Виступи Першої Української військової школи

Москва оголосила війну Україні.

Не звільнившися цілком від внутрішньої анархії, маючи ще західній фронт, де до укладення миру з Німеччиною та Австрією потрібно було тримати армію, Україна мусіла строїти новий фронт на півночі.

Московські війська не поспішали. Ще тоді застосовували вони головну свою зброю — агітацію.

Наші частини, навіть такі полки, як Дорошенківський, Шевченківський, Сагайдачного, що стояли в Києві, почали деморалізуватися. Вислані на фронт, на самий кордон Московщини, до Курської губернії, почали, щоб «брати-москалі» не подумали, що їх зачіпають, відходити до Конотопу і там чекати ворога. — «Хай посміє піти!» — хвалилися ці славні полки, готові полягти головами, коли ворог почне наступ. Але большевики воювали своїми засобами, — їх агітатори кишіли як черва між козаками, провокаційна робота, тоді мало нами усвідомлювана і незрозуміла, провадилась на цілій лінії. Наші полки розкладалися, а большевики готували «революційні сили».

Московські війська доходили вже до Путивля. Грізні вістки, одна за одною, доносилися до Києва. Всі вони стверджували одно: в зайнятих місцевостях нищилося до щенту все українське. Нищилося тоді, як все воно було нам таке дороге, близьке і святе! Не було в Києві свідомого юнака, який би не рвався на Північно-Чернигівський фронт, не рвався захищати свій край. Молодь почала шукати доріг, якими би могла здійснити свій порив. Найлегше було гуртуватися у Вільне Козацтво. В міру творення цих невеличких частин, їх вислано на фронт, але з яким проводом? На начальників цих частин чомусь призначали не знаних і бойових старшин, а нікому невідомих, ніким перед тим небачених охотників.