Ukrainian English French German Polish Russian Spanish
03 вер. 2015

Історія одного повстання на Полтавщині та українське підпілля в роках 1920-1926

  • Автор  П. Лютаревич

Від редакції:
Року 1919-22 сталася окупація совєтським військом України.
Вже з перших кроків вторгнення на територію України, бажаючи дезорієнтувати світову oпінію про дійсне значення подій, большевики почали, ширити чутки про те, що вони з’явились в Україну для братньої допомоги українському народові звільнитися від власного буржуазного уряду і що вони прибули на Україну на запрошення українських робітників і селян.
Це твердження не відповідає правді. Трудовий Конгрес у Києві відкинув пропозицію большевиків передати владу в Україні большевицьким совєтам і висловив довір’я урядові – Центральній Раді. Те ж зробили численні з’їзди учителів, кооператорів, тощо.
Селянство ж України відповіло на вторгнення червоної ґвардії і продовольчих отрядів повстанням і винищуванням червоноґвардійських частин та ревкомів, що грабували і розстрілювали населення України.
Повстання спротиву і самозахисту проти большевицької окупації були зареєстровані з терену цілої України. Цей відрух існував в кожному селі, районі, часто охоплював по кілька районів, що цілковито паралізувало дії адміністрації, При студіях повстанських рухів цього періоду в Україні треба чітко відрізняти такі форми їх, що більш-менш відповідають хронологічним етапам большевицької окупації.
Період І. Боротьба проти збольшевизованих частин дизертирів з південно-західнього фронта» Проти них боролись українізовані з"єднання колишньої царської армії, урядові і місцеві органи самоурядування, революційна міліція міст і сіл.
Період II. Боротьба з большевицькою диверсією і “клясово спорідненими їм елементами”. Проти них боролися місцева українська адміністрація та органи місцевої самооборони сіл і міст (самооборона окремих вулиць, районів міста,повітів).
 Період III. Боротьба з большевицькими окупаційними військовими рейдами, грабунками "продотрядів", ревкомами. Цю боротьбу провадило військо України і її союзників, військові партизанські з"єднання армії УНР, сільські та міські групи боєвої самооборони.
Період IV. Під большевицькою окупацією боротьба провадилась з большевицькими винищувальними партійними і військовими відділами, з ЧК, ГПУ, з адміністраційним совєтським апаратом та з большевицькою міліцією. Проти них діяли селянські повстанці, пересувні бойові партизанські загони, підпільні українські групи спротиву, та організації громадського активного захисту української державности.
Лише незначна частина документів цього спротиву большевизмов! використана наукою* Між тим ці документи є дуже важливими для вивчення форм організованого і стихійного спротиву українського народу большевизмові в Україні.

Ці призабуті документи мають також велике значення і для розуміння подій в СССР і в УССР в наші дні.
Колись під ударами народніх повстань большевики мусіли шукати шляхів до замирення з українським народом.  Вони змінили часово свою політику (НЕП), оголосили "амнестію" тим, що боролися проти них зі зброєю.
Дехто повірив тактичним крокам їх політики, склав зброю, деякі повернулись навіть з еміґрації. Нижче подана стаття Лютаревича “Історія одного повстання на Полтавщині", устами свідка подій, описує один епізод з цієї героїчної боротьби українського народу, що .діяла під ім"ям "Всеукраїнської Козачої Ради" Описані П. Лютаревичем події можуть служити найкращим доказом того, що совєтська державна і партійна "амнєстія", а також і зобов"язання, що були зв'язані з нею, були лише способом обмани українського народу для його духовного і матеріального обезброєння в його боротьбі проти большевизму.

Редакція

Читаючи книжку "Недостріляні", цінні спогади С. Підгайного про концтабори на острові Соловки, в розділі "Втеча" я зустрів прізвище одного з героїв втечі – Гресь (Сергій Васильович), що загинув лицарською смертю на острові Айзер.

Автор, як видно з усього, не мав нагоди пізнати Греся особисто, а пишучи свої спогади, не мав, рівнож, матеріялів про передсоловецьке минуле С. Греся. Його праця була обмежена тільки до чину С. Греся в концтаборі на Соловках. Щоб цю прогалину заповнити, я і вирішив подати до публікації ширші матеріяли про історію одного повстання на Полтавщині та українське підпілля в роках 1920-1926.


***
Народився і жив Сергій Васильович Гресь в містечку Чорнухах, Лохвицького повіту, на Полтавщині. Батьки його, Василь Мусійович Гресь та мати Клавдія, з роду Задависвічка, мали в Чорнухах 9 десятин землі, відповідне до цієї кількості землі господарство і не відповідаючу до їх заможности родину, бо аж 5 синів і 2 доньки. Тому батько Сергія Греся був ще й баришником, торгував кіньми.
Сергій був найстаршим (нар. 1890 р.) сином, а брат його Володимир (нар. 1896 р.) був у Гресів третьою дитиною. Сергій не мав закінченої середньої освіти, а Володимир був народнім учителем. Обидва вони від початку І світової війни перебували в царській армії. Скінчили воєнного часу старшинську школу, а з вибухом революції 1917 року обидва вернулися додому в ранзі поручників .
Утомлені трилітнім перебуванням на фронті, брати Сергій і Володимир Гресі участи в українських збройних силах 1917-20 рр. не брали. Вони повністю віддалися культурно-освітній та організаційній праці серед мас українського селянства, їздячи по селах і хуторах Чорнущини – брати Сергій і Володимир Гресі, (самі дириґенти, режисери, а часто й артисти), гуртували українську молодь, влаштовували відчити, вистави, засновували товариства "Просвіти", клюби і т. інше. Поряд з цим вони налагоджували зв`язки з людьми, які могли б в слушний час взяти з руки зброю, щоб боронити волю рідного краю від комуністичних наїздників. Використовуючи воєнно-революційний хаос, брати Гресі робили запаси зброї, амуніції та наполегливо об'єднували біля себе переслідуваних окупантом військовиків-українців. Таким чином в роках 1919-20 вони вже мали в Чорнухах підпільну військову організацію. Організація братів Гресів зв'язалася з центром українського підпілля, "Козачою Радою" в. Києві.

