переживання і сподівання українського емігранта, який ступив уперше на англійську землю з корабля. Автор переконаний у тому, що земляки, які прибули сюди раніше, покликані допомогти новачкам влаштуватися на перших порах. Останні ж не мусять скласти руки. Зарекомендувати себе і перед чужинцями, і перед своїми варто тільки  працею в поті чола як однією з кращих українських чеснот».

Звернімо увагу на кінець статті: «Вітай, вільна англійська земле! Ми прибули до тебе як робітники, а віримо, що відійдемо, як прапороносці  демократії, щоб заткнути  полум’яні прапор и свободи там, де їхнього лопоту з тугою вижидають міліони людей!» [11].

Отож, більшість емігрантів з України вірили, що приїхали вони сюди на тимчасово і мусять вернутися на Батьківщину, як тільки настануть для цього певні умови.

Цікаво читати сьогодні, через більш ніж шістдесят літ, суху газетну хроніку, за якою проглядається життя українців перших місяців їхнього перебування на чужині у всіх його вимірах – на роботі, вдома, в громаді. Ці скупі рядки дають відчути пульс епохи, яка відійшла, але яка загартувала земляків, ствердила їх, не дала можливість асимілюватися чи розгубитися в чужому середовищі.

Ось лише кілька фрагментів тієї хроніки:

«З життя української групи в Маркет Гарборо» (число 1):

 У таборі Гарборо, густо заселеному українцями, активно ведеться культурно-освітня робота. Організовано виставку вишивок рушників та сорочок із рідного краю.

«Українці в Гуль»  (число 3):

 У це портове місто в Англії, куди прибуває транспорт із Німеччини, приїхало багато українців. Живуть у переходовому таборі. Українці разом із прибалтами організували загальнотаборову виставку народних умільців.

«Повернімо славу українського мистецтва» (число 3):

У поселенні Мальвери, де розміщено український табір, українці дали концерт. Виступив хор і танцюристи.

            Літературна тематика представлена здебільшого першими пробами пера самих читачів. Більшість із поетичних і прозових творів, що вперше побачили світ із благословення цієї газети, проникнуті тугою за Батьківщиною, патріотичними устремліннями героїв.

         Кілька прикладів.

         Вірш Богдана Жарського «Молитва» написаний у формі прохання до Богородиці Діви Марії повернути емігрантів «у свій милий край». Вірш Богдана Бори «Голубіє мені Україна» повертає читача на покинуту далеку Батьківщину. Всеволод Лисівич просив оцінити його повість «Тюремний блокнот», а редакція підготувала до друку уривок з неї під назвою «Зустріч». 

         З’являлися й перші рецензії чи короткі анонси на книги, видані на чужині. Друкувалися вони під рубрикою «З нових видань».

         Оскільки видавцем «Українського Кличу» було видавництво «Основа», тому закономірно, що редакція стала першим літописцем  цього видавництва. 

З першого числа дізнаємося, що «Основа» вже випустила в світ  першу книгу. Нею став «підручник до науки англійської мови». Він «приступно писаний, обіймає найважніші правила англійської граматики, слова та корисні пояснення».

Подаючи таку інформацію у першому числі, редакція наголошує, що головне завдання всіх емігрантів  в Англії - вивчення мови цієї країни. І книжка ця допоможе зробити перші кроки в цьому. Ціна примірника – 2 шил. і 2 пенси, з поштовою пересилкою – на 7 пенсів дорожче. При замовленні 50 примірників кольпортеру надавалася двадцятивідсоткова знижка (так званий опуст ціни).

Петро Пігічин

Видавництво брало для продажу і книги інших видавців. З оголошення в газеті (четверте число) вміщено перелік таких книг. А що ж пропонувалося для читання українською щойно прибулим емігрантам? Ось перші шість книг, які можна було набути у видавництві «Основа»:

Всеволод Листович. Галя. (Оповідання про боротьбу УПА на українських землях).

