Люди Павлокоми

Траге́дія села́ Павлоко́ми — винищення 1—3 березня 1945 року відділом польської Армії Крайової під керівництвом поручника Юзефа Бісса (пол. Józef Biss) на псевдо «Вацлав» разом з групами з навколишніх польських сіл українського мирного населення села Павлокома.

Українське село Павлокома розташоване у долині Сяну, на правому його березі, за 40 кілометрів на захід від Перемишля (нині це в Динівській гміні Підкарпатського воєводства Республіки Польща). Це — напівдорозі між Перемишлем та Ряшевом — столицею Підкарпатського регіону.

Напередодні Другої світової війни Павлокома налічувала 1370 мешканців, у тому числі 1190 українців, 170 поляків (із них 100 колоністів) і десятьох євреїв. Протягом війни у результаті вивезень на примусові роботи до Третього Рейху і СРСР кількість жителів зменшилася. У січні 1945 року сільський солтис подав новий список, згідно з яким у Павлокомі проживало 366 поляків і 735 українців. Приблизно у той же період перелік українських мешканців села подав греко-католицький священик парафії Володимир Лемцьо, який вказав загальну кількість 655 українців, врахувавши й сімдесятьох, що перебували на роботах; сімох, що тимчасово проживали не у Павлокомі, та вісьмох вивезених до СРСР, про долю яких не було відомо.

3 березня 1945 року нерозформований відділ колишньої польської Армії Крайової (кількісно близько 60 осіб) під керівництвом поручника Юзефа Бісса (псевдо «Вацлав») разом з групами з навколишніх польських сіл напали на село Павлокому.

Польські відділи увійшли до Павлокоми близько четвертої години ранку й розпочали етнічну чистку.

За даними історика Євгена Місила, Павлокома була цілком оточена, після чого поляки, просуваючись до її центру, стріляли по кожній зустрічній особі, включаючи жінок і дітей, котрих, за оцінками автора, убито близько 50. Українські мешканці села, зорієнтувавшись у ситуації, пробували переховуватися або утікати до церкви. Так, зокрема, за спогадами Любові Сапруки, врятувалась її родина — батько, мати і двоє дітей заховалися у викопану заздалегідь криївку:

Вони мусили усю ніч тримати на плечах шмат соломи, яка прикривала вхід до криївки, адже якщо б хтось зайшов до хати, одразу ж провалився б.

Осіб, укриття яких були виявлені, витягали зі схованок та або вбивали на місці, або примусово гнали до церкви чи до Народного дому. Згідно звіту українських свідків трагедії у тих місцях відділяли чоловіків, жінок і дітей, старших 7 (або 10) років від інших і розстрілювали недалеко від церкви на недіючому вже на той час греко-католицькому кладовищі. За іншими даними, не вбивали хлопчиків до 5 років і дівчаток до 7-річного віку. У зізнаннях цих свідків присутня також інформація про побитиття чоловіків ціпами, обкручення їх колючим дротом і вирізування хреста на грудях одного з них. Власне таких тортур та жахливої смерті зазнав саме парох місцевої греко-католицької громади отець Володимиром Лемцьо: це його обмотали колючим дротом, волочили кіньми довкола церкви, а згодом забили ланцюгами.

Місцева польська самооборона та підрозділи польської Армії Крайової розстріляли 366 українців, серед них 157 жінок та 59 дітей віком до 14 років. Всього з села врятувались лише 36 осіб.

3 березня, в суботу, люди побачили польських бандитів, які полями прямували зі всіх сторін до села, йшли пішки і їхали возами. Люди, які не мали добрих криївок, поспішили до церкви і закрили двері. Вони стояли внизу, а також на хорах.

Мешканці села сподівались, що святі стіни храму зупинять нападників, стримають їх запал до вбивства, але цього не сталось.

Бандити виламали бічні двері і ввірвалися досередини. Наперед казали всім перейти на ліву сторону церкви.

Після цього розпочалась добре спланована перевірка присутніх жертв акції за національністю, конфесійною приналежністю, віком. Одних допитували, других катували, третіх зразу вбивали. Тих, хто отримував вирок смерті, ставили у церкві праворуч, хто отримав від убивць право на життя — ліворуч. Сортували не тільки людей, але й їх одяг, причім роздягали навіть «помилуваних» та малих дітей.

Тоді по кільканадцять чоловік забирали в захристію. Там їх роздягали, роззували, що було краще — забирали собі, при чому дуже сварилися між собою. Напівроздягнених вертали до церкви, ставили по четверо, коли набирали групу від дверей до іконостасу, відправляли через царські ворота, через захристію надвір.