На чолі підпільної військової організації в Чорнухах став Сергій Гресь (псевдонім - "Галайда"). Він був добрим промовцем, умів опанувати масу, був людиною твердої волі й сміливої вдачі, спокійний і зрівноважений. В культурно-освітній праці та в організації підпілля був він наскрізь обережний і твердий, а свої рішення завши глибоко й всесторонньо аналізував. Його найближчий співучасник, брат Володимир Гресь (псевдонім - "Гонта"), був справжній патріот, але перебував у полоні українського політичного романтизму. Він недооцінював сил і замірів ворога та не рахувався з думками і порадами інших. Захоплюючись козацькою ношею, він не раз п’янів від мрій про владу, що й ставило його в ряди ватажків-амбітників, які, прямуючи до влади і слави, часто діяли не відповідними засобами. Інтриґанство, не раз навіть супроти рідного брата, та непідпорядкованість – це були одні з характерних і від’ємних прикмет В. Греся - "Ґонти". Не обходилось між братами в організаційній діяльності без непорозумінь і антагонізму. Це й допроваджувало часто підпильщиків до роздвоєння й незгод та псувало й ослаблювало боротьбу з окупантом. Володимир Гресь до того ж часто виявляв себе ще й людиною нерішучою, а в критичних моментах навіть порушував плян і накази дій, заступав їх своїми та піддавався паніці.
Підпільна військова організація в Чорнухах ставила таку мету: малими збройними акціями і відділами винищувати комуно-совєтських наїздників, а зокрема, аґентів Чека та партійних комуністів, руйнувати комуністичну господарку  й транспорт, підносити серед народу національну свідомість та ідеї української самостійної державности.
На початку 1921 року підпільна організація Чорнух все підготовила, щоб розпочати збройні дії. Майже увесь Лохвицький і частково Пирятинський повіти були втягнені організацією до участи в повстанні і чекали лише на наказ з Київського центру.  Але наказу не було.
З часом стало відомим, що центр українського підпілля - "Козача Рада" в Києві совєтська агентура викрила і розгромила.
Сергій Васильович Гресь - "Галайда" та його брат "Гонта", побоюючись викриття й розгрому місцевої організації, вирішили вийти з підпілля й розпочати відкриту збройну акцію супроти ворога. Викликати загальне повстання на опанованому ними терені їм не пощастило. В першій акції повстанців участь брали до 300 осіб, з них 120-150 вершників, під командою "Ґонти", а решта піші, під командою "Галайди". Повстанці, як на ті часи, були озброєні добре. Крім рушниць і револьверів вони мали кілька легких скорострілів, більший запас ґранат і набоїв, а крім того модні тоді "тачанки" з тяжкими кулеметами системи "Максіма".
На початку серпня 1921 року збройні відділи братів Гресів обезброїли волосну совєтську міліцію в Лохвицькому й Пирятинському повітах, а зокрема – в Чорнухах, Вороньках, Білоусівці, Мокиївці, Сенчі та інших місцевостях. Розгромивши ці опірні пункти ворога, повстанці, сподіваючись його протидій, перейшли в ліс. Ця перша акція збройного чину скрізь пройшла майже безкровно. Гресь - "Галайда" провадив її з великою обережністю та старався не викликати сильніших протидій з боку ворога. Він був поінформований і буз певний, що в Україні незабаром має вибухнути загальне повстання, підтримане акцією армії УНР із-за кордону.  Але коли, і як все це мало розпочатися, докладно ні хто нічого не знав; згадувалось іноді про осінь 1921 року.


***
У ліс після першої акції пішли всі ті, що активно входили до військової організації та були запідозрені і перебування яких дома вже було небезпечним. Штаб повстанців містився з прадавніх руїнах Красноярського манастиря біля с. Пісок над Удаєм. Значна ж частина, очікуючи на загальне повстання, лишалася дома. Населення у всьому  допомагало повстанцям і їх вітало.
На поборювання повстання прибув до Чорнух кінний комуністичний загін в кількости 250 кіннотчиків та кількох "тачанок" з тяжкими кулеметами, під командою комуніста Углова. Загін розташувався в центрі містечка та в садках кол. поміщиків Дятлова і Кальницького. Углов розпочав організацію комуністичної адміністрації наново, а також акцію проти повстанців.  По селах і хуторах, Углов брав закладників, арештовував в нічому неповинних селян, грабував і тероризував населення.  Всіх заарештованих відсилав до в’язниці Чека в Лохвиці, що розміщена була в будинку Шпеєра. Повстанці Чорнущини, очікували загального повстання в Україні, тому й далі переховувалися в лісі, уникали збройних сутичок з ворогом, але все ж контролювали 60-70 кв. кілометрів  густо заселеного простору.  Їм стало відомо, що всім закладникам, яких заарештував Углов, загрожувала кара смерти – розстріл. Щоб урятувати життя цих людей, штаб повстанців вирішив якою б то не було ціною – взяти в полон голову Лохвицької повітової Чека, Міціта (лотиш), або голову повітового виконавчого комітету Степана Нелепу. Штаб повстанців знав, що Міціт часто відвідує с. Гнідинці, Варвинської волості (тут жили батьки його жінки) і тому пильно за ним тут слідкував. Діставши вістку про приїзд Міціта до Гнідинець, Гресь -"Гонта" оточив з повстанцями хату, в якій перебував Міціт. Після короткого спротиву, під час якого Міціт, відстрілюючись убив двох повстанців, переляканий тим, що повстанці можуть спалити хату, абож вкинути в хату гранату, Міціт здався. Повстанці зав’язали йому і його жінці очі, перевезли їх у лісовий хутір Липове, де чекав на них Гресь "Галайда" з повстанським штабом. Штаб повстанців заявив тоді Міцітові, що коли він напише до представників повітової влади у Лохвиці листа, щоб вона звільнила закладників і всі закладники будуть звільнені, життя йому і його жінці буде дароване і вони будуть звільнені.  Міціт погодився і написав благального листа до Чека – в Лохвиці, якого й завіз- повстанець Никифор Пишкало. Наступного дня всі закладники були звільнені, а слідом за цим повстанці звільнили також Міціта та його жінку.
Зближалась зима 1921-22 року. З теренів, контрольованих повстанцями, комуністична влада не могла вивезти жодних продуктів харчування. Повстанці нищили рєквізіційні відділи, які посилала комуністична влада.
В Листопаді надійшла вістка, що відділи армії УНР перейшли з Польщі кордон і розпочали в Україні Другий .Зимовий'похід. У зв'язку з цим прийшов час більшої дії і для повстанців в Чорнущині. Штаб повстанців вирішив витиснути большєвицький терористичний загін Углова з Чорнух і його знищити. Вночі 7 Листопада 1921 рокувідділ повстанців під командою С. Греся-Галайди оточив м. Чорнухи і розпочав наступ на загін Углова. На світанку зав’язався справжній бій. Загін Углова і місцева міліція не витримали наступу повстанців і почали відступати в напрямку на Лохвицю.


