Ukrainian English French German Polish Russian Spanish
02 лист. 2015

Київ у 1927 році (таємна діяльність СВУ)*

  • Автор  Проф. І. Левадний

Новий 1927 рік зустріли кияни з підвищеними надіями на можливе поліпшення долі України

Антагонізм між Англією і совєтською Росією все зростав. Англійський консервативний уряд Болдуїна і Чемберлена займав різке протисовєтське становище, повсякчасно закидав Москві ведення комуністичної пропаганди, спрямованої на ншрення заколотів у світі, та загрозливої для цілости Бритійської імперії. Минулорічний страйк англійських вуглекопів, що тривав багато місяців головно завдяки фінансуванню з СССР і спричинив великі втрати в англійській промисловості, ще підсилював гнів Лондону проти Москви, але дещо стримував його від рішучих заходів, а з поверненням страйкарів до праці в уряді були розв’язані руки для відплатної акції. Кияни напружено очікували грядучих подій.

Тим часом міське життя пливло своїм темпом. До Києва приїздив поет-новатор Володимир Маяковський і мав свій виступ 24 лютого в залі колишнього Купецького зібрання, а 26 липня зустрічався зі студентами Інституту народного господарства і 27 лютого — зі студентами Інституту народної освіти. Говорили, що він був нібито українського роду (згодом він застрілився).

На Подолі при жвавому натовпі відвідувачів відбувався вже п’ятий пореволюційний Контрактовий ярмарок. Атракцією цьогорічного ярмарку була уряджена в Контрактовому домі виставка образів київських мистців, в якій брав також участь молодий артист-маляр Іван Липківський, син великого митрополита Василя.

29 березня почала виходити в Києві „Літературна Газета”, яка видається і тепер, змінивши 16 лютого 1962 року свою назву на „Літературна Україна”. Стала також виходити вечірня російська газета „Вечерний Киев” — русифікаційний сигнал.

Газети були сповнені статтями про розпочате будівництво Дніпрівської гідроелектричної станції. Багато уваги приділялось також китайським подіям, зокрема походу на північ опанованої комуністичними впливами кантонської армії, якою керував генерал Чан-Кай-Ші, оскільки похід відбувався під загальнонаціональними кличами і визвольну війну підтримував увесь нарід, прагнучи уневажнення ненависних нерівноправних договорів, нав’язаних Китаєві західніми потугами. Похід був успішний. 21 березня в Шангаю спалахнуло повстання робітників і 22 березня він був здобутий кантонцями. 24 березня взятий Нанкін. Київські газети опівставляли китайські події з подіями революційних років у Росії і на Україні та згадували, що в часі громадянської війни подібно було і у нас та здобуття Самари і Києва попереджували повстання робітників. Але вже 12 квітня Чан-Кай-Ші відійшов від кантонських комуністів і створив у Нанкіні власний уряд, за що комуністи проголосили його зрадником. Внедовзі відійшов і інший генерал Фин-Юй-Сян — антикомуніст.

krytyka20141-2doshapovala 0

Перший сезон Української Опери в Києві, початок якого восени попереднього року позначився великими мистецькими осягами, чимдалі більше зустрічався з поважними фінансовими труднощами у зв’язку з бойкотом української опери з боку російських і жидівських російськомовних глядачів. Через ці труднощі пляноване спочатку пересування оперових театрів з Харкова до Києва і з Києва до Одеси в середині сезону було замінено лише обміном балетними колективами та частковим переміщенням солістів. До Києва приїхав балет Харківської опери і солісти: Марія Литвиненко-Вольгемут, Юрій Кипоренко-Доманський, Михайло Донець, Михайло Голинський та молоді співаки Ганна Маньківська, Євдоким Циньов і Пантелеймон ІІорцов.

