"Рік тому, 15-го жовтня 1959-го року, весь український світ облетіла жахлива, пригноблююча вістка: в Мюнхені, на сходах до власної квартири, на Крайтмаєрштрассе, впав, скривавившись, Голова Проводу Закордонних Частин і довголітній Голова Проводу всієї Організації Українських Націоналістів Степан Бандера. Після бандитських убивств аґентами большевицької Москви Головного Отамана Симона Петлюри в Парижі 1926 року та Голови УВО й тогочасного Провідника ОУН полковника Євгена Коновальця в Роттердамі 1938-го року, - це був третій криваво-злочинний акт большевиків, доконаний найбільш диким, підлим і нікчемним способом - отрутою ціянкалієм. Цим своїм черговим диявольським актом Москва ще раз засвідчила, що у відвертому, відкритому поборюванні українського національно-визвольного руху та його чільних провідників-вождів їй бракує сил і методів, хоч би як і якою модерною зброєю вона була озброєна. В цьому сенсі атентат на Степана Бандеру був ще одним свідоцтвом морально-політичної та ідеологічної поразки Москви, банкрутства її т.зв, комуністичних ідей, якими вона намарно прагне прикрити свій голий шовінізм-імперіялізм. В мюнхенському кривавому акті Москва перемогла Провідника ОУН Степана Бандеру фізично, але в духово-ідейному розумінні переміг великий український Провідник революційної національно-визвольної боротьби, як символ і прапор, як втілення живих і по нині чаянь і стремлінь усього українського народу - здобути волю й незалежність своїй Батьківщині".
(Зі вступу)