***
Командуючий наступом С. Гресь-Галайда навмисне лишив цей шлях відкритим. Відповідно до опрацьованого пляну, на втікачів з загону Углова у 12 кілометрах від м. Чорнух під горою в урочищі "Лозова" мав чекати кінний відділ повстанців під командою В. Греся-Гонти. Але амбітний і недисциплінований В. Гресь-Гонта не дотримав пляну і цим дав змогу урятуватися Углову і його загонові. Повстанці понесли невіджалувані втрати. Все це сталося тому, що штаб повстанців не погодився з пропозицією В. Греся-Гонти наступати на м. Чорнухи його кінним відділом. Углов, забарикадувавшись з своїм загоном між будинками містечка, міг поставити повстанцям-кіннотчикам затяжний опір. А це для повстанців було небезпечним, бо треба було рахуватися з тим, що з Лохвиці що хвилини могла наспіти Углову поміч. Таким чином наступ повстанців міг би кінчитися їх поразкою. Сперечання навколо такої пропозиції призвело до того, що В. Гресь-Гонта спізнився з своїм загоном на призначене місце. Значна частина втікаючих вершників загону Углова вже проминула урочище "Лозову" в напрямку Лохвиці. Не приготовлені як слід повстанці відділу В. Греся-Ґонти втратили в Лозовій 5 осіб забитими та 12 раненими. В числі забитих був і ад’ютант В. Греся-Гонти, сотник Андрій Апостол. Схопивши Углова за ногу, він намагався стягнути його з коня і взяти в полон живим. Але Углов, вихопивши несподівано револьвер, застрілив сотника А. Апостола.
Але й ворог також поніс тут дошкульні втрати: тільки забитих було 46.  Загін Углова в містечко Чорнухи більше не повертався і перебував в Лохвиці.
По якомусь часі з околицях Чорнух появився махнівський відділ Марії Никифорової, т.зв. Марусі. Командування цього відділу запропонувало місцевим повстанцям співпрацю, а зокрема спільну акцію нападу на Шрамківську цукроварню. Цю цукроварню охороняв загін будьоновців і вивозив звідти цукор. Сергій Гресь-Галайда рішуче'був проти будьякої спільної акції з відділом Марусі,  але В. Гресь-Гонта і тут, не погодився з думкою брата і домігся свого. Взявши свій кінний відділ, В. Гресь-Гонта зустрінувся з відділом Марусі і вирушив у цю небезпечну акцію. Під Шрамківкою відбувся бій. Як виявилося, будьоновці сподівалися цієї акції і до неї належно приготувалися. Відділ Марусі був розбитий. Повстанці Чорнущини, втратили 32 бійців забитими й раненими і примушені були рятуватися втечею. Сам В. Гресь-Гонта теж був в цій акції поранений. Після цього треба було поважно рахуватися з тією можливістю, що большевики розпочнуть більшу акцію проти повстанців Чорнущини. А тому повстанці вирішили відійти з глибину лісів та по можливості уникати активних дій і сутичок з ворогом. Зв`язкові щораз приносили вісті про заломлення повстань і дальший большевицький терор над людністю по всій Україні. Зв`язок з Київським центром повстанчого руху припинився.


***
В такій складній ситуації штаб повстанців Чорнущини скликав надзвичайну нараду. Обмірковуючи загальне становище, С. Гресь-“Галайда” не бачив ні мети, ні можливостей далі продовжувати повстанську боротьбу в безнадійному осамітненні і тому пропонував розпочати переговори з большевицьким урядом УССР з Харкові про амнестію для учасників повстання.
В. Гресь-Гонта – обстоював думку: всім вирушити на Захід, перейти кордон України з Польщею і піти на еміґрацію,
Полк. Н-ко пропонував перейти всім повстанцям у Холодний Яр на Київщині і там з’єднатися з іншими повстанцями та продовжувати боротьбу, а на випадок неможливости її провадити – перейти весною до Польщі.
Сотник  Євген Єна пропонував дальшу безкомпромісову партизанську боротьбу з ворогом малими розпорошеними відділами. Кожний з внескодавців мав своїх прихильників, тому до якогось конкретного рішення рада не прийшла.
Після наради кожний з внескодавців почав діяти в напрямку своїх пропозицій та старався приєднувати до себе прихильників с Це надзвичайно ослаблювало дух і єдність дій повстанців. Дехто з них повернувся до дому. Вертались переважно малоактивні одиниці, а зокрема ті, яких Чека на облікові ще не мала.
В. Гресь-Гонта й далі гуртував біля себе прихильників, але коли полк. Н-ко підготував вимарш своїх прихильників у Холодний Яр, В. Гресь-Гонта відмовився від цього та заявив, що він з своїми однодумцями лишається коло брата очікувати на амнестію.
С. Гресь-Галайда, за посредництвом голови Чорнуського волвиконкому (волосного виконавчого комітету), Володимира Трохимовича Сагури та адвоката Чорнух Якова Мойсеєвича Мітновіцького, розпочав переговори з большевицькою владою про капітуляцію та амнестію для повстанців Чорнущини. Посередники кілька разів таємно були в штабі повстанців на нарадах. Переговори успішно посувалися вперед.

