Вояки Української Національної Армії в італійському таборі «Ріміні»: як виживали і стверджували себе на чужині

Автор Микола Тимошик, доктор філологічних наук, професор

На 2020 рік припадає 75-річчя однієї з драматичних сторінок історії Першої дивізії Української Національної Армії (колишньої дивізії «Галичина»): здача її британським військам та початок дворічного полону в італійському наметовому таборі «Ріміні». Сторінка  ця осібна тим, що й за цих, здавалося б, безвихідних обставин,  тисячі патріотично налаштованих  українців не втратили пошанівок авторитету своєї нації.  За час полону вони не лише  вберегли своє фізичне й духовне здоров’я, а й започаткували  потужний книговидавничий і пресовий рух – недосліджений досі феномен українського друкованого слова на чужині.       

Чого не знає сучасна Україна

Нинішнє покоління молодих українців зовсім мало знає про чин і долю  тисяч своїх земляків-ровесників, які по завершенні Другої світової війни за надзвичайно драматичних обставин опинилися в дворічному полоні британських військ у північно-східній частині Італії. На сьогодні історія цього питання мало вивчена, а наявні публікації на цю тему на загал слабо поширені.

По закінченню Другої світової війни в деяких зарубіжних українських газетах віднаходимо нечасті й незначні за обсягом спогади колишніх таборян.

Найчастіше до цієї теми зверталися «Вісті Братства колишніх Вояків 1 УД УНА» та «Вісті Комбатанта» - друковані періодичні органи Братства колишніх вояків Першої Української дивізії Української Національної Армії, що засновані у Великобританії незабаром після переміщення туди мешканців табору «Ріміні». У Нью-Йорку 1979 року побачив світ перший збірник матеріалів про цю дивізію під назвою «Ріміні. 1945-1947. Перша Українська дивізія Української Національної А в британському полоні в Італії. Матеріали до історії дивізії. Збірник 1» з упорядкуванням В. Будного. А рівно через чверть століття з маркою київського видавництва «Смолоскип» в упорядкуванні В. Ревуцького здійснено видання другого випуску такого збірника з такою ж назвою. Здебільшого тут зібрані спогади очевидців тих подій. Якщо в матеріалах першого випуску збірника йдеться про організаційний аспект діяльності табору в Ріміні, то в другому більше висвітлюється культурно-освітня творчість таборян.

Варто назвати також мемуари колишніх діяльних членів табору, що виходили друком або в періодиці, або окремими вишнями: Євстахія Загачевського, Івана Музички, Володимира Гоцького,  Богдана Литвиновича, Василя Вериги. У цих працях дещо пролито світло й на пресовий та книговидавничий слід колишніх дивізійників, залишений на численних сторінках циклостильових рімінівських видань.

Як бачимо, всі ці праці написані й опубліковані в діаспорі або за безпосередньої участі її інституцій.      

Це, власне, і вся основна історіографія питання, яка невиправдано повільно повертає сучасникам загадковий і невідомий нашому загалу, але такий потрібний для повноти осмислення феномену українського друкованого слова в екстремальних умовах його творення на чужині пласт історії національної видавничої справи.

На момент виходу в світ у 1976 році книга спогадів  Єстахія Загачевського «Белярія – Ріміні – Англія» залишалася, за оцінкою Анатолія Курдидика, «поки-що одинокою поважною спробою підсумувати життя вояцтва Дивізії в усіх його аспектах після того, як воно опинилося за дротами табору для полонених та звідси пішло згодом у світ».        

Звичайно, видані в діаспорі видання є надзвичайно цінним джерелом для нинішніх українських дослідників. Однак, як відомо, у мемуарному характері викладу публікацій головною дійовою особою виступає пам'ять та емоційні переживання автора, а не фактаж, строго базований на документах чи першоджерелах. А саме це має бути головним для вивчення такої специфічної грані діяльності дивізійників, якою є видавнича справа та журналістика. З оглянутих більш вигідно вирізняється у бік строгої документальності викладених фактів та ширшого залучення першоджерел  праця Василя Вериги.

Основною джерельною базою дослідження цього питання, яке комплексно здійснюється вперше, стали для автора цих рядків, окрім зазначених вище діаспорних видань, повні комплекти підшивок усіх періодичних та книжкових видань, що виходили упродовж двох років існування табору «Ріміні» і які зберігаються нині в бібліотеці-архіві  Головної управи Василіанського чину на Авентіно в Римі.

