УБН очима комуністичної пропаганди (обкладинки видань)

Один з найперших чотирьох директивних указів («декретів») партії більшовиків був «Декрет про друк» (рос. Декрет о печати) від 9 листопада (за старим календарем 27 жовтня) 1917. В цьому, написаному власноруч Леніним, базовому документі вже тоді були закладені всі основні елементи майбутньої радянської пропаганди, а саме: брехня, наклеп, перекручення, відверта демагогія.

Вищою державною політичною інстанцією СРСР, яка визначала стратегію комуністичної «ідеологічної боротьби» та державної пропаганди був Центральний Комітет на чолі з його Політбюро. Головним ідеологом країни за рангом — особою, яка завідувала держполітикою в цій сфері за ієрархією — був 2-й («ідеологічний») секретар ЦК, він же і постійний член Політбюро. Найтриваліший час — від сталінської доби і майже до кінця періоду «застою» (1947—1982) — посаду головного ідеолога СРСР обіймав М. А. Суслов. В республіках, краях і областях СРСР цим завідували, відповідно, другі секретарі ЦК республік, обласних та крайових комітетів КПРС і відповідно їхні відділи, бюрократичний апарат та секретаріат.

Наступною за значимістю інстанцією був Відділ агітації і пропаганди ЦК КПРС. Він здійснював безпосереднє політично-бюрократичне керування ідеологічною роботою. Йому були підпорядковані всі ідеологічні структури країни, включаючи засоби масової інформації, ідеологічні інституції («Політичні Управління») Міністерства оборони, МВС, КДБ; вищі навчальні заклади, суспільствознавчі та гуманітарні інститути Академії Наук СРСР, заклади мистецтва та культури, тощо.

Радянські ЗМІ, виконуючи вказівки «керівної і спрямовуючої» сили країни — КПРС, активно обробляли свідомість громадян та міжнародної спільноти потоками брехливої інформації, метою якої було вихваляння комуністичного режиму в Радянському Союзі і керівників партії.

З самого початку свого існування СРСР, а особливо у роки «холодної війни», його пропаганда вела інформаційну війну проти демократичних країн Заходу, а також проти власного населення. Поширення злісних шкідливих, наклепницьких фейкових чуток називалося на професійному чекістському жаргоні «активні заходи». Для їх первинного створення використовувалися підконтрольні КДБ ЗМІ третіх країн. Фейковий міф спочатку публікувався у якомусь малозначному підконтрольному закордонному ЗМІ, а потім через «агентів впливу» та радянські ЗМІ поширювався далі. Офіцери закордонної служби КДБ були зобов'язані витрачати не менше чверті свого службового часу на ці «активні заходи». За даними військового історика Томаса Богхардта, в 1980-ті роки радянська розвідка витрачала 3 млрд доларів на рік на проведення «активних заходів».

Найбільш відомі радянські фейки:

  • Вірус СНІД був створений у секретній військовій лабораторії США Форт Детрік[7]
  • Убивство президента Джона Кеннеді було організовано ЦРУ США.
  • Астронавти США ніколи не висаджувались на Місяць.

Але найголовнішим об’єктом комуністичної російської пропаганди був так званий УБН - Украї́нський буржуа́зний націоналі́зм  — ідеологічне кліше радянської фразеології, яке за радянським курсом означало «буржуазну ідеологію», спрямовану на визнання зверхності національних інтересів над класовими, або використовувався на позначення для усіх, хто не поділяв принципи національної політики КПРС, пролетарського інтернаціоналізму, і не підпадав під визначення «буржуазного космополітизму». До слова, «буржуазний космополітизм» в національній політиці КПРС/КП(б)У протиставлявся «дружбі народів» і теж вважався негативним явищем.

Термін «український буржуазний націоналізм» з’явився у 20-х роках XX ст. спочатку в компартійних документах, звідки перейшов до публіцистики та наукової літератури. Він виконував функцію ідеологічного замовлення. Іншим ідеологічним замовленням було ототожнення в радянській історіографії українського націоналізму з фашизмом, у першу чергу з німецьким нацизмом. Здійснювалось це навіть попри те, що українському націоналізму, що було його особливістю — не притаманні ні расизм (як в гітлеріській Німеччині), ні вождизм (як в Італії при Муссоліні і тд.).

Оскільки тавро застосовується не вникаючи в ідеологічні особливості, до «українських буржуазних націоналістів» зараховувались різні суспільні діячі: поручик російської імператорської армії і випускник Санкт-Петербурзкого університету Маркевич Микола Андрійович, М.Грушевський, В.Винниченко, В.Липинський, А.Шептицький та ін. Наприклад, В.П.Трощинський до «буржуазно-націоналістичних» відносить, крім УВО-ОУН, ФНЄ, УНДО та католицькі організації.

Практично в усіх працях, які так чи інакше стосуються теми даної статті, український визвольний рух чітко ототожнювався з «буржуазним націоналізмом». Це, зокрема, випливає з праць С.Даниленка, В.Масловського, Ю.Римаренка, В.Трощинського, В.Цуркана й ін.

Кінцевим продуктом програмних цілей ВКП(б) було нагромадження в суспільній свідомості стійких стереотипів несприйняття щодо таких понять, як «націоналізм», «бандерівець», «український патріотизм», «приватна власність», «греко-католицизм», «уніатство» та ін., і витворення стереотипів «українсько-німецькі націоналісти, які знаходилися на службі імперіалістичних розвідок», «кримінальні елементи або бандитські формування, створені німецькою розвідкою» та ряду інших. Усе це визначало майбутню діяльність радянських істориків — їх ідеологію, тематику й навіть фразеологію на довгі роки наперед. Формувався архетип громадськості за принципом «нічого не знаю, нічого не бачу, нічого не чую», що мав стати праобразом майбутнього радянського суспільства, яке, як мінімум, повинно бути ідеальним виразником і захисником інтересів правлячої комуністичної еліти.

Термін «буржуазні націоналісти» використовувався комуністичним режимом, з його головною метою — перетворити людей на плакатно-стандартизованих, заідеалізованих ґвинтиків, покірних будівників примарного «світлого майбутнього» — для позначення тих, хто виступав за розвиток національної культури, національної економіки, національної самодостатності, реагував на потреби і запити українського села, ставив під сумнів розвиток соціалістичного тоталітарного ладу. Саме тому патріоти-націоналісти виявилися найбільшими ворогами радянської ідеології та окупаційної влади.

(За матеріалами Вікіпедії)

Нижче подано обкладинки радянських пропагандистських видань, які збереглися в бібліотеці Архіву ОУН:

Про нас

The Ukrainian Information Service (UIS London) is an information bureau established in London during the 1970s as the successor of the Ukrainian Publishers. Originally, the aim of UIS London was the dissemination of factual information about Ukraine, in particular, Ukrainian politics, history and current affairs.

Since its inception, UIS London has liaised with government officials, think tank organisations, the mass media and charities working to raise the profile of Ukraine in the UK and strengthening bilateral relations.

The collection of documents, related to this activity, formed the foundations of the archives, situated on this web-site.

Although the nature of work UIS London undertook altered after Ukrainian independence, the basic tenets of promoting, advocating and strengthening Ukraine has remained.

Спілкуйтеся з нами

Like what you see?

Натисніть на кнопки нижче, щоб слідувати за нами, ви не пошкодуєте ...