Тим часом повстанчий відділ в кількости 40 бійців на чолі з полк. Н-ко вирушив на Київщину. Були тут люди переважно з інших повітів і областей України. Очікуючи амнестії, повстанці Чорнущини вже жодних збройних акцій не провадили.
У березні 1922 року совєтський уряд проголосив амнестію для повстанців. На майдані міста Лохвиці відбулася "урочистість" здачі братів С. і В. Гресь та їх 124 вчорашніх бійців-однодумців.  Ворогові було здано 60 коней, 3 важких і 7 легких кулеметів, понад 100 рушниць, пістолі, гранати, амуніцію та інше майно.  На цю "урочистість" прибув навіть сам голова ВУЦВК-у. УССР Г.Петровський. Кожному з повстанців, хто склав зброю, він особисто вручав посвідку про помилування.
Посвідка "забезпечувала"повстанцеві право вільного життя та "гарантувала" безпеку від утиску і переслідувань за минулу діяльність. Після амнесті Сергій Васильович Гресь займався в Чорнухах господарством. В громадськім і культурно-освітнім житті участи не брав.

*) Чрезвычайная Комиссия по борьбе с контрреволюцией.

У щирість комуно-совєтської амнестії С.В. Гресь не вірив. Він був певний, що репресії, не тільки бувших повстанців, але й усього українського народу, є неминучі, а большевицькі поступки з часі непу уважав за підтвердження своїх припущень. Коли ж почалася ще й т.зв. українізація, С.Гресь одного разу авторові цих рядків сказав: "Або учасники українських повстань справу виграли і примусили ворога до капітуляції, або за спробу визволення від червоної Москви треба чекати помсти ворога. Чекати йому й іншим колишнім учасникам українського підпілля, як і всьому українському народові, довго на це не довелося. У зв’язку з збройною акцією повстанців, які не пішли на "амнестію і яких тепер очолював Є. Єна, С. Гресь був постійно переслідуваний, кілька разів був арештований і перебував у в’язниці в Полтаві. Окупанти домагалися від нього відомостей про відділ Єни та сховану повстанцями зброю.
Звільнений з в’язниці С. Гресь дійшов до переконання, що місця йому в Україні при такій дійсности, яка запанувала, немає і тому в 1925 році з дружиною і двома донечками, виїхав на Сибір і працював там лісником. Але окупанти з ока його не спускали і в 1930 році ГПУ знову заарештувало С.Греся і повернуло з м-ко Чорнухи. Обвинувачуючи його за минулу діяльність, спецтрїйка ГПУ негласним судом засудила С. Греся на 10 років концтаборів на Соловках. Тут С. Гресь-Галайда й загинув від куль ГПУ.

Володимир Гресь, колишній запальний "Гонта", після амнестії працював учителем народньої школи в с. Ковалях, Чорнуського району. Жив одиноко, не одружився. Група все ще діючих повстанців Єни і члени підпілля не раз остерігали його в підступах і провокаціях ГПУ, але ці остереження не врятували його.  В 1927 році В. Греся знову заарештувало ГПУ і засудило за минулу діяльність на 10 років концтаборів у Озірлаґ. Відбувши кару, до дому він вже не вернувся.
___________________________________________
*) Государственное Политическое Управление, що прийшло замість Чека.


На капітуляцію не погодився сотник Євген Єна. Він з вірними йому однодумцями; Миколою Голубом, Василем Тараном, Василем Шевченком, Володимиром Ольшанським, братами - Олександром та Іваном Гарбутами, Павлом Яготинцем, Сергієм Середою, Олексою Щирим, та Назаром Долею – лишились далі в підпіллі. Ця групка непримиримих партизанів вирішила продовжувати збройну боротьбу, як казав Єна "до загину" ...
У своїй дальшій боротьбі з окупантом ця група натрапила на розгалужену в Лохвицькому повіті підпільно-терористичну організацію. Незломні оборонці України під обережним і вмілим проводом Єни ще довгі pokи була пострахом для комуністичної влади в околицях Чорнух, Варви, Пирятина, Лохвиці, Ромен, Сенчі та інших районів.
Продовжуючи боротьбу, відділ Єни вже місяць після проголошення амнестії, в квітні 1922 року, дав себе відчути. Начальник Чорнуської міліції, Йосип Коломієць, розпочав акцію проти партизан. Заздалегідь попереджений про це, Єна влаштував на хуторі "Литів" зустріч-засідку на ворога. Тут начальник міліції, комуніст Й. Коломієць, був поранений повстанцями, а один міліціонер взятий в полон. У травні 1922 року партизани, підтримувані терористичною організацією м-ка Чорнух та їх симпатиками, зробили вночі напад на ворожу міліцію в Чорнухах. Але міліції та місцевим комуністам (народній суддя Соколовський, судвиконавець Онищенко, секретар волкомячейки Колятенко, представник повітового політбюро Цензуров, та голова ВолКНС Кірьян) пощастило, врятуватися.
Намагаючись знищити повстанців, голова Лохвицької Чека Міціт завербував одного з амнестованих, бувшого повстанця з с. Харсік, Олексія Червяка і доручив йому вбити Єну. Погодившись на це, Червяк набрав харчів, почав блукати по лісах та шукати підступної зустрічі з партизанами. У лісі зустрів він принагідно повстанця Олексу Щирого і запропонував йому пообідати з ним, а коли Щирий, нічого не підозріваючи, погодився, Червяк вихопив з кишені пістоля і застрілив О. Щирого. Маючи такий доказ відданости, О. Червяк здобув у Чека довір’я та виконував для нього щораз більше провокаційно-підступних завдань. Крім відділу повстанців Єни, в Чорнухах була в той час й таємна організація спротиву.  Червяк дістався в одну з клітин цієї ораганізації та став її членом. На його донесення провідник організації Павло Борсук та члени: Федір Борсук, Іван Приходько, Павло Приходько, Олександер Кравченко, Сергій Клєнаг, Іван Ващенко, Андрій Ващенко - всі з с. Хорсік, та Ігор Денисенко, Павло Денисенко, Олександер Олександрів, Петро Червяк, Грицько Приймак, Іван Зрібняк та Іван Терещенко – з Чорнух були заарештовані і всі, крім Федора Борсука, що втік з під розстрілу, були в 1922 р. в Лохвиці розстріляні. Після цього О. Червяк став офіційним співробітником Чека, а партизанський відділ Єни примушений був на якийсь час припинити збройні дії.