О. Данський. Хочу жити (образки з німецьких концтаборів). 163 с. 5 шил.

Чайковський А. За сестрою. Історичне оповідання. 68 с. 2 шил. 6 пен.

Франко І. Коли ще звірі говорили. Народні байки. 64 с. 2 шил.

Цікаві витинки з матеріалів інших рубрик:

         З рубрики «Особисте»: Друже Вітек. Чекаємо на вістку від тебе. Друзі Галендфорбу.

З рубрики «Листи до відбирання в редакції»: Олег Хопитецький надіслав листа пані Хопитецькій. Зайдіть до редакції.

З рубрики «Праця»: Три українки шукають працю домашньої прислуги. Зголошуватись у редакції.

З рубрики «Знайомства»: Самітний українець, ремісник, бажає пізнати свідому молоду дівчину, з-поміж українок, що приїхали з Німеччини. Зголошення до редакції під назвою «Ярополк».

Суспільно-політичні орієнтири

Незважаючи на те, що «Український Клич» не раз заявляв, що є газетою всієї української спільноти, політичні пріоритети  редакції як виразника ідей ОУН-УПА проглядаються чи не в кожному числі.

Регулярною була добірка матеріалів «Україна в боротьбі», що вміщувалися зазвичай на першій шпальті. Тут ішлося про ситуацію довкола численних загонів УПА, які й на другому році після завершення війни не припиняли збройної боротьби проти більшовицького режиму в Україні.

Два приклади за літніми числами 1947 року:

У числі 3 замітка «Прорив УПА до Австрії»: «Відділи частин УПА, що прорвалися до Словаччини та Чехії, пробиваються до американської зони окупації, переслідувані радянськими військовими; з боями пройшли вже по чужій території 500 кілометрів».

У числі 5 нараховуємо аж п’ять публікацій на цю тему. Ось їхні заголовки: «Бої УПА в Західній Україні», «УПА в Австрії», «Частини УПА в американській зоні Австрії», «Чеська преса про УПА».

Підвищена увага редакції до цієї теми пояснювалася тим, що низка європейських періодичних видань про визвольну боротьбу українців писала тенденційно, оскільки часто послуговувалася брехливими  публікаціями московських та київських газет. «Український Клич» натомість  перекладав із західних газет чи радіо ті повідомлення, які подавали інформацію без коментарів, даючи можливість читачам самим оцінювати прочитане.

З посиланням на французьку «Фігаро» в четвертому числі подається замітка «Присуди смерти»: «Радіо Ляйпціг повідомило, що в Кракові закінчився  процес проти групи членів УПА. Вони обвинувачуються у вбивстві багатьох членів совєтської і польської армій та в підпалах двох місцевостей у Краківському воєводстві. Військовий суд  прийняв таке рішення: 7 чоловік – на кару смерти, 3 – на досмертну в’язницю, 5 – увезення від 10 до 15 років» [12].

В іншому повідомленні, з посиланням на кореспондента агенції «Ассошіейтид Пресс» наголошується, що «польський уряд не може собі дати ради з УПА і до помочі покликає російські та чеські війська». З’явився й огляд передач київського радіо про «ненависних бандерівців» та «зрадників емігрантів».

         Оригінальною з точки зору творчого підходу автора, захованого за криптонімом Д., вийшла розлога публіцистична стаття «В землю обітовану» (число 5). Йдеться в ній про найбільшу за всю історію від татарщини еміграцію з України. Цитується поема Івана Франка «Мойсей», а також міркування Тараса  Шевченка про житейську Долю та Віру, явище українського лицарства, яке описував Гоголь, уривки з творів Лесі України про омріяний «рай» на чужині [13].