Специфіка італійської «планети Ді-Пі»

Життя й діяльність інтернованих союзниками антигітлерівської коаліції  сотень тисяч українців у таборах для переміщених осіб, що наспіх облаштовувалися по завершенні Другої світової війни у різноманітних бараках, спорожнілих фабричних цехах, казармах чи просто наметах на просторах напівзруйнованої Західної Європи,  – явище, фактично не вивчене українськими істориками.

Одним із знакових винятків може бути в цій темі хіба що популярно написана книга мемуаристики Уласа Самчука  «Плянети Ді-Пі». Автор детально відтворив низку картин життя в таборах інтернованих українців американської зони окупації, розміщених на території Західної Німеччини, а також в Австрії. Тамтешні пристосовані  споруди, відведені для тимчасового розміщення полонених, не були обнесені колючим дротом, не існувало й суворого режиму входу і виходу за територію табору через пункт озброєної варти.  Одне слово, не було тих неминучих атрибутів, які вказували б на перебування в таких місцях особливо небезпечних невільників. 

Однак зовсім в інших умовах перебували ті тисячі українців, які опинилися в травні 1945 року у британській зоні окупації й під конвоєм британських вояків були спрямовані на тимчасове поселення до вирішення їх подальшої долі Організацією Об’єднаних Націй у північно-східну частину Італії. Наша розповідь – саме про них і про їхню самодіяльну творчість.

За рішенням керівництва західних країн антигітлерівського альянсу, до кінця травня 1945 року на кількакілометровій необжитій території південної італійської округи Емілія Романья, що займала простір неподалік невеликих поселень Беллярія, Мірамаре, Річйоне та більшого історичного міста Ріміні з’явилися, на певній відстані один від одного, кілька наметових містечок. Довкола кожного містечка, на території якого не було жодного дерева чи куща, – густі ряди колючого дроту, численні вишки для вартових, стовпи електричного освітлення.

Основна частина табору розмістилася на території колишнього летовища «Мірамаре» за три кілометри від Ріміні. Саме сюди й спрямовувалися колони нових мешканців з далекої України. За архівними даними, їх було 10500 чоловік. І всі вони донедавна  належали до одного військового формування – Української дивізії «Галичина», пізніше -  Першої дивізії Української Національної Армії. В історичних матеріалах і документах за цим тимчасовим поселенням українців затрималася неофіційна назва «Табір українських полонених в Італії “Ріміні”». Таким чином, назву цю вживатимемо тут і в контексті фактів життєдіяльності полонених, розміщених початково у таборі поблизу Біллярії.     

Відомий і часовий період існування цього табору – від 2 червня 1945-го до 10 червня 1947 року.

Контингент, побутові умови та морально-психологічна атмосфера 

На початку варто, з допомогою документальних матеріалів, окреслити кілька принципових моментів у висвітлені цієї теми. А саме:

- обставини, за яких дивізія «Галичина» опинилася в полоні англійців та загальну інформацію про історію її створення;

- побутові умови тих довгих 739 днів «сірих буднів полону»;

- морально-психологічну атмосферу, що панувала в таборі.

Про українську дивізію «Галичина», створену незабаром після постання на Волині 1942 року Української Повстанської Армії,  досі немає поважної, об’єктивної, політично не заангажованої, доступно написаної для пересічного читача, праці.

З табору політичних опонентів дивізійників зустрічаємо немало гострих епітетів із лексики непримиренних радянських публіцистів школи Ярослава Галана на кшталт «прислужники фашистів», «зрадники інтересів українського народу», «колабораціоністи». Проте доведеним і беззастережним є нині історичний факт: дивізія «Галичина» народилася в переломний момент Другої світової війни з глибокою вірою мільйонів українців, що Німеччина допоможе їм визволитися  від  московсько-більшовицького ярма та створити незалежну Українську державу. Коли в Україні посилився німецький терор і стали зрозумілими наміри фашистів перетворити цей багатий на природні ресурси край у свою колонію, вояки дивізії «Галичина» стали воювати на два фронти: і проти більшовиків, і проти німців. З жовтня 1944 року це військове об’єднання українців перейменовується на Першу дивізію Української Національної Армії (УНА).