У другій половині сезону театр показав оперу „Кармен”, текст якої на українську мову переклав поет Микола Вороний, та „Пригоди Гофмана”, лібретто якої переклав Іван Варава — в поставі Йосипа Лапидького і в оформленні харківського театру, здійснив кілька власних постав, серед них „Фавета” в українському перекладі Олександра Щепотієва і „Князя Ігоря” в перекладі Павла Тичини. Харківський балет показав п’ять своїх постав. У лютому і березні співав в опері на українській мові видатний тенор Леонід Собінов.

Протягом сезону відбувались виступи славних корифеїв Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Під час двотижневої перерви у квітні виставлялись опери „Наталка Полтавка”, „Запорожець за Дунаєм”, „Катерина” з участю оперових солістів і артистів українського Народного театру.

Газети подали сумну вістку про смерть 25 квітня на Західній Україні талановитого письменника Марка Черемшини.

26-го травня культурна комісія Всеукраїнської Академії Наук влаштувала диспут про перший сезон Української Опери. З доповіддю виступив ректор Музично-Драматичного Інституту ім. Лисенка Микола Грінченко. Він відзначив, що праця, проведена в першому сезоні, дала міцний і здоровий ґрунт для дальшого розвитку театру, але вона не була рівноцінна і коли в першій половині сезону було показано кілька високомистецьких вистав, то в другій половині сезону .мистецький рівень знизився. Доповідач вважав необхідним скасувати Оперове Об’єднання, що керувало оперовими театрами Києва, Харкова і Одеси, і дати театрам повну автономію. Це і було зроблено з початку сезону 1927-1928 року.

А події розгортались з великою швидкістю. Англійський уряд вислав Москві гостру ноту, закидаючи підривну діяльність і ширення заколотів. 12 травня стався напад лондонської поліції на приміщення Англо-російської торговельної агенції — Аркос і на совєтське торговельне представництво1, під закидом переховування там нелегально здобутих таємних документів. У приміщенні зробили обшук, під час якого ломили бетонові сейфи, шукаючи за тими паперами, але не знайшли нічого.

Газети писали про великий осяг американського пілота, 25-літнього Чарльза Августуса Ліндберґа, який здійснив 20 травня безприкладний до того переліт з Ню-Йорку до Парижу, пролетівши за 33 і пів години 3600 миль без посадки.

27 травня стався розрив англо-совєтських відносин. Свою ноту про це до совєтського народного комісара закордонних справ Чічеріна англійський міністер закордонних справ Чембер-лен закінчив з англійською ввічливістю словами: „Дозвольте, сер, і далі бути вашим покірним слугою. Остін Чемберлен”.

Слідом за тим почались протисовєтські акції теж в усьому світі, напади на совєтські дипломатичні і торговельні представництва в Берліні, Пекіні, Шакгаю, Тянь-Цзіні. Кияни насторожились і напружено очікували.

У Києві сталась сумна подія: 6 червня трагічно загинув відомий діяч української культури і великий патріот Данило Щербаківський внаслідок урядових переслідувань. Його похорон на подвір’ї Києво-Печерської Лаври набув вигляду величавої національно-жалібної маніфестації. Для увічнення пам’яти покійного був створений в Акадеемії Наук спеціальний комітет.

Міжнародне становище загострювалось. Повертаючись з Лондону до Москви після розриву стосунків з Англією, совєтський відпоручник Розенгольц переїздив через Варшаву і на двірці мав зустріч з амбасадором Москви в Польщі Войковим. Під час бесіди Войкова застрілив молодий російський еміґрант-монархіст Коверда. Київські газети принесли повідомлення про це під великим наголовком: „Рука Лондона на пероні варшавського двірця”. Польський уряд вибачався перед Москвою за те, що сталось. Коверду судили і з огляду на його молодий вік присудили до безтермінової каторги, пізніше заміненої на 15 років ув’язнення.

