Як показали свідки, три тижні перед приходом німців в Юзівку (Сталіно), в міській тюрмі по ночах, при гуркоті моторів автомашин, розстрілювано заарештованих. Ці свідки мешкали рядом із тюрмою, чули, як безперебійно працювала автоматична зброя, як несамовито кричали жінки й чоловіки, і як щопівгодини відчинялись тюремні ворота, щоб випустити декілька автомашин, набитих тілами замордованих.
Вранці 20. жовтня 1941 р. німці без бою зайняли м. Юзівку (Сталіно). Дивізія, що мусіла прийняти бій з німцями за город і в більшості була розташована в районі Риковки, відмовилась воювати, а штаб тієї дивізії ще 19. жовтня завваживши на трубі-велетню металюрґійно- го заходу прапор із свастикою, що його повісили заводські робітники, прийняв це за німецький десант, що висадився в заводі і... панічно втік в район Макіївки.
О десятій годині ранку того ж 20. жовтня гурт жінок кинувся до міської тюрми за своїми кревними. Тюрма була пуста, подвір’я виметене j посилане жовтим піском, а камери, як одна, повідмикані. На кухні на столах лежали неторкнуті 200-грамові пайки хліба, приготовані приблизно на 600 осіб. Раптом крик жінки на подвір’ї тюрми. Вона побачила в одному кутку товстий шар вапна, що вибивався з-під піска, їй захотілось набрати цього вапна для побілки хати; стала гребти, натрапила перше на якусь ганчірку, а потім на ногу в дирявому черевику. Назбігалися люди, стали копати, і так відкрили першу яму з замордованими. Так були знайдені і розкопані чотири ями-льохи, з яких витягнуто 192 трупи. Цей морд блискавично став відомий усьому Донбасові. Тисячі людей з Макіївки, Харкова, Єнакієва, Константиновки, Горловки, Єсиноватої і інших міст і рудничих селищ —- ішли дивитись на своїх помордованих побратимів. Кожний ішов, бо кожного пронизувала жахлива думка, — а може, там лежить чоловік, батько, брат чи сестра. Сім днів німецька жандармерія дозволяла дивитись на ці збезчещені людські тіла, сім днів безперебійно йшли, шереги за шерегамми, донбасівці — віддати своє останнє прощай братам і сестрам по праці і долі, цим мученикам за Україну, за краще життя Нації.
Серед трупів були жінки, чоловіки й діти. Це все в більшості були робітники, колгоспники і інтелігенція Донбасу. Серед закатованих лежало декілька ранених фронтовиків-червоноармійців, яких московський кат, арештувавши, теж замордував. Лежав там і моряк із чорноморської фльоти, людина великого зросту, з широкими плечима. Його обличчя, руки й груди були поранені при допиті. Очі пошкоджені. Моряцькі штани й сорочка пропитані згустками чорної запеченої крови, яка не піддалась реакції вапна. Лежало тут і мале дівча-каліка з короткою ногою і з вирваним волоссям. В багатьох трупів в роті були ганчірки й вапно. Вони, видно, вмерли від задушення, від браку повітря, декілька годин пізніше. Декілька родин знайшли в цих ямах своїх кревних. Одна дівчина знайшла свою сестру, що була заарештована під час спроби забрати свій радіоприймач в металюрґійному інституті, що був конфіскований з початку війни владою.
В цей час були знайдені масові могили . помордованих в околицях Рутченкова (передмістя Юзівки), але німецьке командування. не дозволило ті могили розкривати, боячись за «спокій».
До цих жахливих фактів треба додати ще один — ще жахливіший — це роз- стріл дітей фабрично-заводських і ремеслових шкіл у Холодній Балці, недалеко Макіївки. Цих дітей, порядком наказу, зганяли до Юзівки (Сталіно) і кольонами відправили по шосе Макіївка, в кількості 800-1000 осіб. Цих нещасних супроводили три чи чотири танкетки НКВД, буцімто для охорони від німців, що насідали по п’ятах. Бачачи, що діти поприставали; скоро не йдуть, їх над вечір заведено в лощину, вистроєно в одну кольону і порозстрілювано кулеметами з танкеток. З цієї пекельної масакри все ж таки пощастило парі десятків дітей врятуватись, і вони розповіли людям про цей злочинний акт дітовбивства.
Отже, при скромному підрахунку, в самій Юзівці і Рутченкові кремлівський кат за місяць до приходу німців згубив десять тисяч синів і дочок України
Так за волю, за Українську Державу, шахтарі й металюрґи Донбасу і їх діти заплатили своїм життям найлютішому ворогові людства — червоній Москві. Ця свята кров, ці страшні, ні з чим не порівняні муки і страждання, зобов’язують нас, українців на чужині сущих, з’єднатися в один п’ястук і згуртувати інших для остаточного бою з московським окупантом.
_______________________________________________________________
*Архів ОУН в УІС-Лондон.- Біблотека. - Газети. - “Український самостійник”. - 1952. – 14 вересня. - С.3.