***
В жовтні 1922 року повстанці на лінії Ромни-Ромодан, близько с. Гірявих-Юсківців затримали особовий потяг, розстріляли зловлених в ньому комуністів та здобули від них на зиму одяг і зброю. Десь за 2-3 дні це саме повторили вони з особовим потягом біля села Юсківців Сенганських. Тут теж комуністів і збройну охорону потягу розстріляно. На лінії Ромни-Ромодан почав безупинно курсувати панцерний потяг, але повстанців тут вже давно не було. Проте Чека посилила терор проти безборонної мирної людности і вжила репресії до запідозрених в цій околиці. Спецтрибунал Чека засудив в Чернухах на кару смерти і розстріляв серед  дня в присутности і на очах населення містечка, на горі біля народньої школи, 9 заможних селян-закладників за те, що "в Чорнуській волості" діяли ще українські партизани. З числа розстріляних тоді пригадую: 1) Грицька Жука, 2) Андрія Саянного, 3) Михайла Голоту, 4) Омелька Павленка, 5) Павла Бугайова. У селі Білусівці засуджено і розстріляно Харитона Лазаренка.
Але повстанці теж діяли. Після довгих зусиль та при допомозі тайної організації спротиву їм пощастило зловити аґента Чека, Олексія Червяка. Велика тоді була між повстанцями радість. Присуд смерти повстанці виконали біля Липового хутора в урочищі "Кут",
На Покрову 1922 року у м-ку Чорнухах,  як і щороку, відбувався ярмарок. Зі всієї околиці з’їхалося багато селян. В цей же день до дружини недавно розстріляного чекістами мешканця Чорнух, Михайла Голоти, прийшов міліціонер, щоб забрати корову,бо за присудом Чека все майно покійного підлягало конфіскації.  Дружина покійного, Мотря Голота, з криком і плачем трималася корови і не давала її забрати. Міліціонер повідомив про це голову Вол КНС (Комітету Незаможніх Селян) Христофора Біблого (матрос  з с. Харсіки), а цей наказав міліціонерові Мотрю Голоту застрілити, а корову таки забрати для КНС.
Міліціонер виконав наказ X. Біблого і Мотрю Голоту застрілив. Подія ця блискавично облетіла увесь ярмарок і викликала серед людности вибух страшного  гніву. Озброївшись, хто чим міг, люди збіглися до волости, - витягли на подвір’я Х. Біблого і тут вчинили над ним самосуд. Змасакрований Біблий ще не сконав , як з м. Лохвиці наспів автом голова Чека Міціт з кулеметом сист. "Люїса" і почав стріляти на пострах у повітря. Налякані люди почали розбігатися. Кілька осіб було заарештовано і засуджено на рік в’язниці, а недобитий X. Біблий потрапив до лікарні.
У січні 1923 року повстанці на чолі з Єною оточили в селі Бербешцях (Яхницька волость, Лохвицького повіту) представника повітового продкомісара і 6 осіб міліції, що провадили реквізицію хліба та іншого майна у селян. Тут же їх усіх порубано.
У квітні відділ Єни, по дорозі з села Пісок до Лохвиці, захопив у полон начальника Лохвицької в’язниці, Несмачного, та комуніста Міхуру. Обох розстріляли.
У липні 1924 року цей же відділ по дорозі з м. Лохвиці до с. Білоусівки, між хутором Мартюків і селом Богодарівкою, зарубав голову Білоусівського волвиконкому, бувшого червоного партизана – Івана Колісниченка.
Переслідуючи ворога, повстанці Єни в роках 1923-1924 перевели й багато інших, більших і менших акцій. Наприклад, у м-ку Варва під час ярмарку обезброїли міліцію, з каси державних крамниць забрали гроші, а крам з державних крамниць роздали селянам. Подібні акції переведено в селах Білоусівці, Гільцях, Дащенках, Озерянах та багатьох інших. Дякуючи прихильності й симпатіям населення до повстанців, місцева влада була безрадна, усі її заходи в боротьбі з повстанцями Єни не мали успіху. З огляду на це акцію проти повстанців стала провадити повітова влада більшими і добре озброєними загонами.
На Харченкових хуторах, біля с. Богодарівки, Чорнуського району, жив заможний селянин Гнат Хмельовський. У нього зимою часто й переховувався провідник повстанців Єна. Взимку 1923-1924 року на хутір несподівано заїхав кінний загін в складі 15 чоловік Лохвицької повітової міліції під командою Червоненка. Поприв’язувавши коней, міліціонери пішли оглядати паровий млин Гната Хмельовського. Донька господаря, побачивши непроханих гостей, побігла в хату, щоб повідомити про це Єну, який у цей час спав на печі. Але дівчина ще не вспіла, всього Єні розповісти, як уже до хати йшов озброєний міліціонер. Єна прикрився на печі подушками із револьвером та ґранатою з руці чекав, що буде далі. Увійшовши в хату, міліціонер розпитував за повстанців, а потім почав оглядати хату. Заглянувши на піч, підняв рушницею подушки, з під неї пролунав постріл і мертвий міліціонер звалився на долівку.