У відплату за вбивство Войкова в Москві було розстріляно коло 20 монархістів, противників совєтського режиму. Цей розстріл викликав загальний гнів і обурення по цілій Евролі.Один з лідерів англійської робітничої партії Ленсбері вислав тодішньому голові совєтського уряду Рикову телеграму, вказуючи на непри пустимість практики розстрілів без суду, бо вони вражають бритійську громадську опінію і справляють неприємне враження на робітників. Риков відповів довжелезною телеграмою з кількасот слів, вказуючи, що в часах небезпеки і міжнародного напруження Державне Політичне Управління набирає прав найвищого трибуналу і дістає повновластя вдаватись до найсуворіших заходів. Своєю відповіддю Риков виправдовував власну терористичну систему, жертвою якої впав він сам через десять років.

У цей час у Харкові народний комісаріат освіти очолив Микола Скрипник. 6 липня вийшла постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів УОСР про схвалення закону „Про забезпечення рівноправности мови і сприяння розвиткові української культури”. Газети принесли звідомлення про смерть 14 вересня у Ніцці видатної танцюристки Айседори Дункан, що не раз бувала в Києві.

Протягом літа інтенсивно тривали в місті будівельні праці на західній околиці, де споруджувалась кіно-фабрика та на будівництві районової електричної станції.

Визначною подією в театральному житті Києва була постава вперше на київській сцені опери Лисенка „Тарас Бульба”, якою 15 жовтня відкрився другий український оперовий сезон. Поставу цього монументального твору здійснив спеціяльно запрошений мистецький керівник Драматичного театру ім. Франка Гнат Юра. Диригували оперою по черзі Михайло Вериківський і Олександер Орлов. У партії Тараса Бульби виступив визначний бас Михайло Донець, у партії Насті, його жінки — Одарка Захарова. Остапа співав М. Шуйський, Андрія — В. Войтенко.

На виставу зібралась вся українська еліта Києва, вчені, академіки, мистці, у тому законспіровані члени СВУ та СУМ-у. Вистава справила велике враження і відтворила героїку Запорізької Січі та велич доби, в яку відбувалась дія. Лише новаторське оформлення Анатоля Петрицького сподобалось не всім, а академік Костянтин Воблий був так вражений декоративними експериментами Петрицького, що серед дії встав і розлючений залишив оперу.

Праця Української Опери підносилась. Новий директор Яків Джаман старався зорганізувати глядача і згуртував навколо театру культурно-мистецькі сили. Визначний діяч української музичної культури Микола Грінченко активно допомагав театрові, виступаючи як рецензент і беручи діяльну участь у мистецькій Раді Опери. Композитор Михайло Вериківський працював в Опері як диригент, а молодий композитор Федір Надененко — як хормайстер.

Із загостренням міжнародних обставин і зростанням можливостей збройної сутички з Англією та її союзниками посилились репресії і у Києві почали провадитись арешти неприхильних до совєтського режиму людей. Поширились репресії і на Церкви. Одинокою незайманою лишилась Жива Церква Митрополита Інокентія, яка визнавала совєтську владу і молилась за неї. Натоімість великий авторитет Української Автокефальної Православної Церкви серед вірних і їх любов до свого Владики — Митрополита Василя (Липківського) були завжди предметом незадоволення урядових чинників, які врешті ультимативно зажадали від Церковного Управління зміни небажаного їм церковного проводу в УАПЦ.

Під тиском уряду був скликаний Другий Всеукраїнський Церковний Собор, на якому санкціоновано уступлення Митрополита Липківського і на його місце обрано Владику Миколу Борецького. Президія Собору на чолі з головою Володимиром Чехівським видала 30 жовтня відозву, в якій сповіщала вірних „про повну неможливість для найпочеснішого отця нашого Митрополита Василя продовжувати далі митрополиче служіння Українській Автокефальній Православній Церкві” і одноголосне обрання на Київську і всієї України митрополичу катедру єпископа Борецького: „Другий Собор з вірою сподівається, що трудні часи життя Української Автокефальної Православної Церкви скінчилися, хвилювання минули”. Для киян і вірних усієї України усунення улюбленого Архипастиря було тяжким ударом, але це був лише перший крок у напрямі ліквідації Української Церкви взагалі.