Кінець Другої світової війни 8 травня 1945 року застав українську  дивізію «Галичина» на австрійській території неподалік міста  Грац. Із трьох боків сюди наближалися війська воюючих сторін із чіткими намірами взяти територію історичної Каринтії під свій контроль: югославські партизани під керівництвом комуніста Йосипа Броз Тіто, війська Британської армії та радянські війська. Ціль командування українського військового з’єднання полягала в тому, щоб якнайскоріше відступити на захід вглиб Альп, у британську зону окупації, й добровільно скласти там зброю.

З метою упередження впливу радянської пропаганди щодо української дивізії як підрозділу німецьких СС, командування УНА вирішило підготувати для британців відповідний лист-меморандум, у якому коротко викласти передумови постання й мету військового формування українців на окупованих Німеччиною західноукраїнських землях. Зробити це не було складно, оскілки в дивізії служив старшиною український учений, праці якого ще до війни були перекладені англійською мовою, доктор Петро Савицкий.

«Меморандум до англійського командування в Італії» від 18 травня 1945 року (саме так називався це документ), що вперше було оприлюднено в українському перекладі в журналі Братства колишніх вояків «Вісті» 1967 року, справив відповідне враження на командування англійських військ,  а згодом і на уряд Великобританії, який пізніше, по розформуванні табору «Ріміні», дав політичний притулок і постійне місце проживання в своїй країні.

Тональність та аргументованість цього документу легко прочитується  ось у цих витягах:

«Український нарід на протязі століть провадив боротьбу за права на державне існування… Від 1917 по 1922 роки ця боротьба провадилася Українською державою проти Москви… За час панування Москви до року 1941 сотки тисяч людей розстріляні, маєток знищений, а якщо порахувати загинувших на засланні, під час штучно створеного Москвою голоду, жертви ці сягають кількох мільйонів людей…».

Про побут українських полонених маємо задокументовані свідчення очевидця Євстахія Загачевського. Більше ніж через 20 літ він напише і видасть у Мюнхені  відвертий і хвилюючий репортаж-спогад, у якому, приділено увагу і цьому питанню:

«Не бачило око дерев з пожовклим листям, бо як лише глянеш, – скрізь стелилася рівнина, на якій без кінця і краю – рядочки шатер і будинок, а між ними сувої колючого дроту. Замість «бабиного літа» людина топилася в грязькім клейкуватім болоті. Прекрасна блакить італійського неба заволікалась сірими хмарами, цілісінькими днями мжичив дрібненький дощ. Людина мокрою вставала на ранкову збірку, цілісінький день мокнула під дірявим шатром, щоб після вечірньої служби лягати в збутвілий, вологістю просякнений, берліг. Тільки втома й сон на хвилину давали забуття жорстокої дійсности. Не було також і запаху печеної картоплі, бо навіть забулося, який вона має смак».

Не менш безвихідною уявляється і морально-психологічна атмосфера. Переконливим аргументом такої безвиході слугують бодай ось ці два чинники.

Перший: наявність десятків веж із озброєними на них британськими вартовими, дула кулеметів яких цілодобово спрямовані були в бік наметів.

Другий: починаючи від липня, до табору все частіше навідувалися офіцери радянської армії з єдиною ціллю – складання списків тих, які підлягали  репатріації до СРСР.

Про явище розгорнутого представниками радянських спецслужб полювання на «ворогів радянської влади» в таборах радянських утікачів, що перебували під контролем західних союзників, колишній  мешканець табору «Ріміні» Роман Дражньовський пише так:

«Тепер не є таємницею, а численні історичні документи підтверджують, що західні переможці Другої світової війни видавали Москві на муки, а то певну смерть, тисячі і тисячі невинних жертв, яких єдиним «злочином» була любов до свого народу і які відважилися ставити збройний опір його поневолювачеві. Боже провидіння не дозволило знищити воїнів дивізії, що готові були пожертвувати своїм життям, щоб інші могли вільно жити, але можливість їх видачі, як відомо, була реальна».

За збереженими статистичними даними, добровільно-примусових репатріантів із табору «Ріміні», житейський шлях яких зазвичай закінчувався в сибірських таборах ГУЛАГу, налічувалося 990 чоловік. Проте їх було б значно більше, якби в ту пору в цей процес своєчасно не втрутилася Українська греко-католицька церква. (Тема ця потребує окремої публікації).

 Таким чином, залишилися, вижили в таборі й діждалися рішення про переміщення до Британії з подальшим правом обрання місця мешкання у вільному світі трохи більше дев’яти тисяч українців. 