Єна зіскочив с печі, босий і без шапки з револьвером та ґранатою в руках, кинувся до дверей. Але в сінях, нічого не підозріваючи, зустрів Єну другий міліціонер... Єна пострілом з револьвера розвалив йому голову. Вискочивши на подвір’я, Єна кинув ґранату в гурт міліціонерів, що стояли біля млина. Перелякані міліціонери вскочили у млин. Ґраната, розірвавшись, нікого не пошкодила, а тим часом Єна блискавично опинився на коні і почав тікати. Міліціонери почали стріляти по ньому, а потім посідали на коней і розпочали погоню. Єна був поранений в плече, але, не зважаючи на це, він, скільки сили, гнав вперед. Погоня, хоч поволі, але щораз зближалася. Надії на втечу щораз маліли. Утікаючи перелісками, Єна побачив, що на зустріч йому їде саньми селянин. Порівнявшись з ним, Єна затримав коня і наставив на селянина револьвер: "Скидай кожух і шапку!... Сідай на мого коня!... Переляканий селянин відразу ж був на коні. - "А тепер гони скільки сили, та не оглядайся назад, бо бачиш !"... і Єна знову наставив на селянина револьвер. Переляканий селянин гнав щосили конем в напрямкові, в якому тікав раніш Єна. А Єна, накинувши на себе кожух, а на голову шапку, сів у сани і, підганяючи ліниву кобильчину, спокійно їхав назустріч міліціонерам, що переслідували його. Коли Єна виїхав уже з переліска, його зустріли захекані міліціонери. Очолюючий їх Червоненко, вихром, минаючи Єну, запитав нашвидку: "Зустрів, дядьку, верхівця без шапки?!! - "Та-ак ... поїхав" – відповів Єна. Погоня щосили гнала коней далі. Селянин звернув з дороги і поїхав з заявою до сільради, а Єна спокійно приїхав до іншого сховища. Вернувшись з нічим на хутір, розлютований Червоненко розстріляв усю родину Хмельовських, а їх господарство спалив. Уцілів лишень млин.
Чорнуська організація спротиву, довідавшись, що Єна поранений, допомогла йому виїхати до Проскурова на законспіроване помешкання для лікування. А вилікувавшись, Єна знову вернувся у рідні сторони до своїх побратимів і знову далі продовжував боротьбу.
У роках 1922-23 поволі скінчилася доба воєнного комунізму і діяльности тодішньої "чрезвичайки" (Чека). Замість них запроваджується т. зв. неп – нова економічна політика – а замість Чека – ГПУ. Як завжди, як скрізь і у всьому – змінилася назва, форма й уніформа, але дійсність лишилася незмінною.
На місцях ГПУ використало час непу з першу чергу для розбудови неймовірно складної мережі своєї таємної агентури. Його таємні резиденти, під видом страхових аґентів, інструкторів, статистиків, аґрономів і т. п. наполегливо працювали над утворенням густої мережі сексотів-аґентів ГПУ. Але замасковані райрезиденти ГПУ не втягали сексотів до зрадницької праці. Вони тільки, ходячи по селах, приглядалися, вибірали і намічали кандидатів у аґенти ГПУ і давали про це відомости в Окрвідділи ГПУ і т.д. Намічену в сексоти чи аґенти (який ще нічого про це не знав) особу викликали до Окрвідділу. "Поговоривши" з ним (при лежачому на столі нагані) начальник окрвідділу давав підписувати зобов’язання й вже після цього такий сексот зв’язувався з райрезидентом ГПУ в районі свого замешкання.
Кількість їх у кожній місцевості була: узалежнена від кількости населення, загально таким способом завербовані складали інколи поважний відсоток населення.
Сексоти, як відомо, одні про других не знали, а це неймовірно сприяло акції ГПУ і у взаємоконтролі самих сексотів. Після цього населення вже взагалі не знало, кого треба оберігатися, а про будь-яке довір’я до будь-кого уже тяжко було навіть подумати. Внаслідок цього й дійшло до такого стану, що син доносив на батька, брат на брата... Це й була одна з найжахливіших метод терору проти людности під Совєтами.
Для українського підпілля така неймовірно густа мережа сексотів і законспірованих аґентів витворила небезпечні умови, що паралізували його діяльність. Шукаючи можливостей продовжувати боротьбу, провід Чорнуського підпілля вирішив здобути відомості про сексотіз-аґентів ГПУ в районі. Повну посвяти прислугу виявила в цьому молодь і члени терористичної групи, що, працючи для підпілля, з його відома пішли на службу місцевого ГПУ. Списки сексотів району назабаром були в руках підпильників, сексоти й аґенти були унешкоджені для підпілля. Стримана тимчасово збройна акція повстанців і таємної організації, була відновлена.
На весні (квітень) 1924 р. підпільщики знищили низку аґентів ГПУ і комуністів. На весні 1925 року з Лазірківському районі (Лубенської округи) поблизу с. Тарандинець було знищено групу комуністів на чолі з секретарем райпарткому, завідуючим райзо* і жінорганізаторшею.
____________________________________
*Районовим земельним відділом