У проведеному конкурсі на кращий проект нового залізничного двірця в Києві взяли участь архітекти брати Віктор та Олександер Весніни, Олександер Вербицький, Павло Альошин, Олексій Щусев, Володимир Щуко. Найкращий проект був визнаний у Вербицького і 7 листопада відбулась урочиста закладка нового залізничного двірця та почались будівельні роботи. Будівництво першої черги двірця було закінчено в 1932 році, а друга частіша будови, де мали бути розміщені вестибюль для прибуваючих, службові приміщення та споруди для обслуги, взагалі не була здійснена.

До 10-ліття Жовтневої революції оперові театри Києва і Харкова були змушені підготувати вистави революційного змісту. В Києві показали оперу „Іскри”, в Харкові — „Вибух”. Обидві опери не мали ніякого успіху і швидко зникли з репертуару, не виправдавши видатків, витрачених на їх поставу.

Святкування жовтневих роковин проходило з підвищеною урочистістю з огляду на те, що це було десятиліття. 7 листопада була велика маніфестація і закладка нового двірця. В усіх театрах міста кілька днів відбувались закриті вистави, квитки на які безкоштовно роздавались робітникам підприємств і службовцям установ.

За те, як визнали самі газети, в Москві жовтневі святкування носили не дуже мирний характер. Під час паради біля Кремлівського муру на Червону площу раптом викотило відкрите авто, в якому були Троцький, Зінов’єв, Каменєв, Смігла та інші провідники партійної опозиції і червоні війська, що маршували через майдан, мовчазно проходили перед урядовою трибуною, натомість ідучи коло авта Троцького та його однодумців вітали їх громовими вигуками — ура! Це яскраво показували справжнє ставлення народу і війська до партії, уряду та їх політики.

Газети принесли вістки про відбутий у Парижі процес убійника Петлюри Шварцбарда і його виправдання.

Протягом року вийшло п’ять чисел журналу „Вапліте”, що їх з великим зацікавленням читали кияни і щиро шкодували, що на шостому числі журнал був урядово стриманий.

В Академії Наук відбулось 8 грудня вшанування пам’яти покійного Данила Щербаківського. Найвидатніші фахівці різних ділянок українознавства висвітлювали різні ділянки його праці. Головну доповідь мав академік Сергій Єфремов.

А тим гасом у київському підпіллі діяли молодеча СУМ та Спілка Визволення України. У своїй праці члени її, як пізніше самі визнали на харківському процесі, звертали особливу увагу на оборону українського культурного життя перед комуністичними впливами і для цього творили цілу мережу осередків майже в усіх наукових та культурних закадах. Цю акцію очолила Людмила Старицька-Черняхівська, в мешканні якої існував про людське око літературний сальон, де обговорювались ніби проблеми культурної праці, а насправді питання визволення України.

be4e4fd1bcb87d92f342f6e3e3e1d9e2 XL

Центрам діяльності Спілки була Всеукраїнська Академія Наук, в якій підпільна праця набрала широкого розміру. Недарма на суді в Харкові прокурор Ахматов говорив, що СВУ перетворило Академію Наук з осередку наукової думки України на осередок націоналістичної змови.

Більшість членів і співробітників Академії не визнавали УССР українською державою і прагнули її повалення. Для виховання молодих учених у національному дусі створилось напівлеґальне товариство „Молода Академія”, завданнням якого було оберігати науковий доріст і аспірантів від інтернаціональних впливів, вирощували їх у дусі національному.

У медичніій секції Академії і в науково-педагогічному товаристві цю працю очолював проф. Григорій Іваниця, автор шкільних підручників, в яких, не зважаючи на цензуру, залишались націоналістичні тенденції.