На життя табору полонених, таким чином, впливали два чинники.

Перший. Здавалося б, назавжди стверджена в усіх закутках наметів суцільна зневіра й безвихідь

Другий. Активний і результативний культурно-освітній і видавничий та пресовий рух. Про цей досі нерозгаданий феномен розповідають нині безцінні документи доби: акуратно скріплені твердими оправами, відповідно до певних форматів, томи з написами від руки назвами різноманітних періодичних та книжкових видань.

На завершення цієї теми, спробую відтворити атмосферу, що панувала в українському таборі «Ріміні» в час прощального мітингу з нагоди закриття табору напередодні його остаточної ліквідації. Допоможе нам у цьому  одне з останніх чисел загальнотаборової газети «Батьківщина», що відкривається репортажем «Прощай, Італіє».

Писаний більше 65 літ тому текст і сьогодні зберігає сум’яття почуттів, тремтливість думок, переповненість надій невідомого автора. Він дуже прагнув найдостовірніше передати ту хвилюючу атмосферу  українського табору «Ріміні» 27 квітня 1947 року.

Цінність цієї публікації в тому, що тут подано виклад тез головних доповідачів на мітингу. Сьогодні ці цитати сприймаються як унікальні документи доби і є своєрідним підсумком зробленого таборянами за два роки полону та пророчим посланням усім колишнім дивізійникам «Галичини», а відтак і всім українським патріотам, у день завтрашній.

З виступу бригадира Британської армії Клевела:

«Англійський уряд рішився перевезти вас до Англії… Ми з подивом приглядалися вашій праці над тим, щоб зберегти вашу культуру, вашу церкву, мистецтво. Завдяки праці ви зберегли своє фізичне і духовне здоров’я, а воно поможе вам почати нове життя в Англії, чи в іншому краю, що  виберете собі для поселення».

З виступу Апостольського візитатора, преосвященного Кир Івана Бучка:

«Сьогоднішні ваші досягнення завдячуєте єдності й пошанівкові  авторитету нації. Вам треба тільки ще затиснути п’ястуки і міцно вдарити, щоб світ почув, хто українці і для чого вони стремлять…. Не смієте відступити, щоб в нашій історії був відворот… Хай згине в вас зневіра, хай панує над вами дух Богунів, Хмельницьких, Мазепів. Ви мусите вернутися в переможному поході до нашої Батьківщини, а вашим кличем має бути: добро України – найвищий наказ. Ваша боротьба проти тиску Азії хай продовжується у вірі в Бога і власну силу.. хай і Вашою заслугою буде те, що Україна стане вільною в сім’ї народів».

З виступу коменданта табору майора Яськевича:

«Ми всі працювали, щоб корисно вирішити свою долю, й її ми вирішили так, що збереглися як здорова одиниця,  сьогодні їдемо в край культури, де не сміємо засоромити й себе… Я сподіаюся, що коли ми тут, у таборі, в таких невідрадних обставинах добилися поважних осягів, то на новім місці зможемо ще більше осягнути. Ми й осягнемо це, що повернемося переможно в нашу Україну і цим довершимо наш вояцький шлях!».

У тому підсумку зробленого за два роки перебування на італійській землі, що так високо цінувалося шановними промовцями на мітингу, безумовно була й різноманітна друкована продукція, що творилася учасниками видавничого руху в італійському таборі українських полонених «Ріміні». 

Докладна характеристика книговидавничого і пресового руху, матеріальні засади видань, їх типологічні та проблемно тематичні  аспекти будуть розглянуті в наступній публікації про українських «рімінівців».

Про нас

The Ukrainian Information Service (UIS London) is an information bureau established in London during the 1970s as the successor of the Ukrainian Publishers. Originally, the aim of UIS London was the dissemination of factual information about Ukraine, in particular, Ukrainian politics, history and current affairs.

Since its inception, UIS London has liaised with government officials, think tank organisations, the mass media and charities working to raise the profile of Ukraine in the UK and strengthening bilateral relations.

The collection of documents, related to this activity, formed the foundations of the archives, situated on this web-site.

Although the nature of work UIS London undertook altered after Ukrainian independence, the basic tenets of promoting, advocating and strengthening Ukraine has remained.

Спілкуйтеся з нами

Like what you see?

Натисніть на кнопки нижче, щоб слідувати за нами, ви не пошкодуєте ...