Правда, за цей акт пізніше поплатилисъ головами невинні люди. Присудом надзвичайної сесії Лубенського Окружного Суду (1926) .під головуванням І. Повха, були засуджені до страти (і розстріляні) 7 циган, але вина їх полягала лише в тому, що вони, проїзджаючи ранком на шляху Лубні-Прилуки, спокусились і привласнили пару коней і бричку, що ними їхали забиті комуністи на збори в с. Тарадинці, Цигани не знали кому належали коні і бричка. В числі розстріляних тоді за цю справу був і багатий циган-баришник кіньми з Лубень на прізвище Касперський.


***
В Проскурові проживав до 1924 року Андрій Карлович Андерсон, його донька Катерина та її чоловік, лікар Ілько Митрофанович Надеждін. Андерсон був німцем і зятем відомого українського дідича Бебеля, рід яких з давніх давень проживав в с. Білоусівці, Чорнуського району. Старі Бебелі вимерли до революції, а увесь маєток перейшов до рук їхнього зятя Андерсона, який після революції, покинувши свій маєток, утік до своєї доньки Катерини в Проскурів, де й жив, затаївши своє минуле. Ще в часи перебування Андерсона, в с. Білоусівці, він віддав заміж свою доньку за лікаря Надеждіна. В Проскурові лікар Надеждін мав власний. гарний будинок та займався лікарською практикою. У його помешканні й жив Андерсон. Лікар Надеждін був приналежним до українського підпілля і давав останньому дуже цінну в тих часах допомогу ліками та поміччю для поранених і хворих повстанців. Крім того у нього з помешканні лікувався важко поранений Євген Єна, Василь Таран, Павло Яготинець.та інші. В цих самих часах з Проскурові переховувався і мешканець с. Білоусівки Матвій Корнієвич Глушкін (вихрест), який свого часу перебував в Денікинських карних загонах. Глушкін знав особисто. Андерсона і знав, що той проживав в Проскурові. В 1924 році випадково. Глушкін був викритий ГПУ та. заарештований і пізніше перевезений у Лубні в розпорядження Лубенського Окрвідділу ГПУ, що мало на нього матеріяли. І він, щоб урятувати себе, видав Андерсона, якого ГПУ заарештувало та перевезло в Лубні (Андерсон, передбачуючи гіркі наслідки свого заарештування, отруївся в Лубенській тюрьмі). За цю прислугу Глушкіна звільнили і він став небезпечним таємним агентом ГПУ. Після свого звільнення він повернувся в Білоусівку та зараз же видав ГПУ учасників терористичного акту над колишнім головою Білоусівського волвиконкому – Іваном Колісниченком. В цій справі було заарештовано декілька осіб. Тому, що Глушкін свого часу був пов’язаний з деякими підпільниками, а його поява і праця в ГПУ могла принести багато лиха і неприємностей для організації, було вирішено його за всяку ціну знищити. 14 липня 1925 року в 3-х кілометрах від с. Білоусівки поблизу "Павленкового окопу" Матвій Корнїєвич Глушкін, сексот ГПУ (псевдонім "Бакай") перестав бути небезпечним. Знешкоджувались в такий спосіб не лише прямі аґенти ГПУ, а навіть і члени підпільної організації, коли вони не уміли тримати таємниць.
Надходила зима 1925-26 року. В Чорнуській район прибув загін Полтавського окрвідділу ГПУ по боротьбі з "бандитизмом"' в складі 150 кіннотчиків на чолі з особоуповноваженим ГПУ Беляєвим.
Змобілізувавши до помочі місцеву міліцію, Беляев розпочав акцію проти українського підпілля та повстанців Єни, зокрема, Беляев, як виявилося, знав, що партизани, крім лісів, найчастіше взимку переховуються на хуторах Чорнуського, Лохвицького та Варвинського районів. Обсадивши ці хутори людьми свого загону "міліції та пепеважно тут рейдуючи, Беляев намагався натрапити на слід повстанців, щоб їх знищити.
Безконечні акції, труси, рєквізіції, терор і т.п. набридли населенню. Все це нервувало мирних мешканців і породжувало гнів не тільки до комуністів, але вже й до повстанців, Повстанці потрапили в ситуацію, яка загрожувала їм цілковитим винищенням. Рахуючись з такою небезпекою, провідник організації спротиву Б. зустрівся з Єною, намагався переконати його про безвиглядність і неможливість дальшої акції повстанців та пропонував йому залишити з своїм загоном терен і виїхати на Північний Кавказ або до Бухари. Єна натомість погоджувався лише припинити дії на якийсь час, а до весни піти в глибоке підпілля. Погодившись на це, провідник Б. мав завдання підшукати для повстанців конспіративне помешкання, забезпечити переховування зброї й амуніції та приготовити запас харчів. Але здійснити цих плянів уже не довелося.