На допиті після арешту Володимир Дурдуківський визнав, що з уваги на вимогу влади, щоб шкільна молодь брала участь в комуністичних юнацьких організаціях шкіл, він вживав заходів, щоб ці організації існували лише формально, лише на папері, а керівників цих організацій переконувалось в їх малокультурності та недосвідченості і тим нейтралізувався їх вплив на учнів.

Як згодом: признався на суді письменник Михайло Івченко, творча група СВУ на чолі з Єфремовим провадила велику працю в письменницьких, видавничих і артистичних колах, розгортала критику національної політки Москви та засуджувала гасло про національну лише формою, але інтернаціональну змістом літературу.

СВУ пропагувало серед письменників чотири засади, яких вони повинні були дотримуватись у своїх творах: висвітлювати національну проблему в дусі концепції УНР, критикувати будівництво соціалізму, підкреслюючи його неґативи, відображати деморалізацію і розклад у громадському та родинному житті, що їх несе комунізм, і зменшувати ролю пролетаріату при змалюванні політичного та громадського життя, натомість підносити ролю одиниці. Як говорив на суді Івченко, він і його колеґи-письменники твердо вірили, що лише ідея незалежности України принесе організацію вільної держави та гармонію громадського устрою і що література мусить бути національною не лише формою, а і змістом та орієнтуватись на Західню Европу і боротись проти гегемонії російської культури.

 

Проф. І. Левадний

 

__________________________________________________________________

*Архів ОУН в УІС-Лондон. - Журнали. - “Вісник”. - 1983. - Квітень. - Ч.4. - С.6-10.

Нове в архіві

Частини 2-х пропагандивних звітів: 1.Початок за вересень 1947 р. 2.Закінчення...
Частини 2-х пропагандивних звітів: 1.Початок за вересень 1947 р. 2.Закінчення за травень 1947 р. (Городоцький, Івано-Франківський р-ни) КопіїКатегорія: Головний Провід ОУН
Анотація: Стан осередку.Праця в терені.Червона Армія.Вишкіл в терені.Література
Автор: ОУН
Спосіб відтворення: паперова копія
Пропагандивний звіт р-ну Рудки за листопад-грудень 1947 р. Копія. Частина...
Пропагандивний звіт р-ну Рудки за листопад-грудень 1947 р.  Копія. Частина копії звіту за вересень 1947 р.Категорія: Головний Провід ОУН
Анотація: Стан осередку.Праця в терені.Червона Армія.Вишкіл в терені.Література
Автор: "Ольжич", "Ігор"
Спосіб відтворення: паперова копія
Пропагандивний звіт за листопад-грудень 1947 р. (р-ни Городок, Янів, Рудки)...
Пропагандивний звіт за листопад-грудень 1947 р.  (р-ни Городок, Янів, Рудки) КопіяКатегорія: Головний Провід ОУН
Анотація: Стан осередку.Праця в терені.Червона Армія.Вишкіл в терені.Література
Автор: ОУН
Спосіб відтворення: паперова копія
Пропагандивний звіт р-ну Городок за травень 1947 р. Копія
Пропагандивний звіт р-ну Городок за травень 1947 р. КопіяКатегорія: Головний Провід ОУН
Анотація: Стан осередку.Праця в терені.Червона Армія.Вишкіл в терені.Література
Автор: ОУН
Спосіб відтворення: паперова копія
Уривок пропагандивного звіту за травень 1947 р. р-н Рудки. Копія
Уривок пропагандивного звіту за травень 1947 р.  р-н Рудки. КопіяКатегорія: Головний Провід ОУН
Анотація: Стан осередку. Праця в терені. Червона Армія. Вишкіл в тере ...
Детальніше...
Автор: "Беркут"
Спосіб відтворення: паперова копія
Більше...

Веб-дизайн