Не була спонтанною й ліквідація жертв трагедії. Насамперед убивці віддали наказ кільканадцятьом чоловікам викопати глибоку яму, що й було зроблено. Поблизу ями, власне, й відбувалася страта. Коли яма була заповнена, викопали другу, а згодом і третю. Загалом було три могили, заповнених трупами. Згадує про це й на той момент 6-річний син священика Андрій Лемцьо, який врятувався разом з вагітною матір'ю. Групи людей, котрими вели з церкви на розстріл на цвинтар, складались спочатку з чоловіків, згодом знищували жінок, а наостанок убивали дітей. У цю братську могилу звозили й інших українців, замордованих у селі.

Від церкви до цвинтаря було приблизно 300 метрів. У церкві чулися невдовзі перервисті кулеметні черги. Так сортували і стріляли цілий день.

Інший солдат, Мар'ян Спута (пол. Marian Sputa), у свою чергу у 1952 році свідчив, що жертви також гинули від пострілів ззаду у голову. Крім того, Є . Місило твердить, що у злочині брав особисту участь сам Юзеф Бісс, який був присутній у церкві і брав участь у перевірці національності населення, вирушив на кладовище, а потім пообідав у селі.

Спогади очевидців

Ті, кому вдалося вижити у ті страшні дні, розповідають, що операція очищення українського патріотичного села від українців розпочалася вранці й тривала до післяобідньої пори. Людей зганяли до місцевої греко-католицької церкви (від неї тепер залишилася лише дзвіниця), яка послужила збірним пунктом призначених на знищення. Із церкви чоловіків, жінок і дітей виводили до трьох викопаних ям і там розстрілювали. Три великі ями, наповнені тілами вбитих, стали їхніми спільними могилами.

Зі спогадів мешканки Львова Тетяни Чуми-Нестеровської (на момент трагедії — 7-річної дитини), 38-річного батька та 10-річного брата котрої вбили і кинули в одну з цих ям:

Страшний біль, якоїсь помсти не відчуваєш, але біль страшний, якийсь жаль, що це так сталося. Я все пам’ятаю, як ми з мамою були в криївці, потім загнали нас у церкву. Мама наказала мені нахилитись, щоб виглядати меншою. У сусідській криниці було повно трупів, усе майно наше пограбували. На кожному подвір’ї лежав хтось мертвий. Мої черевички наповнились кров'ю, коли я переступила поріг церкви.

За спогадами Катерини Барбашек з Перемишля, її, 15-річну, разом з батьками врятувала випадкова відсутність у Павлокомі на момент трагедії. Але у тій різні загинули 15 членів її родини.

Загинув і місцевий парох о. Володимир Лемцьо, а сам храм знищили. У 1963 році місцеві римо-католики за потурання прокомуністичної влади Польщі зруйнували павлокомську церкву до останньої цеглини.

Кількість жертв трагедії

Різні джерела подають числа від 80 до 500 убитих в Павлокомі. Бездискусійне й остаточне визначення кількості жертв наразі не є практично можливим, оскільки не виконано повну ексгумацію останків з могил. Публікації (листівки) УПА з осені 1945 року оцінюють число убитих українців близько 300 осіб. Євген Місило, услід за Потічним, крім того пише про кількадесят осіб, убитих у присілках Павлокоми, тіла яких були вкинуті до бункера поблизу села.

(За матеріалами Вікіпедії)

Редакція сайту щиро дякує п. Софії Сосняк (м.Торонто, Канада) за фото для виставки, передані з її родинного альбому.

Додаткова інформація

  • Тематика: Історія
  • Автор/укладач: Софія Сосняк
  • Про автора: с.Павлокома - родинне село пані Софії Сосняк. Фото павлокімців, збережене в її родинному альбомі вона передала для створення цієї виставки.
  • Місце: Лондон
  • Наявність цифрової копії: Так
  • Фізичний стан: Задовільний
  • Спосіб створення: Фото
  • Спосіб відтворення: Оригінал

Про нас

The Ukrainian Information Service (UIS London) is an information bureau established in London during the 1970s as the successor of the Ukrainian Publishers. Originally, the aim of UIS London was the dissemination of factual information about Ukraine, in particular, Ukrainian politics, history and current affairs.

Since its inception, UIS London has liaised with government officials, think tank organisations, the mass media and charities working to raise the profile of Ukraine in the UK and strengthening bilateral relations.

The collection of documents, related to this activity, formed the foundations of the archives, situated on this web-site.

Although the nature of work UIS London undertook altered after Ukrainian independence, the basic tenets of promoting, advocating and strengthening Ukraine has remained.

Спілкуйтеся з нами

Like what you see?

Натисніть на кнопки нижче, щоб слідувати за нами, ви не пошкодуєте ...