***
На Мальовничому хуторі Байрак біля Богодарівки жив заможний селянин, Федір Середа. Зимою у нього часто переховувались повстанці, про що довідався Беляев. Загрозою розстріляти усю сім’ю та тортурами, Беляев примусив Ф. Середу признатися про день і час, коли мають приїхати до нього повстанці. А, довідавшись про це, він зробив засідку з наміром перестріляти всю групу. Засівши в сумежній з кухнею кімнаті, Беляев і 6 озброєних чекістів чекали на прибуття повстанців. Сім’я Ф. Середи сховалася й сиділа на печі, а в кухні самотньо блимав маленький каганець. Пізно вночі на подвір’ї почувся тупіт коней, незабаром у хату увійшов озброєний повстанець Володимир Ольшанський. А що уся сім’я господаря сиділа, заховавшись на печі, то Ольшанський здивувався і занепокоївся. Він скрутив цигарку і прикурюючи її від каганця, згасив його та хотів у темряві вийти з хати. Але в цей мент із сусідньої кімнати гримнула сальва пострілів, поранений Ольшанський, скрикнувши, упав на долівку й замовк. Один з відділу Беляева, рахуючи, що Ольшанський упав мертвий, запалив сірника і хотів увійти, але Ольшанський метким стрілом з револьверу його застрілив, а слідом за цим у кімнату, де засів Беляев з своїми опричниками, кинув ґранату. Та ґраната не розірвалась. Але все це викликало у присутніх замішання. А тим часом, перебуваючі на подвір’ї повстанці безперервно обстрілювали закриті віконницями вікна. Вибивши з рамою в кухні вікно, повстанці витягли через нього пораненого в обидві ноги Ольшанського. Вони розуміли, що Ф.Середа їх зрадив, тому, не дивлячись на те, що в сусідніх селах і хуторах скрізь перебували відділи Беляева, повстанці підпалили господарство Ф. Середи і поспішили зникнути.
Після цієї несподіванки Єна рахувався з тим, що не уникнути тепер переслідування. Він забрав пораненого Ольшанського і в супроводі Миколи Голуба, В. Тарана, Н. Долі та С. Середи двома парокінними саньми рушив у напрямкові с. Осняч. Братам О й І Горбутам та П. Яготинцеві наказав їхати в іншому напрямкові, щоб замести сліди. Цю другу групку повстанців і почав переслідувати відділ Беляева під його особистою командою. Уже був ранок. Переслідувані, увесь час відстрілюючись, доїхали до лісу Мудрого, близько села Яцин. Ситуація щораз ставала грізнішою. Кругом усе складалося проти повстанців, їх зустрічали ворожі відділи, а день ще більше утруднював втечу. Біля с. Дейманівка ворожа куля забила П. Яготинця. Втративши надію на втечу, брати Гарбути вирішили забарикадуватися в крайній хаті села. Вигнавши господаря з хати, вони знесли в хату убитого побратима Яготинця, забарикадувалися і майже цілий день відстрілювалися, їх кулями було забито два міліціонери та один місцевий комуніст. Набої вистріляні... обидва брати поранені гранатою, вкинутою до них у хату... У палаючій хаті, брати О. й І. Гарбути підривають себе останньою гранатою. Трупи їх вороги забирають і везуть на показ до Пирятинського ГПУ.
Єна натомість з своїми людьми щасливо дістався до свого законспірованого сховища. Наступної ночі сюди з зав’язаними очима привезено лікаря Л. до пораненого Ольшанського. Запізно. Лікаря поспішно відвезено назад, а надранок в садку, під калиною, поховано Володимира Ольшанського. В роках колективізації цей хутір було знищено, але кущ калини, під яким спочив В.Ольшанський розрісся ще більше.


***
Був кінець лютого 1926 року. Безнадійність і безцільність дії невмолимо стала перед рештою повстанців і організацією спротиву. Все промовляло за те, що яку б то не було акцію, а зокрема збройну, провадити неможливо. Перевтомлене подіями, населення, рятуючи своє життя, вже менше допомагало повстанцям. В с. Жабки (Луценки), Лохвицького району, загинули убиті із засідки повстанці відділу Єни – В. Таран і В. Шевченко. Решта: М. Голуб, С. Середа, Н. Доля та Є. Єна, вже осамітнені, переслідувані большевиками, залишили рідний край.

000001

Обкладинка видання, де було надруковано статтю П.Лютаревича. (Архів ОУН в УІС-Лондон)

Примітки автора;
1) Спогади, що я їх тут подаю, були мною частково опубліковані в часописі "Український Прометей" (Детройт Америка) в квітні місяці 1953 року в Н-рах 14, 15 і 16 та крім того окремі частини згаданого тут матеріялу подані мною під присягою Комісії Керстена в Европі.
2) Всі згадані мною в цьому рукописі прізвища і псевдоніми окремих учасників і осіб і т.д. – фактичні і невигадані.
3) Згадку тут про родину дідичів Андерсон - Надеждіна, я собі дозволив тому, що після 2-ої світової війни вони залишили Україну і перебувають на Заході і власне тому розголос їх минувшини не з’являється для них сьогодні небезпечним.

Джерело: Лютаревич П. Історія одного повстання на Полтавщині та українське підпілля в роках 1920-1926. // Інститут для вивчення СССР. – Український збірник. – Кн. 4. – Мюнхен. – 1955. – С. 131-152.

Нове в архіві

Українські проблеми
Українські проблемиКатегорія: Журнали
Анотація: Журнал “Українські проблеми”  заснований у 1991 році Зеновієм Кра ...
Детальніше...
Автор: Красівський З. (засновник); Наконечний Л. (редактор), Квіт С. (головний редактор).
Спосіб відтворення: оригінал
"Зерна" (Альманах українців Європи)
Категорія: Альманахи
Анотація: “Зерна” — літературно-мистецький альманах українців Європи (Париж-Льві ...
Детальніше...
Спосіб відтворення: оригінал
Альманах ОБВУ
Альманах ОБВУКатегорія: Альманахи
Анотація: Альманах ОБВУ (Об`єднання бувших вояків-українців у Великій Британії). ...
Детальніше...
Автор: ОБВУ
Спосіб відтворення: оригінал
Свобода народів
Свобода народівКатегорія: Журнали
Анотація: Видання Антибільшовицього Блоку Народів (АБН), журнал “Свобода Народів ...
Детальніше...
Автор: Антибільшовицький Блок Народів (АБН)
Спосіб відтворення: оригінал
Визвольна політика
Визвольна політикаКатегорія: Журнали
Анотація: “Визвольна політика”  — український суспільно-політичний, часопис ...
Детальніше...
Автор: Провід ЗЧ OУН, АБН
Спосіб відтворення: оригінал
Більше...

Веб-дизайн