         Багато місця відводилося публікаціям на молодіжну тему. Візьмемо для прикладу статтю «До студентського з’їзду» (число 4). Нагадуючи читачам, що 21 вересня  в Лондоні відбудеться з’їзд українських студентів зі всієї Великої Британії, газета акцентує увагу на такому: «Не раз чуються голоси, що студентство має «лише вчитися» й «не займатися політикою». В Англії, де кожна політична партія дбає передусім про політичний вишкіл своєї молоді, подібних голосів не почуєте. І наша молодь не була б молоддю, коли б її не цікавили пекучі проблеми нашого і світового політичного життя» [4].    Далі в статті подається огляд політичної активності молоді в Україні на початку ХХ ст., коли новоутворену  РУП (Революційну  Українську Партію) «винесла на плечах молодь», коли молодими долями писалася історія Крут, Базару, СВУ.

         Порушувана на шпальтах «Українського Клича» тематика, її наступальність,  публіцистичність, яка була особливо помітною в порівняні з «Українською Думкою», припала до душі багатьом читачам. Наклад активно розходився. Редакція отримала низку прихильних відгуків. Ось типовий, надрукований за дорученням колишніх українських вояків-старшин у числі 3 під рубрикою «Із листів до редакції»:  «З великою радістю та задоволенням ми, українські старшини, вітаємо появу часопису  в українській мові «Український Клич». Велика й пекуча проблема українського друкованого слова в Англії  сьогодні відчувається найбільше… Віримо: наш часопис УК стане вогняною трибуною відвічних українських ідей та інформатором про нашу святу боротьбу, як також об’єднуючим чинником української  еміграції».

Ці тези стали своєрідним продовженням  чи уточненням подальшої редакційної програми, яка не була чітко викладена в першому числі. 

***

         Історія  «Українського Кличу» була короткою: 24 числа за більш ніж піврічний переломний період формування української громади  на британських островах. Але місце її в історії не лише діаспорної преси, а й  української еміграції в цілому важко переоцінити й сьогодні.

Першим високу оцінку цій газеті дав свого часу безпосередній учасник того пресотворення  В. Олеськів: «Своїм змістом «Український Клич» великою мірою спричинився до активізації українського життя на цьому терені, вщеплюючи почуття гордости із своєї приналежности до українського народу, почуття співвідповідальности за його дальшу долю і віру в перемогу. Велика шкода для цілої української громади у В. Брітанії, що ця газета перестала появлятись із-за матеріальних причин» [15].

Останнє число «Українського Кличу» вийшло на початку березня 1948 року.  Разом із припиненням випуску газети самоліквідувалося і видавництво «Основа».

Література:

1. Детальніше про це в кн.: М. Тимошик. Українська книга і преса в Італії: Монографія. К.: Наша культура і наука, 2015. С. 116-131. 

2. Сарахман С. Мої спогади про початки українського громадського життя у Великій Британії. Архів автора. Тека «Степан Сарахман».   

3. Олеськів В. Короткий шлях розвитку «Визвольного Шляху» і «Української Видавничої Спілки». Визвольний Шлях (Лондон). 1962. Ч. 4-5. С. 518.  

4. Нездорові прояви. Українська Думка. 1947. 30 серп. 

5. До читачів. Український Клич. 1947. Ч. 1. 

6. Від видавництва. Український Клич. 1947. Ч.2.

7. До читачів. Український Клич. 1947. Ч. 4.   

8. Свіжа могила. Український Клич. 1947. Ч. 1  

9. Про Україну і українців Український Клич. 1947. Ч. 5.

10. Шалдій Д. Організувалися. Український Клич. 1947. Ч. 4.

11. Шаварський В. Привіт тобі, англійська земле. Український Клич. 1947. Ч. 5.

12. Присуди смерти. Український Клич. 1947. Ч. 5.

13. Д. В землю обітовану. Український Клич. 1947. Ч. 5.

14. До студентського з’їзду. Український Клич. 1947. Ч. 4.

15. Олеськів В. Короткий  нарис розвитку «Визвольного Шляху» і «Української Видавничої Спілки». Визвольний Шлях. 1962. Кн. 4-5. С. 520.